Прогнозування стану ринку праці на короткострокову перспективу

Пасивні заходи регулювання зайнятості можна диференціювати так:

         за об’єктами впливу. Об’єктами  можуть бути населення та його  окремі групи, працівники та  його окремі групи, а також  підприємці та їх окремі групи.  Об’єктами регулювання ринку  праці можуть також бути трудові  відносини, включаючи оплату праці,  тривалість робочого періоду,  умови праці тощо, соціальні відносини  і т.і.;

         за напрямами впливу. До них  відносять заходи збільшення (зменшення)  пропозиції робочої сили на  ринку праці; заходи збільшення (зменшення) попиту на ринку  праці; заходи впливу на структуру  попиту та пропозиції робочої  сили; заходи збільшення відповідності  попиту і пропозиції;

          за формою впливу методи поділяють  на прямі та непрямі; 

          за характером впливу методи  регулювання можна поділити на  заохочувальні, обмежувальні,  захисні  та заборонні; 

          за змістом методи диференціюються  на економічні, адміністративні  та адміністративно-економічні. До  економічних методів відносять,  наприклад, підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо. До адміністративних методів відносять зменшення пенсійного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини тощо;

            за рівнем впливу методи регулювання  ринку праці поділяють на загальнодержавні, регіональні,  галузеві, внутрішньофірмові;

            за джерелами фінансування –  держбюджет, позабюджетні кошти,  кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання  ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного  з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня  узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків [9, с. 35-36].

Регулювання ринку праці має бути органічно  пов'язане з комплексом системних  перетворень, які стимулюють економічне зростання. У зв'язку з цим виникає  дві групи проблем: перша - загальне пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності капіталу, що сприятиме розвитку системи робочих  місць і зростанню потреби  в робочій силі; друга - підвищення споживчого попиту населення через  вдосконалення системи розподільчих відносин, збільшення можливостей для  отримання додаткових доходів. Усі  заходи державного регулювання ринку  праці, зорієнтовані на вирішення перелічених  проблем, можуть бути класифіковані  за спрямованістю, характером, об'єктом  впливу та джерелами фінансування.

Вибір сукупності найбільш прийнятних методів регулювання зайнятості залежить від конкретної ситуації, що складається на локальному ринку  праці. При цьому враховуються інтереси певних територій, окремих галузей  і підприємств щодо рівня і  посилення державного втручання  у ці процеси через відпрацьовані  методи узгодження інтересів суб'єктів  ринку різних ієрархічних рівнів. У цілому вибір оптимальної політики регулювання ринку праці визначається такими умовами і чинниками:

інвестиційним потенціалом, його відтворювальною  структурою;

сукупністю робочих місць і  змінами в їх складі під впливом  банкрутств, демонополізації виробництва, приватизації власності;

демографічними умовами і характером поповнення працездатного населення, зайнятого в економіці й незайнятого, яке прагне працювати;

фондом життєвих благ і рівнем грошових доходів найманого працівника;

якісним складом робочої сили, фінансовими  можливостями суспільства, окремих  суб'єктів господарювання забезпечити  зростання професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили.

Основне функціональне призначення  ринкового регулювання сфери  трудових відносин можна визначити  як створення економічних умов щодо сталого й розширеного відтворення  сукупної робочої сили на якісно новому рівні. Це передусім передбачає: можливість якомога повнішого задоволення  потреб населення регіону в набутті  освітньо-професійних знань, широка альтернативність вибору сфери прикладання  праці, певні соціальні гарантії в разі вимушеної незайнятості. Такий  підхід беруть за основу оцінювання здійснюваних перетворень і визначення напрямів досягнення ефективного відтворення  робочої сили.

Реальна величина вартості робочої сили та її динаміка складається під впливом  комплексу чинників, взаємодія яких формує дві протилежні тенденції. Перша  полягає у зростанні вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного  розширення потреб працівників у  споживчих товарах і послугах, рівні освіти та кваліфікації. У  зв'язку з цим збільшуються суспільно  необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої  сили і приведення його у відповідність  з вимогами оновленої матеріально-технічної  бази виробництва. Друга - це зниження вартості робочої сили під впливом  зростання суспільної продуктивності праці.

Виходячи  з визначення і характеристик  ринку праці, можна встановити основні  його елементи: суб'єкти ринку праці; правові аспекти, що регламентують  відносини суб'єктів на ринку  праці; кон'юнктуру ринку; служби зайнятості населення; інфраструктуру ринку праці; систему соціального захисту  та ін. [1, c.28 ].

Основними суб'єктами ринку праці є роботодавці  та наймані працівники.

Роботодавець - наймач, який може бути представлений  різними "фігурами" залежно від  узаконеної структури відносин власності. Їм можуть бути: державні підприємства, акціонерні товариства, громадські організації, колгоспи, приватні підприємства, господарські асоціації, кооперативи, спільні підприємства, індивідуальні наймачі тощо. [1, c.28].

Наймані працівники - це вільні працездатні  громадяни, для яких робота за наймом є головним джерелом отримання засобів  існування й індивідуального  відтворення. Для роботодавців вони представляють різну цінність в  залежності від статі, віку, кваліфікації, соціального статусу та ряду соціально  набутих якостей (відповідальності, старанності, дисциплінованості, підприємливості  та ін.) [1, c.28].

Система відносин на ринку праці складається  з трьох основних компонентів:

відносини між найманими працівниками та роботодавцями;

відносини між суб'єктами ринку праці та представниками профспілок, асоціацій  роботодавців, служб зайнятості і  т. і.

відносини між суб'єктами ринку праці та державою.

Наявність і взаємодія всіх елементів ринку  праці є необхідними для його функціонування. Ринок праці виконує  ряд функцій:

організація зустрічі роботодавців і найманих працівників;

забезпечення  конкуренції на ринку праці як між роботодавцями, так і найманими  працівниками;

встановлення  рівноважних ставок заробітної плати;

вирішення питань зайнятості населення;

здійснення  соціальної підтримки безробітних  шляхом перерозподілу робочої сили в економіці між галузями і  сферами виробництва і забезпечення роботою незайнятого населення [1, c.29].

Розглянемо  рівновагу ринку праці. Вона встановлюється в точці перетину кривої попиту на працю LD і кривої пропозиції праці LS (рис. 1.2.). Стану рівноваги на ринку  праці відповідає рівноважна ставка реальної заробітної плати (W / P) і рівноважний  рівень зайнятості (L) .

Рис. 1.2. Рівновага ринку праці

 

Всі підприємці, які згодні платити рівноважну заробітну  плату, знаходять на ринку праці  необхідну їм кількість працівників, а їх платоспроможний попит на робочу силу задоволено повністю. Працівники, які готові запропонувати робочу силу по рівноважній ціні, повністю працевлаштовуються. Тому кажуть, що точка  ринкової рівноваги визначає положення  повної зайнятості.

Якщо  заробітна плата перевищує рівноважний  рівень заробітної плати, то виникає  інша ринкова ситуація. Фірма вибирає  такий режим функціонування, який відповідає точці вище рівноважної  на кривій пропозиції. Кількість пропонованої праці перевищує попит на працю, тобто з'являється безробіття. Оскільки перевищення заробітною платою її рівноважного рівня не може тривати довго (попит  на працю з боку роботодавця зменшується), то відбувається зниження заробітної плати до рівноважної і нижче в результаті надлишкової пропозиції праці. Потім починається протилежний процес, який повертає заробітну плату на рівень рівноважної і вище. Коливальний характер досягнення рівноваги на ринку праці свідчить про те, що обидві ситуації (безробіття і наявність незайнятих робочих місць) не можуть бути стійкими, вони піддаються корекції з боку ринкових механізмів у напрямку відновлення становища повної зайнятості.

Наявність же стійкого безробіття свідчить про  дію на ринку праці неконкурентних факторів, що сприяють стійкості відхилення заробітної плати вгору від її рівноважного рівня. До таких факторів можна віднести державу, що законодавчо  регулює ринок праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати для  підприємств всіх форм власності, механізму  індексації доходів, механізму соціального  захисту населення, програм соціальної політики і т.і. [9, c.187].

У залежності від співвідношення між попитом  і пропозицією кон'юнктура ринку  праці може бути трьох типів: працедефіцитна, коли ринок праці відчуває брак пропозиції праці; праценадлишкова, коли на ринку праці є велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці; рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Розглядаючи конкуренцію, можна відзначити, що вона являє собою наявність великої  кількості незалежних покупців і  продавців і можливість для них  вільно входити на ринок праці  і залишати його, і є невід'ємною  складовою механізму будь-якого  ринку. Чисто конкурентний ринок  характеризується наявністю великої  кількості покупців (фірм), які конкурують один з одним при найманні конкретного  виду праці; свою працю пропонують незалежно  один від одного численні працівники, які мають рівну кваліфікацію; ні фірми, ні працівники не контролюють  і не диктують ставки заробітної плати .

Для повноцінного функціонування ринку праці потрібна розвинена інфраструктура. Інфраструктура ринку праці - це державні установи, недержавні структури сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди тощо, що забезпечують найбільш ефективну взаємодію між попитом і пропозицією на ринку праці. Інфраструктура покликана регулювати відносини між роботодавцем і працівником з приводу ціни робочої сили, умов праці, підготовки та перепідготовки працівників, а також організовувати і регулювати процеси захисту прав роботодавців і найманих працівників на ринку праці [1, c.30].

Таким чином, ринок праці - це передусім система, в якій взаємодіють роботодавці, пред'являючи попит на робочу силу та власники робочої сили, які продають свою здатність до праці. Головною особливістю  цього ринку є специфіка праці, як об'єкта купівлі-продажу.

 

 

1.2. Теоретичні основи людського  розвитку

 

 

На рубежі XX і XXI ст. світова наукова  думка сформувала принципово новий  погляд на цивілізаційний прогрес. Нова парадигма розвитку на перший план висуває не накопичення матеріальних благ, а розвиток людського потенціалу при збереженні навколишнього середовища. Людина, її потреби і розвиток визнаються основними передумовами прогресу, а  отже, і змістом соціальної політики кожної країни.

Ідея  людського розвитку полягає у  неможливості зведення суспільного  прогресу лише до збільшення грошового  доходу. Тобто концепція людського  розвитку ґрунтується на положенні  про те, що в сучасних умовах традиційні макроекономічні показники (валовий  внутрішній продукт, національне багатство, середній дохід тощо) не здатні виступати  адекватними характеристиками економічного розвитку.

Концепція людського розвитку об’єднує вирішення  питань виробництва та розподілу товарів і послуг в об’єднанні з проблемами формування та використання можливостей людей, розглядаючи розвиток людських здібностей як кінцеву мету суспільного прогресу. У фокусі концепції людського розвитку – людина, якнайповніше задоволення її потреб, усебічний розвиток її здібностей. Розвиток суспільства, з погляду цієї концепції, означає постійне розширення можливостей для задоволення не лише фізичних, а й духовних потреб людей.

Людський  розвиток визначається як процес зростання  людських можливостей, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості, а також надання людям можливості повністю розвивати свій потенціал, жити продуктивно й творчо в гармонії з їхніми потребами та інтересами. Матеріальний добробут розглядається  лише як одна з базових можливостей  вибору, але він не є найвищою метою.

Людський  розвиток – примноження не тільки доходу людей, але й їх здоров'я, освіти, збереження навколишнього середовища, забезпечення свободи дій і слова, а також формування інших умов соціально-економічного розвитку.

За визначенням  лауреата Нобелівської премії А. Сена людський розвиток – це надання людям можливості повністю розвивати свій потенціал, жити продуктивно і творчо в гармонії з їхніми потребами та інтересами.

В доповіді про людський розвиток, розвиток людини представляє собою процес розширення свободи людей жити довгим, здоровим і творчим життям, на здійснення інших цілей, які, на їхню думку, мають цінність; активно брати участь у забезпеченні справедливості та стійкості розвитку на нашій спільній планеті.