Шпаргалка по "Физиологии и психологии труда"

Поки частота  подразнення м'яза не перевищує  певної величини, м'яз відповідає на кожне подразнення поодиноким скороченням. Збільшення частоти подразнень спричинюється до того, що серія скорочень м'яза зливається в одне, так зване тетанічне скорочення. При тетанічному скороченні напруження м'язових волокон більше, ніж при поодиноких.

Отже, максимальна сила м'яза залежить від кількості і товщини його волокон, частоти нервових імпульсів, швидкості м'язових скорочень і відбувається тоді, коли в роботу включені всі рухові одиниці за повного тетанусу. Сила людини характеризується здатністю переборювати зовнішню протидію за рахунок м'язових зусиль. Вона залежить від віку і статі, здоров'я та емоційного стану.

Для вимірювання  м'язової сили застосовують динамометри: кистевий і становий. Максимальна  сила кисті, кгс обчислюється як середнє  арифметичне трьох здавлювань динамометра з максимальною силою через одну хвилину.

Розвиваючи  напруження і скорочуючись, м'яз здатний  виконувати механічну роботу. Найбільшу роботу він виконує за середніх навантажень і середніх швидкостей. Це явище дістало назву закону середніх навантажень.

Середні навантаження і середні швидкості скорочення різні для різних м'язів, що необхідно  враховувати при розробці норм і  організації праці.

45. Антропометричні та біомеханічні  вимоги до планування і організації  робочих місць.

Робоче місце — це оснащена необхідними технологічними засобами зона, в якій відбувається трудова діяльність одного працівника або групи працівників, які виконують одну роботу або операцію.

Організація робочого місця передбачає його планування, устаткування і створення сприятливих умов праці. При цьому враховуються антропометричні (зріст людини, довжина її рухових ланок), біомеханічні (траєкторія рухів, зона досягнення), психофізіологічні (зона обзору, характер сигналів, що надходять, і розташування приладів; моторні дії і розміщення органів керування) і санітарно-гігієнічні (створення сприятливих умов виробничого середовища та організація відпочинку) вимоги. (Біомеханіка — наука, яка вивчає рухи людини з урахуванням законів механіки рухового апарату).

Раціональне планування робочого місця має забезпечити найкраще розміщення знарядь і предметів праці та оргтехніки. Площа робочого місця має бути такою, щоб працівник не робив зайвих рухів і не відчував незручності під час виконання роботи. Важливо передбачити також можливість змінити робочу позу, тобто положення корпуса, рук, ніг. Проте слід виключати або мінімізувати всі фізіологічно неприродні та незручні положення корпуса, такі як:

• нерухоме положення стоячи;
• постійне або часто повторюване положення з кутом нахилу спини, який перевищує 15°;
• зігнуте положення з поворотом корпуса тіла або положення напівсидячи;
• часто повторюване положення з опорою на одну ногу;
• витягування вперед або розведення рук протягом тривалого часу.

Фізіологічна  раціоналізація і планування робочих місць, правильно визначені розміри робочої зони сприяють зменшенню м'язових напружень працівника і створюють умови для нормальної робочої пози, що зрештою зменшує втому і підвищує продуктивність праці.

46. Фізіологічна та економічна  оцінка основних робочих поз.

Робоча  поза — це основне положення тіла працівника в просторі. Зручна робоча поза має забезпечувати стійкість положення корпуса, ніг, рук, голови працівника під час роботи, достатній обзір робочого місця, свободу дій і швидку зміну робочих рухів, зручність для розвитку необхідних м'язових зусиль, мінімальні затрати енергії та максимальну результативність праці. Раціональна робоча поза має важливе значення для збереження здоров'я працівника, оскільки тривале перебування його в незручній і напруженій позі може призвести до таких захворювань, як сколіоз (викривлення хребта), варикозне розширення вен, плоскостопість тощо. Зручною вважається робоча поза, яка відповідає характеру виконуваної роботи і вимогам гігієни та фізіології праці.

Найпоширенішими у процесі праці є пози стоячи і сидячи.Робоча поза стоячи більш втомлива, ніж сидячи. Проте тривале перебування працівника в незмінній, навіть і раціональній, позі втомливе, оскільки статично напружені одні й ті самі м'язові групи. Так, під час роботи стоячи велике статичне навантаження припадає на м'язи ніг, спини, таза, яке значно зростає під час підняття та перенесення вантажу. Постійне перебування в позі стоячи призводить до підвищення артеріального і венозного тиску крові, розширення вен на ногах, пошкодження ступнів, викривлення хребта. Під час роботи сидячи нижня частина корпуса розслаблена, а основне статичне навантаження припадає на м'язи шиї, спини, таза, стегон. Неправильна поза сидячи може викликати застій крові в ногах, а за великого обсягу роботи для пальців рук — запалення суглобів.

Водночас  кожна з робочих поз має  свої переваги. Так, робоча поза стоячи забезпечує працівникові максимальний обзір робочої зони, переміщення, доступність до віддалених органів  керування, можливість розвивати великі м'язові зусилля. У позі сидячи забезпечується найбільша точність і швидкість рухів. Найбільш доцільною з фізіологічного боку є змінна поза стоячи—сидячи, яка забезпечує меншу втому працівника в зв'язку з чергуванням навантажень на різні групи м'язів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

47. Робоча поза працівника і  критерії її раціоналізації

Робоча  поза — це основне положення тіла працівника в просторі. . Зручна робоча поза має забезпечувати стійкість положення корпуса, ніг, рук, голови працівника під час роботи, достатній обзір робочого місця, свободу дій і швидку зміну робочих рухів, зручність для розвитку необхідних м'язових зусиль, мінімальні затрати енергії та максимальну результативність праці. Раціональна робоча поза має важливе значення для збереження здоров'я працівника, оскільки тривале перебування його в незручній і напруженій позі може призвести до таких захворювань, як сколіоз (викривлення хребта), варикозне розширення вен, плоскостопість тощо. Зручною вважається робоча поза, яка відповідає характеру виконуваної роботи і вимогам гігієни та фізіології праці.

 При розв'язанні  практичних завдань щодо раціоналізації  робочої пози необхідно враховувати  такі фізіологічні вимоги:

* зменшувати статичні напруження м'язів;

* розподіляти статичні напруження так, щоб основна їх частина припадала на потужніші м'язи;

*більше використовувати  робочі пози сидячи та змінну. 
Однак вибір робочої пози залежить від багатьох факторів,

врахування  яких і визначає її раціональність у конкретних виробничих умовах. Основні з них — маса оброблюваної деталі, зусилля, розміри робочої зони, співвідношення між висотою робочої поверхні і зростом працівника, точність рухів, особливості трудового процесу, які зумовлюють рухливість під час роботи.

Так, роботи, які вимагають значних м'язових зусиль і рухів з великою амплітудою, швидше виконуються стоячи. За малого діапазону рухів, невеликих зусиль і точних дій більш доцільна поза сидячи Раціонально спроектоване робоче крісло створює опору для корпуса працівника, забезпечує достатню рухливість у роботі і рівномірний розподіл маси тіла. Фізіологічна оцінка робочої пози враховує також і положення рук у процесі праці.

Найбільш доцільною  з фізіологічного боку є змінна поза стоячи—сидячи, яка забезпечує меншу втому працівника в зв'язку з чергуванням навантажень на різні групи м'язів

48. Класифікація робіт за величиною  м’язових навантажень.

У процесі праці людина виконує різноманітні рухи, пов'язані як з переміщенням предметів і знарядь праці з певною швидкістю та переборенням певної їх протидії, так і з урівноважуванням якоїсь протидії за умови нерухомого положення частин тіла.

Робота, при якій напруження м'язів розвивається без зміни їх довжини і без активного переміщення у просторі рухових ланок, називається статичною. Статичні напруження людини у процесі праці пов'язані з підтриманням у нерухомому стані предметів і знарядь праці, а також підтриманням робочої пози.

Залежно від  характеру діяльності м'язів статична робота поділяється на два види:

* статична робота, яка здійснюється шляхом активної протидії силам, що виводять тіло або його частини з рівноваги.

• статична робота, при якій тіло, змінюючи позу, знаходить нове положення рівноваги і пристосовується до сил, які діють на нього..

Робота, при якій напруження м'язів супроводжується зміною їхньої довжини і переміщенням у просторі тіла або якоїсь ланки рухового апарату, називається динамічною. На відміну від статичної роботи, яка вимірюється часом підтримання м'язового напруження (кгс/с), динамічна робота вимірюється показниками механічної роботи — кілограм-метрами (кг ■ м), тобто має зовнішній ефект.

Водночас  більш втомливою є статична робота, оскільки постійне напруження однієї і тієї ж м'язової групи супроводжується зменшенням у ній кровообігу, що не забезпечує своєчасного окислення продуктів розпаду. Під час динамічної роботи м'язові напруження перегруповуються, що сприяє відновленню працездатності м'язів у процесі праці.

Динамічна робота — найпоширеніший вид діяльності рухового апарату людини у процесі праці — характеризується швидкими, точними, координованими рухами і завжди поєднується зі статичною роботою, внаслідок чого утворюються складні рухові ансамблі.

49. Ритм і темп роботи. Поняття  про оптимальний темп.

Рухи окремих  частин тіла людини характеризуються певними швидкісними параметрами, тобто для кожної групи м'язів є свій оптимум швидкості та величини зусиль, який дає найбільший трудовий ефект.

Недовантаження  м'язів, як і перевантаження їх, негативно  впливає на функціонування рухового апарату людини. Швидкість рухів залежить від силових резервів організму. Найбільші зусилля можуть розвивати ноги. М'язова сила, яку людина розвиває у процесі праці, не повинна перевищувати третини максимальних значень. Максимальні зусилля можуть бути лише короткочасними, у разі крайньої потреби. У позі стоячи найбільші зусилля руки розвивають на рівні плеча, а сидячи — на рівні ліктя.

Швидкість рухів  залежить від протяжності та їх характеру. Так, при протяжності руху в 25 мм час руху становить 0,072 с, при 50 мм — 0,145 с, при 300 мм — 0,108 с

Швидкість рухів  залежить також від їх напряму  і траєкторії. Швидше виконуються  рухи до себе і справа наліво. Швидкість  горизонтальних рухів більша, ніж вертикальних. Проте дуже короткі вертикальні рухи (5,0—7,5 см) від себе виконуються швидше, ніж горизонтальні до себе. У горизонтальній площині права рука рухається швидше проти годинникової стрілки, а ліва — за годинниковою стрілкою. Кругові рухи мають в 1,5—2 рази більшу швидкість, ніж поступальні. Якщо рух виконується однією рукою, то найбільша швидкість досягається за умови його виконання під кутом 60° до середньої лінії, якщо двома руками — то під кутом 30°.

Важливими характеристиками рухів є їх ритм і темп. Під ритмом розуміють закономірне чергування в часі окремих рухів і пауз між ними. Під темпом розуміють кількість робочих рухів за одиницю часу.

Ритми скорочення скелетних м'язів і серцевого  м'яза тісно пов'язані. Якщо ритми  скорочення м'язів рук і ніг збігаються з ритмом дихання і серця, то м'язова  робота менш втомлива.

Темп рухів  неоднаковий для різних ланок  рухового апарату. Максимальна частота  рухів за хвилину становить для  пальців руки 204—406, кисті — 360—431, передпліччя — 190—392, ступні — 300—378, будучи різною у працівників різного віку, темпераменту, стану здоров'я і т. ін.

Частота трудових рухів становить 30—40 % максимальної. Темп рухів, які людина вибирає як найзручніший у роботі, називається звичним, або природним, темпом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

50. Адаптація як процес взаємодії  організму людини з зовнішнім середовищем.

Адаптація (пристосування) — це динамічний процес, завдяки якому в організмі підтримується постійність внутрішнього середовища в мінливому зовнішньому середовищі. Вона полягає в перебудові фізіологічних процесів залежно від зміни умов взаємодії організму з навколишнім середовищем, у широкому комплексі фізіологічних зрушень в організмі.

Зв'язок організму  з зовнішнім середовищем, регулювання  його роботи відповідно до змін зовнішніх умов здійснює центральна нервова система.

Пристосовну функцію центральної нервової системи І. П. Павлов назвав вищою нервовою діяльністю, яка проявляється у формі складних рефлекторних реакцій, що відбуваються за участю кори великих півкуль і підкоркових нервових центрів.

Пристосування організму до мінливих умов зовнішнього середовища і збереження постійності його внутрішнього середовища здійснюються рефлекторним і гуморальним шляхом. Центральна нервова система, посилаючи імпульси різним органам, посилює або послаблює їх діяльність, пристосовуючи до зовнішніх умов. Хімічний, або гуморальний, механізм регуляції полягає в тому, що хімічні речовини розносяться кров'ю по всьому організму і залежно від їх концентрації гальмують або активізують роботу тих чи інших органів. Обидва механізми регуляції взаємопов'язані і становлять єдиний нейрогуморальний механізм, який забезпечує саморегуляцію фізіологічних функцій організму.