Виды и характеристика хозяйственного права

3. Субъекты хозяйствования могут использовать в хозяйственной деятельности свободные цены, государственные фиксированные цены и регулированные цены – предельные уровни цен или предельные отклонения от государственных фиксированных цен.

4. При осуществлении экспортных и импортных операций в расчетах с иностранными контрагентами применяются контрактные (внешнеторговые) цены, которые формируются в соответствии с ценами и условиями мирового рынка и индикативными ценами.      

              Необходимость введения регулируемых цен определяется Министерством экономики, Советом Министров АРК, областными, Киевской и Севастопольской администрациями. Основанием для введения регулируемых цен может быть повышение цен за счет включения в себестоимость затрат, не предусмотренных действующим порядком калькуляции продукции.

              При осуществлении экспортных и импортных операций непосредственно или через внешнеэкономического посредника в расчетах с зарубежными партнерами применяются контрактные (внешнеэкономические) цены, формирующиеся в соответствии с ценами и условиями мирового рынка. Вместе с тем, для сферы ВЭД, в т.ч. для экспортно-импортной продукции (услуг), различаются договорные (контрактные) и индикативные цены.

              Под индикативными понимаются цены на товары, соответствующие ценам, сложившимся или складывающимся на соответствующий товар на рынке экспорта или импорта на момент осуществления экспортной (импортной) операции с учетом условий поставки и условий осуществления расчетов, определенных действующим законодательством Украины. Также существуют:

- свободные цены (ст. 190 ХК), какие определяются на все виды продукции (работ, услуг), за исключением тех, на которые установлены государственные цены;

- государственные фиксированные и регулированные цены (ст. 191 ХК), которые устанавливаются на ресурсы, оказывающие определяющее влияние на общий уровень  и динамику цен, а также на продукцию и услуги, которые имеют существенное социальное значение для населения;

- коммунальные цены (ст. 191 ХК) на продукцию и услуги, производство которых осуществляется коммунальными предприятиями. Органы исполнительной власти и органы местного самоуправления при установлении фиксированных  цен, применение которых делает невозможность получения прибыли субъектами предпринимательства, обязаны предоставить этим субъектам дотацию в соответствии с законом.

              Общие вопросы контроля за ценами и ответственности за нарушения государственной дисциплины цен определены в разделе ІІІ Закона «О ценах и ценообразовании». В соответствии со ст. 13 этого Закона государственный контроль за ценами осуществляется при установлении и применении государственных фиксированных и регулируемых цен и тарифов. При этом в сфере действия свободных цен контролируется правомерность их применения и соблюдение требований антимонопольного законодательства. Субъекты хозяйствования должны в установленном порядке предоставлять необходимую информацию для осуществления контроля за правильностью установления и применения цен. Ответственность за нарушение законодательства о ценах предусмотрена в ЗУ «О ценах и ценообразовании», а также в других нормативных актах (в частности в письме государственной инспекции по контролю за ценами «О применении санкций за нарушение дисциплины цен» от 16.10.2002 г.). Согласно ст. 14 (Ответственность за нарушение государственной дисциплины цен) указанного ЗУ:

              Вся необоснованно полученная предприятием, организацией сумма выручки в результате нарушения государственной дисциплины цен и действующего порядка определения стоимости строительства, осуществляемого с привлечением средств Государственного бюджета Украины, бюджета АРК, местных бюджетов, а также средств государственных предприятий, учреждений и организаций подлежит изъятию в доход соответствующего бюджета в зависимости от подчиненности предприятия, организации. Кроме того, во внебюджетные фонды местных советов изымается штраф в двукратном размере необоснованно полученной суммы выручки. Указанные суммы списываются со счетов предприятий и организаций в банковских учреждениях по решению суда.

              Предприятия, организации и иные юридические и физические лица имеют право оспаривать в суд нарушение цен со стороны государственных органов, предприятий, организаций, кооперативов и иных юридических и физических лиц и требовать компенсирования нанесенных им убытков в случае реализации им товаров и услуг с нарушением требований действующего законодательства.

              Цены и тарифы, утвержденные с нарушением этого Закона и решений Правительства республики по ценообразованию, отменяются Комитетом цен при КМУ.

              Лица. Виновные в нарушении порядка установления и применения цен и тарифов, привлекаются к административной или уголовной ответственности.    

2.       Основні види господарських зобов’язань.

              Господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, в тому числі – боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (уповноважена сторона, в тому числі – кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

              Основними видами господарських зобов’язань є майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання.

              Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов’язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Майново-господарські зобов’язання.

Майново-господарськими визнаються  цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, не господарюючи суб’єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами, зобов’язаною та управленою сторонами зобов’язання є відповідно боржник і кредитор.

Зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Організаційно-господарські зобов’язання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

-          між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією  щодо цього суб’єкта;

-          між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органи управління цих об’єднань чи товариств;

-          між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

-          в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб’єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форму договору.

Суб’єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб’єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов’язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Суб’єкти господарювання зобов’язанні за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Суб’єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 цього Кодексу можуть (незалежно від статутної мети своєї діяльності) брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішені питань соціального розвитку населених пунктів, їх місцезнаходження, у будівництві і утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Публічні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов’язання, повинен відшкодовувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов’язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.        

Варіант №24.

1.       Поняття неплатоспроможності та банкрутства.

2.       Підстави виникнення господарських зобов’язань.

1.       Поняття неплатоспроможності та банкрутства.

Проводження у справах про банкрутство регулюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ, Господарським-процесуальним кодексом України та іншими законодавчими актами України.

              Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

              У свою чергу, неплатоспроможність – це неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язанні щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності.

              Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцем знаходження боржника.

              Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор.

              Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

              Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора.

              У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобов’язаний одночасно подати план санації.

              Заява кредитора може ґрунтуватися на об’єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов’язань перед цим кредитором.

              Суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не пізніше ніж на 5 день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутство ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство.