Категорія «інтерес» в державному управлінні: теоретико - правовий аналіз

Безпека держави, з точки зору лібералів, повинна будуватися на основі міжнародної безпеки, повинна бути похідною від останньої. Вона ґрунтується не на балансі сил держав-учасників системи міжнародних відносин, а на основі забезпечення між ними балансу інтересів, на основі міжнародного права, норм моралі і справедливості. [13, с. 267]

Існує багато визначень поняття «національна безпека», як у рамках вищеназваних шкіл, так і у незалежних дослідників і фахівців. Але ми запропонуємо лише два з них, на нашу думку, більш вичерпні і взаємодоповнюючі.

Національна безпека - це сукупність зв'язків і відносин, що характеризують такий стан особистості, соціальної групи, суспільства, держави, народу, при якому забезпечується їх стійке, стабільне існування, задоволення та реалізація життєвих потреб, здатність до ефективного парирування внутрішніх і зовнішніх загроз, саморозвитку та прогресу.

Безпека є діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів з виявлення (вивчення), попередження, послаблення, усунення (ліквідації) та відображенню небезпек і загроз, здатних погубити їх, позбавити фундаментальних матеріальних і духовних цінностей, завдати неприйнятний (неприпустимий об'єктивно і суб'єктивно) шкоду, закрити шлях для прогресивного розвитку.

Дані визначення гуртуються на необхідності протистояння як зовнішнім, так і внутрішнім, як військовим, так і невійськових загроз, загроз як державі і суспільству, так і правам, життя і свободам окремої особистості.

Тепер спробуємо представити ієрархію загроз національній безпеці держави. Вони діляться:

а) за характером впливу - на реальні (існуючі), потенційні;

б) за напрямом впливу - на зовнішні (походять ззовні і пов'язані зі спробами поневолити або підпорядкувати дана держава), внутрішні (пов'язані зі станом самого суспільства, що кореняться в ньому);

в) за сферами впливу - на соціальні, військові, політичні, економічні, екологічні, інформаційні,

г) за масштабами впливу - на глобальні, регіональні, локальні.

Також існують і інші класифікації.

Поряд з цим тут слід відзначити той факт, що використання терміну «загрози» стосовно до будь-якого виду небезпеки не дозволяє розкрити і проаналізувати суттєві особливості і нюанси розвитку обстановки, без урахування яких складно виробити дійсно адекватні заходи щодо їх нейтралізації. Ось чому представляється політично актуальним, практично необхідним і методологічно доцільним здійснити структуризацію небезпек. Ключем до визначення класифікації має стати ставлення до національних інтересів, як до сукупності політичних, екологічних, соціальних та інших потреб особистості, суспільства і держави, задоволення (реалізація та захист) яких забезпечує стійке прогресивний розвиток. Дослідження показують, що, по-перше, саме поняття «небезпека» виступає узагальнюючим по відношенню до будь-яких явищ, подій і дій, здатним завдати шкоди особі, суспільству і державі. По-друге, з його допомогою при виробленні політики можна розглянути весь спектр можливих загроз національним інтересам і національній безпеці. По-третє, небезпеки доцільно класифікувати за ступенем можливого збитку інтересам особистості, суспільства і держави, з тим, щоб виробити адекватні заходи протидії.

Історично відомі три основні підходи до забезпечення безпеки. Першим виник підхід, який зробив ставку на соціальний егоїзм і можливість будь-якого свавілля при його реалізації. По суті, це нав'язування силою своєї волі іншим, для чого необхідно власну перевагу («сила (влада) - джерело права») [13, с. 267]. Такий підхід зазвичай визначається як охоронний (силовий). Другий підхід теж спирається на силу, на здатність дати ефективну відсіч потенційному агресорові. Однак при цьому приймаються певні обмеження на можливі прояви власного егоїзму, визнається небажаність або навіть неприпустимість силового натиску, тиску, диктату по відношенню до тих, хто не є в даний момент ні реальним, ні потенційним агресором («право - джерело сили (влади)» ).

Дані положення лягли в основу підходу до забезпечення безпеки, умовно званого конкурентним. Істота третього підходу пов'язано з прагненням до знаходження безпеки через відмову від насильства взагалі, через, наприклад, процес всеосяжного роззброєння («мораль - джерело безпеки») [14, с. 15]. Утопічність реалізації даного підходу в сучасних умовах очевидна, тому в створенні систем національної безпеки в політичній практиці домінують перші дві концепції.

Українське розуміння даного питання знову ж має свої відмінні риси. Але спочатку трохи історії. Той варіант системи безпеки, який був створений в УРСР, мав деякими особливостями, якщо порівняти його з горезвісної західної теорією. В офіційній науці поняття «національна безпека» не використовувалося, тому даною проблемою не займалися аж до 1990 року, але існував спеціальний комітет Верховної Ради СРСР з оборони і державної безпеки. Що ж стосується міжнародної безпеки, то в даному напрямі велися ґрунтовні дослідження. Під нею розумілася ситуація на світовій арені, яка зберігає баланс сил серед учасників системи міжнародних відносин у військовій сфері (в ракетно-ядерних озброєннях). Але в цілому вивчення проблем безпеки в СРСР носило експериментально-аналітичний характер. Категорія національної безпеки замінювалося державної. Для цих цілей був створений Комітет державної безпеки (КДБ).

В основі радянської системи державної безпеки перебувала марксистсько-ленінська теорія про взаємини особистості, суспільства і держави: суспільні інтереси ставилися вище особистісних, а інтереси суспільства асоціювалися з інтересами держави (відсутність приватної власності на засоби виробництва в СРСР, тобто приналежність усіх матеріальних цінностей державі, визначило таку систему, коли держава була покликана дбати передусім про свою безпеку).

Радянські дослідники також виділяли зовнішні (тільки військові внаслідок «залізної завіси») і внутрішні (конституційному ладу і державної ідеології) загрози державної безпеки (в основі - авторська модель розвитку).

Після розвалу Радянського Союзу і знищення єдиної системи національної безпеки з відповідними державними інститутами силові відомства втратили реальні важелі щодо забезпечення національної безпеки у зв'язку із зміною політичного устрою України і позбавлення влади державної ідеології. «Реформатори» впритул зайнялися перебудовою економічної системи України, не піклуючись про національну безпеку. Поясненням цьому може служити, поряд з політичними, і той факт, що нові українські державні діячі «пояснювали» затримку з розробкою нової стратегії національної безпеки лише відсутністю нової політичної і державної системи України, тобто «того, що необхідно було захищати». Тому довгий час національної безпеки не приділялося належної уваги.

З 1990 року вивченням проблем національної безпеки стали займатися багато українських вчених і дослідників. Робилися спроби вивчити зарубіжний (американський) досвід і на державному рівні, виробити відповідну часу концепцію національної безпеки і зовнішньої політики. Але багато чого копіювалося без належної мотивації, що виходить зсередини суспільства.

Зараз уряд робить деякі послідовні кроки щодо забезпечення національної безпеки, намагаючись спиратися на інтереси українського суспільства. Можна лише сподіватися, що розроблені шляхи вирішення даної проблеми не залишаться тільки на папері.

1.3 Характер та  конфлікти державних інтересів

Державний інтерес може бути визначений як об'єктивно існуючі і суб'єктивно розуміються довгострокові фундаментальні потреби суспільства, політично інституалізувати в якості цілей національної держави, що забезпечує його подальший розвиток в якості єдиного суб'єкта. Державний інтерес (інтерес уряду) можна визначити як все те, що сприяє зміцненню зовнішнього і внутрішнього статусу держави (уряду) і створенню сприятливих умов для його нормального функціонування. У авторитарному або / і багатонаціональній державі громадські інтереси представляють собою тільки одну і часом аж ніяк не найбільшу частина інтересів держави (уряду). Велика частина інтересів держави лежить в області збереження влади і особливого статусу еліти в суспільстві. У авторитарній державі ці інтереси зазвичай превалюють над будь-якими суспільними інтересами.

В Україні не склалося єдиного розуміння «державних інтересів»: надто неоднорідне українське суспільство, занадто різноспрямовані інтереси її громадян.

Частина політиків і дослідників намагається вийти з теоретичного глухого кута, виділивши деякі постійні і незмінні фактори, які завжди, за всіх обставин формують «національний інтерес» держави, знання та облік яких дозволяють проводити правильну державну політику, не вдаючись до не завжди існуючому консенсусу приватних інтересів.

В принципі, державні інтереси в основі своїй об'єктивні, вони відображають прагнення громадян держави до:

• забезпеченню стабільного та сталого розвитку суспільства, його інститутів, підвищення рівня життя населення;
• мінімізації (оптимально - відсутності) загроз особистої та громадської безпеки громадян, системі цінностей та інститутів, на яких ґрунтується існування даного суспільства.

Ці прагнення втілюються в концепцію державного інтересу, конкретний зміст якої також визначається переважно об'єктивними параметрами, такими, як:

• геополітичне положення держави на світовій арені, наявність у нього союзників або противників, що представляють безпосередню загрозу;
• положення в системі міжнародних економічних відносин, ступінь залежності від зовнішніх ринків, джерел сировини, енергії і т.д.;
• загальний стан системи міжнародних відносин, переважання в ній елементів суперництва або партнерства, сили або права.

Зі зміною об'єктивних реальностей, потреб суспільства у сфері міжнародного спілкування може змінюватися і зміст державних інтересів.

Національно-державні інтереси - це сукупність історично сформованих в єдиному державному просторі спільних інтересів.

Державні інтереси - це усвідомлені потреби держави, що визначаються економічними і геополітичними його відносинами, культурно-історичними традиціями, необхідністю забезпечення безпеки, захистом населення від зовнішньої загрози і внутрішніх безладів, екологічних катастроф і т.д.

Державні інтереси розуміють переважно як інтереси державні, оскільки західні країни представляють собою мононаціональні держави (не стільки в етнічному аспекті, скільки в соціальному). Нація представляє двоєдність громадянського суспільства і держави. Західні політологи не відчувають особливих труднощів у використанні такого поняття, як національний інтерес. Типово національний інтерес постає як узагальнюючий інтерес, який знімає протиріччя між інтересами держави та громадянського суспільства. Говорити сьогодні про суттєві відмінності в основних цінностях громадянського суспільства індустріально розвинених країн не доводиться. Громадяни в ньому цілком досягають раціонально мотивованого взаєморозуміння, тобто взаєморозуміння, вільного від чийогось панування. Мається на увазі, що представники громадянського суспільства, незалежної громадськості впливають на державну політику. Внутрішні завдання, приватні інтереси громадян мають пріоритет при формуванні зовнішньополітичного курсу. Національні інтереси в такій інтерпретації включають в цей курс такі параметри, як придбання ресурсів і підвищення матеріального добробуту населення. Що добре для громадян, то добре для держави - такий принцип підходу до національних інтересів у країнах з розвиненим громадянським суспільством.

У вітчизняній же політології виявляються розбіжності принципового порядку в розумінні національних інтересів Україні.

В Україні, де знаходиться на початку становлення громадянське суспільство, де здійснюється перехід від традиціоналістських структур до сучасних, ідейно-політичного консенсусу з питання національних інтересів немає. Тривають пошуки цивілізаційної ідентичності, що викликає гостру і болючу боротьбу між західниками-лібералами (атлантистами) і слов'янофілами-державниками (євроазійцями). У фокусі цієї боротьби стоїть питання: Хто є суб'єктом національного інтересу? Перші вважають Україну європейською країною і виділяють універсальне цивілізаційна перевага Заходу. Слідування в руслі західноєвропейської політики відповідає, на їх думку, національним інтересам. Громадянське суспільство вони вважають суб'єктом, що визначає зміст національних інтересів. Виходячи з цього, вищий інтерес полягає в проведенні економічної реформи, яка зробить Україну багатшими і вільніше.

Інша частина політичного спектру ідентифікує Україну як євразійську країну і різко дистанціюється від ліберального розуміння національних інтересів. Для цієї частини державні інтереси обумовлені, в першу чергу, завданнями збереження і зміцнення державності. Саме держава має безсумнівним пріоритетом при формуванні зовнішньополітичного курсу. Забезпечення державної безпеки безпосередньо пов'язується з програмою посилення державного регулювання економіки. Вищий національний інтерес для них - відродження України і її державного величі.

Україна ніколи не існувала як етнічна держава, і сьогодні їм не є, однак абсолютна більшість держав пострадянського простору орієнтовані на побудову етнічних держав. Україна історично складалася як союз етносів, культур, земель, основу якого становила спільна мета, скріплена загальнодержавними цінностями та інтересами. Останні не заперечували різноманіття етнічних інтересів населяють її суб'єктів, не фіксували факт переваги однієї національності над іншою. Навпаки, обставини породжували формування політичної єдності етносів. Це знайшло відображення в тому, що ряд загальних умов при етнічному різноманітті зумовило в якості національного інтересу всебічне зміцнення держави як організуючого початку, покликаного забезпечити територіальну цілісність і зовнішню безпеку і виробити адекватні форми співіснування різних національно-етнічних, релігійних і культурних спільнот. Ось чому історично сформовані національні інтереси України стали переважно інтересами державними.

Національно-державні інтереси України за своїм змістом і формами прояву не були ідентичними на конкретно-історичних етапах її розвитку. Змінювалися орієнтири, цінності, ідеали, механізми та методи їх досягнення, що позначалося на істотному розумінні та здійсненні взаємозв'язку суспільства, держави й особистості. Залежно від пріоритету окремого елемента цієї тріади шикувалися і формувалися певні інтереси соціальних суб'єктів. Скажімо, превалювання ролі держави вело до значного утиску власне суспільних інтересів і головне - інтересів окремих особистостей. Державні інтереси ставилися вище всіх інших інтересів, що породжувало імперський характер України, її великодержавність.