Небанківські кредитні організації та їх роль в кредитній системі країни

 

ВСТУП

 

 

Зростання національної економіки на ринкових засадах залежить від ефективної діяльності як банківських, так і небанківських фінансових установ. Банківський сектор з його тривалою історією функціонування продовжує відігравати головну роль у забезпеченні економіки фінансовими ресурсами. Водночас роль небанківських фінансових установ, що з’явилися в період переходу національної економіки на ринкові засади функціонування, залишається досить обмеженою. У 90-ті роки минулого століття така ситуація пояснювалася тим, що в умовах повної невизначеності з капіталізацією суб’єктів господарювання та великих ризиків інвестування, насамперед, банки могли наповнювати реальний сектор грошовими ресурсами. Однак на сьогодні, коли закінчилися приватизаційні процеси в реальному секторі і національна економіка потребує довгострокового і дешевого капіталу для забезпечення інноваційних процесів, суттєво підвищується роль небанківських фінансово-кредитних установ. Акумульовані фінансові ресурси, як свідчить приклад перехідних економік Центральної Європи (Угорщина, Чехія, Польща), слугують додатковим ефективним джерелом економічного зростання в країні.

У зв’язку з цим важливо дослідити особливості діяльності небанківських фінансово-кредитних установ, зокрема їх вплив на економічне зростання в Україні, тому тема курсової роботи є досить актуальною.

Водночас в умовах подальшої трансформації вітчизняного фінансового ринку виникає необхідність системних досліджень діяльності небанківських  фінансових установ та їхньої ролі у формуванні передумов економічного зростання.

Отже, об’єктами  даної роботи виступають небанківські фінансово-кредитні організації.

Метою даної роботи є дослідження фінансово-кредитних організацій та їх ролі в кредитній системі країни.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання: 

• визначення сутності небанківських фінансово-кредитних установ та походження даного терміну;
• визначення ролі і місця небанківських фінансово-кредитних установ в кредитній системі різних країн;
• аналіз державного регулювання, принципів та особливостей діяльності небанківських фінансово-кредитних установ в Україні;
• дослідження проблем та перспектив розвитку небанківських фінансово-кредитних установ в України

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ  АНАЛІЗУ НЕБАНКІВСЬКИХ

КРЕДИТНИХ УСТАНОВ

1.1 Поняття небанківських кредитних установ та походження даного терміну  

 

Фінансова система –  це сукупність форм і методів утворення, розподілу і використання фондів коштів держави і підприємств. В  більш широкому розумінні фінансова  система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, нефінансовому секторі економіки, певних фінансових інституцій, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих верств населення, господарських структур, окремих громадян [21, ст.20].

Якщо узагальнити бачення  різних науковців на те, які структурні елементи входять до складу фінансової системи, то можна сказати, що вона складається з:

• державних фінансів;
• фінансів суб`єктів господарювання;
• міжнародних фінансів;
• ринку фінансово-кредитних послуг

Небанківська кредитна установа є одним із видів фінансово-кредитних  установ (поряд з такими універсальними як банки) і входить до складу фінансово-кредитної системи. Сучасна кредитна система розвинутих країн включає в себе наступні структурні елементи:

• центральний банк;
• банківський сектор;
• страховий сектор;
• спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні інститути.

До другого рівня банківської системи належать небанківські фінансово-кредитні установи, парабанки, які здійснюють низку функцій банків, проте не підпадають під вимоги законодавства, котрими регулюється діяльність банківських установ. Поява інституту фінансового посередництва в Україні тісно пов'язана з переходом національної економіки з адміністративно-командних на ринкові засади функціонування. Вітчизняний досвід розвитку цих інститутів досить обмежений, тому в процесі їх становлення необхідним є вивчення світової практики їх діяльності.

Так, у Законі України  «Про Національний банк України» зазначено, що фінансово-кредитна установа – юридична особа, що проводить одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від  населення [11, ст.56]. Це визначальний критерій поділу фінансових посередників на банки та небанківські фінансові інститути.

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками  грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;
• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
• розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;
• діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька  діяльність небанківських фінансово-кредитних  установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

• вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків.
• вона є вузько спеціалізованою.

Спеціалізація небанківських  посередників здійснюється за двома  критеріями:

1) за характером залучення  вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими  послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних  установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так  вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються: на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих  груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають  своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвестиційних  посередників за цим критерієм можна виокремити:

• інвестиційні фонди;
• фінансові компанії;
• кредитні товариства, спілки тощо.

Загальна схема класифікації небанківських кредитних установ  наведена на рис. 1.1

 

Рисунок 1.1- Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

 

Небанківські кредитні посередники – об'єктивно необхідне  явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові  капітали, що саме по собі має позитивне  значення, а й беруть на себе надання  економічним суб'єктам таких фінансових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком.

Розглянемо в загальних  рисах механізм посередницького  функціонування основних видів небанківських  кредитних установ.

Ломбарди - фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Лізингові компанії - фінансові  посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників. В Україні лізинг розвинутий слабо, проте має гарні перспективи в умовах економічного зростання, особливо в сільському господарстві, малому та середньому бізнесі.

Факторингові компанії (фактори) - фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.

Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються  елементи кредитування з посередницькими  послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин - з процента на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень процента по ньому невисокий. Однак великі суми платіжних документів, що купуються, та стягування комісії на всю їх суму забезпечують достатні доходи, щоб розвивати цей бізнес. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.

В Україні факторинговий  бізнес почав активно розвиватися  в 1990-1992 pp. Спочатку банки надавали факторингові послуги, а потім було створено кілька факторингових компаній. Проте з поглибленням платіжної кризи цей бізнес став надзвичайно ризикованим і був згорнутий. У перспективі можливе його відродження, але масштаби розвитку будуть залежати від стану платіжної дисципліни в економіці та від розвитку короткострокового банківського кредиту на платіжні потреби клієнтів типу овердрафт.

Інвестиційні фінансові  посередники. Інвестиційні фонди (банки, компанії) - це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні  забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами - акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Надійність інвестиційних  фондів забезпечується передусім високим  рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у США їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах.