Операції комерційних банків щодо залучення вкладів населення

3. Спеціальні фонди (фонд  основних коштів, фонд переоцінки  основних засобів та ін.) призначені  для виробничого та соціального  розвитку банку. Порядок формування і використання цих коштів визначається статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок прибутку.

4. Нерозподілений прибуток  – це джерело внутрішнього  походження. Створюється як залишок  прибутку після виплати дивідендів, відрахувань до резервного та  інших фондів. Оскільки розмір  усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок  нерозподіленого прибутку за  минулий рік залежить головним  чином від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам.

5. Субординований борг  – це звичайні незабезпечені  боргові капітальні інструменти,  які за умовою контракту не  можуть бути вилучені з банку  раніше 5 років, а у разі банкрутства  чи ліквідації повертаються інвестору  після погашення претензій усіх  інших кредиторів. При цьому сума  таких коштів, включених у капітал,  не може перевищувати 50% розміру основного капіталу зі щорічним зменшенням на 20% від його первинної вартості протягом 5 останніх років угоди.

Розмір власного капіталу визначається банком самостійно, але  з урахуванням таких факторів:

1) вимоги НБУ щодо мінімального  розміру статутного капіталу;

2) характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикованих  операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу;

3) специфіка клієнтури.  За значної кількості невеликих  вкладників власних коштів потрібно  менше, ніж за наявності великих вкладників[15,с.25].

Згідно статті 31 Про банки  і банківську діяльність: Закон України  від 07.12.2000 р.:

«Мінімальний розмір статутного капіталу на момент державної реєстрації юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, не може бути меншим 120 мільйонів гривень.

Національний банк України  має право встановлювати для  окремих юридичних осіб, які мають  намір здійснювати банківську діяльність, залежно від їх спеціалізації  диференційований мінімальний розмір статутного капіталу на момент їх державної реєстрації, але не нижче розміру, передбаченого цією статтею»[3].

Капітал банку розраховується за формулою:

К = А – З,

де капітал (К) – залишковий інтерес банку в активах за мінусом зобов’язань;

активи (А) – ресурси, що контролюються  установою як результат минулих  подій, що у майбутньому дадуть економічну вигоду, що призведе до притоку коштів;

зобов'язання (З) –теперішні зобов’язання, що виникнули з минулих подій, що у майбутньому призведуть до відсотку ресурсів.

Власний капітал виконує  три функції:

1. Захисна: захист вкладників  і кредиторів, забезпечення можливості  виплати і компенсації у випадку виникнення збитків або банкрутства; зберігання платоспроможності за рахунок створення резервів; продовження діяльності банку незалежно від погрози появи збитків.

2. Оперативна – забезпечення  фінансової основи діяльності  банку (другорядна).

3. Регулююча – визначає  обсяг активних операцій за  рахунок дотримання обов’язкових  економічних нормативів[9,с.28-34].

 

1.3. Операціїбанківіззалученнякоштів

 

 

Більшачастинаресурсів банку  формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості банків у залученні коштів регулюються Національним банком України. Так, згідно з показником платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів[5,с.80].

У світовій банківській практиці всі залучені ресурси за способом їх акумуляції групують таким чином:

1) депозити;

2) недепозитні залучені кошти.

Депозитом (внеском) вважаються кошти в наявній і безготівковій  формі у валюті України або іноземної валюти, що фізична або юридична особа розмістила на рахунках у комерційному банку на договірних умовах на певний термін (або без його визначення) під відсоток і які повинні бути виплачені вкладнику відповідно до чинного законодавства й умов договору[9,с.34].

Операції, пов’язані із залученням коштів на вклади, називаються депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий  клієнту в банку рахунок, на якому  зберігаються його грошові кошти[15,с.26].

Суб'єктами депозитних операцій є комерційні банки, що виступають у  ролі позичальника, і кредитори  - власники коштів.

Об'єктом депозитних операцій є кошти, передані ком рійному  банку на умовах, визначених двосторонньою угодою. Існують різноманітні ознаки класифікації внесків. У залежності від вкладника депозити заведено розділяти на депозити фізичних і юридичних осіб. За своїм економічним змістом депозити заведено поділяти на чотири групи: до запитання;

на певний строк (термінові); іменні ощадні; депозити на подавця[9,с.34].

 

Рис. 1.3.1. Класифікація депозитів за економічним змістом

 

Вклади до запитання призначені для здійснення поточних розрахунків, тому їх ще називають транзакцій ними. Ці вклади розміщуються в банках на поточних і контокоррентних рахунках і можуть у будь-який час за вимогою клієнта поповнюватися або вилучатися, причому частково або повністю, у готівковій чи безготівковій формі[15,с.27].

Вклади до запитання у  своїй основі не є стабільними, що обмежує сферу їх використання комерційними банками для кредитних й інвестиційних  операцій. З цієї причини власниками рахунків виплачується низький відсоток або взагалі не виплачується. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст вкладів до запитання шляхом надання додаткових послуг власникам рахунків і підвищення якості їх обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунка, використання зручних для клієнта форм розрахунку: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультаційне обслуговування тощо.

Таким чином, депозити до запитання  є найбільш ліквідними внесками. Їх власники можуть у будь-який момент використовувати гроші.

Одним із видів депозитів  до запитання є залишки коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками.[Косова 36-37]

Строкові вклади – це кошти, що розміщені у банку на певний строк і можуть бути знятими  після закінчення цього терміну  або після попереднього повідомлення банку за встановлений період (не менше одного місяця). Вилучення строкових вкладів відбувається переказуванням грошей на поточний рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власниками. Вони оформлюються угодою між вкладником і банком. Банки самостійно розробляють форму депозитної угоди. Вона укладається в двох примірниках, один з яких зберігається у клієнта,а другий – у банку. В угоді передбачається сума вкладу, термін, протягом якого вклад зберігатиметься у банку, розмір депозитного процента, обов’язки та права вкладника і банку, відповідальність сторін за недотримання умов депозитної угоди. Деякі банки встановлюють мінімальний розмір строкового вкладу, величина якого залежить від орієнтації банку на відповідного вкладника (дрібного, середнього, великого).

У свою чергу, банк бере на себе зобов’язання своєчасно виконати всі  умови угоди і відповідати  за їх порушення, що виявляється в  установленні пені або штрафів за невчасну видачу коштів власникові депозитного рахунку або виплату процентів[5,с.82-83].

Однією з форм строкових  вкладів є сертифікати. Сертифікати  бувають депозитні й ощадні. Депозитні сертифікати видається юридичним, а ощадні – фізичним особам. Сертифікати можна класифікувати за такими особливостями: засіб випуску; засіб оформлення; термін оборотності; умови сплати відсотків.

Відповідно до першої особливості  сертифікати випускаються в разовому порядку і серіями; у залежності від засобу оформлення – іменні та на подавця; у залежності від терміну оборотності – із регулярною оплатою відсотків по завершенню визначеного поточного періоду і з виплатою відсотка на день погашення сертифіката.

Рис. 1.3.2. Класифікація сертифікатів.

 

Депозитний сертифікат –  це цінний папір, що може використовуватися  її власником як засіб платежу і мати оборот на фондовому ринку. [Косова 38]

Ощадний сертифікат – це аналогічний документ, але який видається  виключно фізичній особі як свідоцтво про внесення нею грошей на банківський рахунок та надає право власнику на отримання відповідної суми і процентів[6,с.75].

Сертифікати мають істотну  принадність над строковими вкладами, що оформлені депозитними договорами[9,с.38-39].

Банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте на відміну від сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари та послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі за допомогою індосаменту.

Щоб придбати вексель, покупець має переказати гроші на рахунок  банку-продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя  на ім'я покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається через їх викуп після закінчення терміну обороту або ж через достроковий викуп векселів. У банківських векселях указується величина прибутку у вигляді процента до номіналу, який одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а викуповуються банком за ціною продажу.

В Україні банківські векселі зараз не застосовуються[5,с.84].

Найпоширенішими серед населення  як за радянських, так і за пострадянських часів залишаються ощадні вклади.

Ощадні вклади – це грошові  заощадження фізичних осіб, що вносяться  ними до банку з метою накопичення  й отримання відповідного доходу у вигляді процентів[6,с.75]. Їх відмінністю від строкових депозитів є те, що по ощадних вкладах не встановлюються фіксований термін зберігання і фіксована сума, вони не потребують попереднього повідомлення про вилучення[15,с.28]. Кожному власнику ощадного вкладу видається спеціальна ощадна книжка. Ощадна книжка – це письмове свідчення (іменне або на пред’явника) про здійснення внеску у формі ощадного вкладу, в якому відображаються поступово усі операції із зарахування та зняття коштів з відповідного вкладного рахунку[6,с.75].

Характерні особливості  ощадних вкладів:

1) невелика мінімальна  сума;

2) поступове нагромадження  коштів на рахунку;

3) видача власникові вкладу  іменного свідоцтва – ощадної  книжки.

Деякі банки відмовляються  від ощадної книжки і замінюють  її виписками про стан рахунку. Це зменшує витрати банку на ведення  рахунку, а також запобігає зловживанням, пов’язаним із злочином, шахрайством.

Ощадні вклади забезпечують стабільні залишки коштів, що є  зручним для банку.

За депозитами банки можуть нараховувати прості і складні відсотки. Найбільш поширеним і традиційним є нарахування простих відсотків за формулою:

В = (СВ_сК)/(365^.100%),

де В – сума нарахованих  простих відсотків; С – сума вкладу; В_с – відсоткова ставка по депозиту; К – кількість днів у періоді.

Дохід по складних відсотках  передбачає нарахування відсотка на відсоток. Сума, яку отримує вкладник наприкінці терміну вкладу, при нарахуванні  складних відсотків обчислюється за формулою:

Р(1 + R)ⁿ,

де n – період вкладу; R – відсоткова ставка по депозиту; Р – сума угоди.

Для компенсації втрат  від інфляції банки можуть пропонувати  клієнтам виплату відсотків наперед. У разі дострокового вилучення вкладу банк вилучає суму виплачених відсотків із суми депозиту[15,с.28-29].

У практичній банківській  діяльності часто виникає ситуація, коли залучених банком депозитних ресурсів недостатньо для здійснення запланованих кредитно-інвестиційних операцій. Таким чином, утворюється різниця між розміром кредитів та інвестицій, які необхідно профінансувати, і наявною сумою депозитів. Для покриття цієї різниці, яка має назву «розрив фондів банку», використовуються ресурси, залучені шляхом здійснення банківських недепозитних операцій[6,с.78].

Недепозитні залучені кошти  – це кошти, які банк отримує у  вигляді позички або шляхом продажу  власних боргових зобов’язань на грошовому ринку.

Недепозитні джерела банківських  ресурсів, відрізняються від депозитних тим, що мають, по-перше, не персональний характер, тобто не асоціюються з  конкретним клієнтом банку, а залучаються  на ринку на кореспондентській основі, і, по-друге, ініціатива залучення цих коштів належить самому банку.

Недепозитними залученими ресурсами  користуються переважно великі банки. Придбання таких ресурсів здійснюються великими сумами, тому вважається, що такі операції мають оптовий характер[15,с.26].

Серед не депозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є:

• отримання міжбанківських кредитів;
• рефінансування в Національному банку України;
• операції РЕПО;
• емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації).