Право землекористування

Враховуючи, що спірні договорі необхідно визнати недійсним на підставі того, що вони укладені з неналежним землекористувачем, суд не приймає до уваги доводи представників третіх осіб на стороні позивача з самостійними вимогами про те, що їх необхідно визнати недійсними, на підставі допущених у них арифметичних помилок щодо часток у землекористуванні. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 208, 209, 212 -215, 218 ЦПК України, - суд, вирішив: в задоволенні позову Особи_3 до Одеської міської ради про визнання договору на дольову участь у землекористуванні недійсним - відмовити. Позов Особи_4, Особи_5 до Одеської міської ради про визнання договорів на дольову участь у землекористуванні недійсними -задовольнити. Визнати договір на дольову участь у землекористуванні за № 1408 від 23 червня 2004 р. укладений Одеською міською радою та Особою_5 - недійсним. Визнати договір на дольову участь у землекористуванні за № 1409 від 23 червня 2004 р. укладений Одеською міською радою та Особою_4- недійсним» [96].

Отже, як вбачається з викладеного вище, порушення права власності на землю та права користування землею можуть виражатися в різних діях: (обмеження такого права, перешкоджання у здійсненні права на землю, заподіяння збитків землевласникам та землекористувачам тощо) з боку інших осіб або організацій. Позивачем може бути, як власник земельної ділянки, так і титульний володілець. Так, відповідно до ст. 104 ЗК України власники землі та користувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше. Отже, предметом негаторного позову, в таких випадках, виступатиме вимога землевласника до третіх осіб про усунення порушень його прав на землю, що перешкоджають йому належним чином користуватися нею, наприклад, шляхом знесення неправомірно зведених будівель, споруд тощо, а предметом захисту виступають не тільки суб'єктивні права, але і охоронювані законом інтереси. Іншим ефективним способом захисту прав на землю є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей найдавніший спосіб захисту права власності дістав назву віндикаційного позову, тобто позову неволодіючого власника до незаконного володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі. Такий позов можливий у випадках самовільного зайняття земельної ділянки, що фактично належить уповноваженій особі з метою її повернення тощо.

Як зазначає А.М. Мірошниченко, ст. 212 ЗК України містить формулювання «повернення самовільно зайнятих земельних ділянок», що створює враження, що у разі самовільного зайняття чужої земельної ділянки власник або користувач повинен застосовувати проти цього порушення такий спосіб захисту, як витребування з чужого незаконного володіння, тобто віндикацію. У судовій практиці такі вимоги формулюються як вимоги «повернути земельну ділянку», про «вилучення земельної ділянки з незаконного володіння» тощо. Іноді конкретний спосіб захисту визначити взагалі важко - якщо позовні вимоги сформульовані як вимоги «усунути порушення права власності» або «відновити межу». За фактичної наявності порушення у вигляді фактичного зайняття земельної ділянки суди зазвичай задовольняють такі позови. [71,с.76]

Трапляються випадки, коли у позовних вимогах поєднуються вимоги віндикаційної та негаторної природи. Так, в одній із справ «прокурор  уточнив, що сформулювавши позовні вимоги в назві заяви як повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, мав на увазі звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки і перенесення огорожі ...». По одній справі у назві позовної заяви йшлося про «повернення» самовільно зайнятої земельної ділянки, проте у прохальній частині була заявлена вимога до відповідача «звільнити самовільно зайняту земельну ділянку». Подібні ситуації свідчать про те, що сторони у багатьох випадках не розуміють різниці між негаторним та в індикаційним позовом. Важливо, щоб таку різницю розумів суд. Він повинен забезпечити формулювання позивачем позовної вимоги однозначно і, в будь-якому випадку, не застосовувати правил про в індикаційний позов у випадку пред'явлення негаторного позову.

3.2. Правовий  порядок  визнання прав на земельну  ділянку 

Необхідність у даному способі захисту виникає тоді, коли у інших осіб виникають сумніви щодо наявності у особи певного суб'єктивного земельного права, суб'єктивне право оскаржується, заперечується чи створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності на земельну ділянку чи права користування нею через наявність таких сумнівів чи відсутність або втрату належних правовстановлюючих документів на таку земельну ділянку тощо. Часто трапляється так, що невизначеність суб'єктивного права на землю призводить до неможливості його використання або перешкоджає такому використанню. Визнання права і є засобом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій з боку третіх осіб, що перешкоджають його нормальному здійсненню. Вимога позивача щодо визнання права, зазвичай, спрямована не до відповідача, а до суду, який повинен офіційно підтвердити наявність чи відсутність у позивача оспорюваного права. Реалізація даного права на захист здійснюється шляхом подання позову про визнання за особою конкретного земельного права - найчастіше права власності чи права землекористування. Водночас, можливі позови про визнання права спільної часткової чи спільної сумісної власності на землю, на якій розташований житловий будинок, що знаходиться на праві спільної власності чи користування, або відповідно до договорів про сумісну діяльність створені будівлі, але якщо це право не визнається співвласником - учасником такого договору. Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління [72, с.426].

Визнання судом прав на землю необхідне тоді, коли щодо її належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи. Слід зазначити, що позови про визнання права часто носять зобов'язальний правовий характер. Подібні спори розв'язуються на підставі відповідних норм договірного права, норм про спадкування, спільного майна подружжя тощо. Проте зустрічаються і такі вимоги про визнання права власності на землю чи права землекористування, які спрямовані до третіх осіб, що ніяк не пов'язані з позивачами будь-якими відносно-правовими зв'язками.

Наприклад, вимога власника або користувача землі до місцевої ради про визнання за ним права на землю у випадку відмови ради у видачі правовстановлюючих документів, оскільки вони не збереглися або не були своєчасно оформлені. У процесі доказування права позивач повинен надати суду докази стосовно наступних обставин: що земельна ділянка збережена в натурі (наприклад, неможливо вимагати визнання права на ділянку, яка опинилася під водою внаслідок будівництва гідроелектростанції); що права позивача заперечуються або не визнаються третіми особами; що відповідач має правовий інтерес щодо визначення юридичної долі землі; що у позивача є правові підстави для визнання його права. Отже, в земельному законодавстві особливо підкреслюється, що права власників земельних ділянок та землекористувачів охороняються законом, якщо вони здійснюються в порядку та на умовах, визначених законом. Наприклад, земельне право не може бути захищене у випадках використання землі не за цільовим призначенням. Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Часто спосіб захисту порушеного права прямо визначений спеціальним законом, який регламентує конкретне правовідношення. Так, власник земельної ділянки, який був незаконно позбавлений володіння нею, має право витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто таким способом забезпечується відновлення становища, яке існувало до порушення права.

Однак, частіше власнику суб'єктивного права надається можливість певного вибору способу захисту свого порушеного права. Так, згідно зі ст. 36 Закону України «Про оренду землі» [49] у разі виявлення орендарем недоліків переданої в оренду земельної ділянки, що не були передбачені .договором оренди і перешкоджають використанню земельної ділянки за договором. У разі виявлення таких недоліків орендар має право вимагати: зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунення недоліків; відрахування з орендної плати певної суми своїх витрат на усунення таких недоліків з попереднім повідомленням про це орендодавця; дострокового розірвання договору.

Слід зазначити, що ст. 119 ЗК України передбачає введення інституту набуття власності на земельну ділянку за давністю користування. Доцільно вважати, що такий володар землі може бути визнаний її власником, а отже, відповідно, він матиме право на витребування землі з чужого незаконного володіння. При витребовуванні землі з чужого незаконного володіння між сторонами досить часто виникають спори про долю прибутків, принесених землею за час незаконного володіння і компенсації проведених на неї витрат. У земельному праві  недобросовісний  володілець має відшкодувати доходи за весь час володіння згідно зі ст. 212 ЗК України.

Вимога про повернення або відшкодування доходів хоча і випливає з індикаційного позову, сама в поняття віндикації не входить. Такий спосіб захисту права власності визначається, як присудження до виконання обов'язку в натурі, який, зазвичай протиставляють виплаті грошової компенсації. Якщо стягнення збитків компенсує порушений земельний інтерес, то виконання обов'язку в натурі в результаті вчинення правопорушення відновлює інтерес у попередній формі, наприклад, знесення будівель і споруд підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Слід зазначити, що зміст такого зобов'язання складає як вчинення певних дій, так і утримання від дій. Власне утримання від дій не складають самостійного обов'язку порушника права, а лише доповнюють обов'язки із вчинення активних дій. Виходячи з цього, як утримання від дій слід розглядати положення ЗК України про те, що господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється (п. 1 ст. 167 ЗК України). В іншому випадку до осіб, які порушують таку вимогу, чим порушують права власників землі чи землекористувачів, може бути винесено рішення про заборону їх діяльності.

Припинення або зміна правовідносин застосовується у випадку встановлення юридичних фактів, що дають підстави для припинення або зміни правовідносин шляхом відповідного рішення суду. Цей спосіб захисту застосовується в зобов'язальних правовідносинах, у період дії яких з'являються такі обставини, які в результаті протиправних дій особи тягнуть за собою припинення дії зобов'язання або зміну одного чи декількох його елементів. Прикладом припинення правовідносин може бути вимога орендодавця розірвати договір оренди з орендарем з мотивів невиконання останнім умов договору (ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі»).

Земельні ділянки можуть набуватися шляхом укладання цивільно-правових угод: купівлі-продажу, дарування, успадкування, застави, міни, оренди (суборенди) тощо. Відповідно до п.26 Постанови Пленуму Верховного Суду України 16.04.2004 № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» купівля-продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до ст.210 ЗК повинні визнаватися недійсними - із наслідками, передбаченими відповідними статтями ЦК.

Визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування. Невтручання держави до здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, виступає одним із принципів земельного законодавства (пункт «в» ст. 5 ЗК України). Особливістю цього способу захисту прав на землю є те, що відповідачами виступають державні та самоврядні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто, це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право на землю.

Аналізуючи законодавство, слід зазначити, що оскарженню підлягають акти влади, які не відповідають закону. Особливістю земельного права є те, що не визначені чіткі критерії невідповідності акта закону. Так, ЗК України не містить переліку умов, за якими рада може відмовити громадянину в наданні земельної ділянки. Таким чином, і права громадянина порушуються, і рішення органу влади по суті є законним. На жаль, будь-який перелік незаконних дій (бездіяльності) органів держави та їх посадових осіб, які можуть породити таке деліктне зобов'язання, відсутній. Тому, в цей перелік можуть бути включені будь-які акти управління за умови, що вони обов'язкові для виконання і прийняті відповідною службовою особою при виконанні посадових обов'язків.

Так, відповідно до пункту «а» ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам. А згідно з п. 11 ст. 118, п. 11 ст. 123 ЗК України у разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. Відповідно до п. 10 ст. 128 ЗК України рішення відповідних органів про відмову продажу земельної ділянки може бути оскаржене в суді. Може бути оскаржено також недодержання порядку продажу земельних ділянок на конкурентних засадах (глава 21 ЗК України), у тому числі порушення порядку звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи (ст. 139 ЗК України) [84, с.172].

Оскарженню до суду підлягають також рішення органу виконавчої влади (органів земельних ресурсів, органів з питань екології та природних ресурсів, санітарних органів тощо) або органу місцевого самоврядування про припинення права власності та права землекористування (статті 140 - 144 ЗК України), про викуп (вилучення) земельних ділянок для суспільних потреб (статті 147 - 151) України. Рішення ради про вилучення (викуп) земельної ділянки не може бути визнане законним, якщо воно прийняте з порушенням передбаченого законодавством порядку вирішення цих питань.