Використання епітетів в системі образів роману the picture of dorian gray

Одне з типів  побудови роману – це кільцева побудова. Техніка його зводиться до того, що одна новела (що обрамовує) розсовується. Переказ її вбирається у весь роман, й у неї впроваджуються у ролі перебивають епізоди й інші новели. У кільцевій побудові новели неравноправні і непослідовні. Роман представляє власне сповільнену в розповіді і розтягнуту новелу, стосовно якій усе інше є затримуючі епізоди. Для замикання роману подібного типу достатня розв'язка що оздоблює новели.

До роману як до великої словесної конструкції  пред'являється вимога інтересу, і  звідси вимога відповідного вибору тематики.

Найбільшою силою  висловлювання має розподіл на абзаци. 
Абзац – композиційна одиниця тексту, у якій об'єднуються семантичні, тематичні, коммуникационно-прагматичні аспекти.

Поділ на абзаци відбиває значеннєве членування тексту. Абзац  містить самостійні ділянки теми, які дозволяють створювати певний значеннєвий ритм. Членування на абзаци бере участь у послідовності висловлювання думки. Межі між абзацами стають сферою читацьких роздумів,реконструирующих художній сенс.

Внутрішня композиція забезпечує гармонійний взаємозв'язок щодо незалежних елементів твору – розповідь, опис, діалоги, внутрішні монологи, відступу.

Розповідь – динамічно подає постійний тривалий звіт про події, які у творі. Тоді як опис – є статичним, це словесний опис предметів, героїв, сцен. Це може прямим, детальним чи імпресивним що дає кілька найвидатніших деталей.

Найповніше персонажі  можуть бути описані за допомогою діалогів. Вони максимально наближають читача до дії, які здаються більш жвавими чи інтенсивними.

Внутрішні монологи передають думки і почуття персонажів.

Відступ – це введення у текст твору матеріалу, який має безпосередньо до цієї теми чи дії цього твору. Нехтування може бути ліричними, критичними, філософськими, іронічними тощо. Ліричний відступ – це висловлювання автором почуттів та думок через відкликання зображуваним у творі.

А, щоб запровадити  персонажів в потік розповіді, потрібен певний пояснення їх походження і  передісторія, подій. Вступна частина  твору називається експозицією. У широкому літературному буквальному розумінні «експозиція» (від латів.exposito – пояснення) – це важливий елемент композиції твори, передісторія подій, про які йтиметься, відомості необхідні автору у тому, щоб запровадити читача у створюваний їм світ. У експозиції то, можливо задана і загальна тональність оповідача. Експозиція нерідко виступає замаскованим прологом, яку у цьому випадку називають прямою.

Опис фізичної обстановки – місця й часу розповіді, значних  пунктів, оточуючих персонажів та події  – утворює фон розповіді.

Предмет літературного твору – це основний конфлікт чи проблема, яку письменник має намір подати у роботі. Це – головна тема, яку ілюструє одна певна розповідь. Конфлікт у літературі – зіткнення по персонажах або по персонажах та середовищем, героєм долею, і навіть протиріччя всередині свідомості персонажа чи суб'єкта ліричного висловлювання.

Лейтмотивом називають елемент оповідної структури твору, який неодноразово повторювався (мотив, образ, деталь). Деталь – особливо значимий, виділений елемент його художнього уявлення. Почуття, викликані лейтмотивом розповіді, фоном, трактуванням персонажів, загальним ефектом від участі всієї роботи створюють атмосферу твори.

Сюжет твору – це його план і структура дії, які з серії випадків чи зміни системи подій.

Епізод – це окремий випадок, допомагає розкрити дію, у великому уривку твору.

Розв'язка  – кінцеви й дозвіл сюжетної лінії. Вона настає після деякого збігу обставин, рішучої точки розповіді, від якої залежить доля героя і фінальне дію; точки, у якій сили конфлікту досягають вищої напруженості, і який наводить розповідь для її завершення. У романі розв'язка послідовно готується всім ходом дії, випливає з логіки характерів та соціальнопобутових обставин, як його розуміє автор.

Спосіб приведення розповіді до висновку називається закінченням. Несподіваний поворот сюжету, неясний впритул до кінця розповіді – це раптове закінчення.

Центр розповіді походить від того, хто розповідає. Персонаж може розповідати свою власну історію у першій особі (розповідь від першої особи). Персонаж може розповідати історію у першій особі об'єктивно, не входячи у свідомості інших персонажів та аби дати власних коментарів.

Автор може розповідати  про події, цілком вільно проникаючи на думці персонажів та даючи власні коментарі.

1.2. Загальні поняття про стиль та стилістику.

Поняття «стиль» означає єдність слова і образу, образу і композиції, композиції і ідеї поетичного продукту.

Вивчення стилю неможливо без філологічного розуміння єдності змісту і форми, без зв'язку з естетикою. Стиль є істотним, і це додає факти семантичного забарвлення. Читачу який не помічає стиль, важко сприймати образи та ідеї, відчуваюти колір зображення, бачити його повністю і в дійсності розуміти. ''[8, с. 20]  

Слово стиль походить від  латинського слова ''stilys'', який означав коротку палицю гостру на одному кінці та плоску на іншому, яку використовували римляни для письма на воскових табличках. Тепер слово стиль означає так багато почуттів, що воно стало живильним середовищем для двозначності. Слово «стиль» використовується у вченнях про те, як написати твір, воно також використовується, щоб виявити відповідність між думками і словами, воно часто позначає індивідуальну манеру використання мови,  іноді воно відноситься до більш загального, абстрактного поняття і таким чином, неминуче стає розпливчастим і неясним.

Важливим для аналізу  твору, а саме ролі епітетів в створенні  образів є визначення його стилю. Кожен функціональний стиль використовує мовні засоби в тім зв'язку, який властивий даному стилю. Це координує  мовні засоби та стилістичні прийоми, які утворюють характерні особливості  кожного стилю, не відділяючи мовні  засоби та стилістичні прийоми один від одного. Тим не менше, кожен  функціональний стиль може розпізнаватися за одною або кількома провідними і найбільш видатними особливостями.      

Стилістика, яку іноді  називають лінгво-стилістики, є гілкою загального мовознавства. Вона займається головним чином з двох взаємозалежних завдань: а) дослідження інвентаризації спеціальних носіїв мови, які за своєю онтологічною функції забезпечення бажаного ефекту висловлювання і б) певного типу тексту (дискурсу), який за рахунок вибору і розташування мови засоби відрізняються прагматичним аспектом комунікації. Ці два завдання стилістики чітко проявляються у вигляді двох окремих областей дослідження. Інвентаризація спеціальних носіїв мови може бути проаналізовано та їх онтологічна функція показана. Мовні підсистеми можуть бути проаналізовані, якщо їх лінгвістичні компоненти представлені в їх взаємодії, розкриваючи тим самим непорушну єдність та прозорість конструкції даного типу. Мовні підсистеми, які відрізняються своїм прагматичним аспектом повідомлення називаються функціональним стилем мови; спеціальні носії мови, які забезпечують бажаний ефект висловлюванню називаються стилістичними прийомами та виразними засобами.     

Предмет стилістики досі остаточно не викладений. Не буде перебільшенням сказати, що серед різних гілок загального мовознавства найбільш незрозумілою за змістом, безсумнівно є стилістика. Це відбувається через низку причин.

Насамперед існує плутанина  між термінами «стиль» і «стилістика». Перша концепція настільки широка, що навряд чи можна вважати це терміном. Ми говоримо про стиль в архітектурі, літературі, поведінці, лінгвістиці, одязі, так і в інших областях людської діяльності. Навіть у лінгвістиці слово «стиль» використовується настільки широко, що воно потребує пояснення. Термін стиль також застосовується до вчення про те, як писати ясно, просто і рішуче.

Сучасні дослідники часто  говорять про стиль, як про «внутрішню форму» художнього твору.

Стиль – це єдність, цілісність змістовних і формальних елементів, за допомогою яких безпосередньо створюється художній твір. Стиль – це художній сенс форми. Зміст і форма – нерозривно пов'язані одне з одним поняття, що говорять про те, що сказано в художньому творі (зміст) і як це сказано (форма). Стиль визначається не формами, а самим способом формоутворення, зв'язками окремих елементів форми між собою. Звідси і випливає переважне використання тих чи інших форм у конкретному художньому стилі. Найчастіше стиль визначають як «систему внутрішніх зв'язків» між усіма компонентами творчого процесу: простір, час, обсяг, площина, колір, лінія, фактура. Часто стиль називають «домірністю художнього вираження», доцільністю, підкреслюючи його структуроутворюючі функції. У філософському сенсі стиль передбачає, хоча б теоретично, досягнення якогось ідеалу досконалого буття, втілення мистецтва в житті, гармонії художньої уяви і реальності. Стиль творить композицію як форму згоди душі художника і навколишнього його світу.    [8, с. 20]

Художні стилі нерозривно пов'язані з розвитком творчої  особистості автора. Кожен автор, а тим більше великий майстер «сам по собі стиль» і одночасно так чи інакше співвіднесений зі стилями своєї епохи. А «стилі епохи», у свою чергу, є результатом творчої активності багатьох індивідуальностей.

Для того, щоб розібратися  в стилі письменника, треба придивитися  до того, як перетворюються за законами цього стилю мова, предметний світ, життєві та історичні події, світ абстрактних істин і суджень, морально–психологічний світ людини. Доречніше всього починати з мови, оскільки відбиток стилю тут найбільш виразніший. Письменник шукає стиль, що відповідає темі, але і сам стиль, розвиваючись і набираючи силу, допомагає письменникові знаходити нові рішення, знаходити новий матеріал,нові та свіжі теми.

 

 

1.3. Епітет як засіб індивідуальної та емоційної характеристики.

Епітет як засіб індивідуальної та емоційної характеристики має  велике значення в художній літературі.

Незважаючи на те, що термін «епітет» є одним із самих стародавніх  термінів стилістики, але єдності в його визначенні немає.  

Отже, що таке епітет? У лексичній стилістиці «епітет» – це образне визначення, зазвичай виражається прикметником–метафорою або іменником у формі орудного відмінка.

Вивчення епітета було розпочато ще в античні часи. Так, Аристотель вважав, що «благороднй  вираз» це те, що користується незвичайними словами, а «незвичайними словами» він назвав метафору і говорив, що «незвичайні слова роблять мова прикрашеною» [33]. Однак Аристотель радив дотримуватися міри у вживанні епітетів, вважаючи, що «велика кількість  епітетів властива людині, що говорить у стані афекту, тому що лише емоційна схвильованість змушує звертатися до форм промови, де багато епітеті, що забарвлюють  предмет» [34] і додавав , що «нерідко створюється комічне враження, коли до простого слова додають прикрашаючі епітети» [35].

Незважаючи на багатовікову історію цього поетичного метода, теоретикі не мають точного визначення поняття «епітет», хоча в сучасних лінгвістичних і поетичних словниках підкреслюється, що епітет обов'язково повиннен нести образний, виразний, тропічний (метафоричний) характер. Існує деякі розбіжності в поглядах дослідників щодо природи епітета, також це відбивається на існуючих класифікаціях епітета. Так, наприклад, «Словник лінгвістичних термінів під редакцією О.С.Ахмановой пропонує такі типи епітетів:

1. пояснювальні - посилюючі  ознаки;

2. перенесені - при перенесенні  епітета на керуюче слово;

3. тавтологічні[28].

«Словник епітетів російської літературної мови» К.С.Гобачевіча і Є.П. Хабло виділяє типи епітетів за частотою вживання:

1. загальномовного, в яких  ознака має відносну стійкість  зв'язку між словами;

2. народно-поетичні, що характеризуються  постійністю і обмеженістю поєднань;

3. рідкісні (індивідуально-авторські)  [29].

Г.Л. Абрамович пропонує класифікацію епітетів, обравши підставою характер змісту, який виражається ними, він виділяє такі типи:

- Образотворчі, які виділяють  істотні сторони зображуваного  без привнесення оцінного елемента;

- Ліричні, в яких прямо  висловлено ставлення до зображуваного [30].

Багато вчених - Веселовський, Ахманова, Абрамович та ін. незмінно виділяють постійні епітети - стійкі образно-поетичні визначення, що виражаються переважно прикметниками.

А Б.В. Томашевський навіть постійні епітети пропонує класифікувати, виділяючи:

- Тавтологічні, які буквально  повторюють визначається слово;   

- Ідеалізовані [31].

Можливі, також, і інші принципи класифікації епітетів.

Серед вітчизняних дослідників  одним з перших, хто спробував  прояснити поняття терміна «епітет» і відокремити його від інших  видів визначень, був М.В. Жирмунський. Він розмежовуючи епітет у широкому і у вузькому сенсі слова, розуміє під першим всяке визначення, що виокремлює в понятті суттєві ознаки, а під епітетом у вузькому сенсі слова – визначення, яке не вводить нових ознак, а повторює ознаки, вже укладені в тій чи іншій мірі в обумовленому слові. [6, с. 213]

На відміну від попереднього дослідника, А.Н.Веселовский в своїй роботі «З історії епітета» визначає епітет як одностороннє визначення слова, або подновлялись його загальне значення, або підсилює якесь характерне, видатну якість предмета. [7, с. 112]

У свою чергу, І.В.Арнольд дає наступне визначення епітета: «Епітет є троп лексико–синтаксичний, оскільки він виконує функцію визначення, або обставини, або звернення, Відрізняється необов'язково переносним характером виражає його слова і обов'язковим є наявність в ньому емотивних або експресивних та інших конотацій, завдяки яким висловлюється ставлення автора до предмета ».   [15, с. 98]

Епітет також може визначатися, як експресивна оцінна характеристика якогось явища, особи або предмета, іноді, але необов'язково, образна.

М.Д.Кузнецов і Ю.М.Скребнев характеризують епітет як слово чи словосполучення, що містить експресивну  характеристику предмета промови, прикладену до найменуванням останнього. [9, с. 89]