Мистецтво Відродження. Проторенесанс

 

2.2 Леон Баттіст Альберті

 

Наступний важливий етап у  розвитку нової мови ренесансної  архітектури пов´язаний з іменем Леона Баттіста Альберті. Цей митець був пристрасним шанувальником античності, прагнув не тільки відродити античну манеру, але й перевершити древніх. Кожна його    споруда — сміливий експеримент як у сфері типології будівлі, так і у творчому осмисленні архітектурної мови античності, у створенні на її основі нових прийомів художньої виразності. Найбільш яскраве нововведення в його творчості, яке мало великі наслідки, — застосування ордеру в усіх трьох ярусах традиційного фасаду флорентійського палаццо, що до того часу втратив середньовічну недоступність.

Альберті вперше запропонував для церковного фасаду (у двох варіантах) античний мотив тріумфальної арки, який згодом був використаний у найрізноманітніших контекстах. У церкві Сант-Андреа у Мантуї з її пілястрами великого ордера і високою аркою-нішею мотив

7

арки має класичний  характер, а в церкві Сан-Франческо у Ріміні він став основою світського

образу, в якому легко  впізнавали місцевого тирана Малатести [9, c 124]. Бічні стіни цієї останньої споруди — чудова, суто римська за монументальністю аркада — виказує своє ренесансне походження хіба що у витончених деталях. Альберті вважав, що ордер — гарна прикраса для стіни. Осмисленню зв´язку ордера зі стіною присвятив Альберті свої теоретичні праці.

 

2.3 Донато Браманте

 

На початку 16 ст. центр архітектури змістився до Риму — столиці папської держави. Тут працював видатний архітектор Високого Відродження Донато Браманте. У Римі ордер і його різні сполучення зі стіною та арками віртуозно використовувалися цим архітектором для характеристики простору. Це виявилося у композиції величезного двору Бельведеру, що спадає трьома терасами до Ватиканського двору. Прагнучи досягти суто римської величі, Браманте сполучив тут риси античної вілли, театру й форуму. Бельведер став прикладом виключно винахідливого сполучення стіни, ордеру й аркад [6,c. 35].

Ще одна програмна споруда  Браманте — його власний палац у Борго, поряд із Ватиканом (згодом він був знесений, відомий лише за малюнками і гравюрами). Урочисто, як фанфари, звучали спарені півколони на його могутньому цоколі, створюючи образ відкритого й розкішного помешкання знатної людини доби Чінк-веченто [ 6, c. 56].

Будівництво палаців для  старої і нової аристократії —  одне з першочергових завдань  у розвитку ренесансної архітектури. Міські палаци спочатку мали вигляд фортець, оскільки виконували й оборонні функції. їхня ознака — простота композиції, поверхи були послідовно розчленовані карнизами. Верхня частина завершувалася  особливо сильним карнизом, що іноді  помітно виступав (Палаццо Пітті у Флоренції, 1458; Палаццо Строцці, 1489; Палаццо Гонді, 1490) [6, c. 76].

Поступово відбувалося пластичне  збагачення фасадів. Засвоєння ордерної системи у трьохярусному типі Палаццо Відродження завершилося  у Палаццо Канчеллерія— першій римській забудові загальноіталійського значення. До будівництва цієї споруди архітектор Браманте підключився, коли вже два поверхи були зведені. Він надав композиції завершеного вигляду, добудувавши третій ярус, який визначив ритмічну закономірність палаццо. Ця споруда вражає незвичним простором, стіна верхнього ярусу ніби виростає з легких аркад. Складна пластична і разом із тим просторова композиція пов´язана воєдино різноманітністю використання ордеру, який вільно взаємодіє зі стіною.

8

2.4 Архітектура  Палладіо та Сансовіно

 

Наступний період у розвитку ренесансної архітектури пов´язаний із Венецією. Найвидатнішими архітекторами, що працювали тут на початку 16 ст., були Палладіо і Сансовіно. Ціла доба відділяє Брунеллескі від Палладіо. Це не тільки різниця форм і формальних прийомів, це цілий шлях, що пройшла архітектурна думка за це дивне століття, з 1400 до 1500 pp. Архітектура створювала новий простір, нові образи витісняли образи готичного Середньовіччя, скориставшись уроками античності [ 9, c. 106].

Архітектура Палладіо відзначена дивним багатством прийомів і віртуозним знанням деталей. Палладіо з небаченою до нього майстерністю висунув на перший план проблему фасаду споруди. Архітектура Палладіо — це торжество одного будинку, міського палацу або заміської вілли багатого аристократа. І в цьому окремому будинку фасадна стіна відіграє роль носія архітектурного задуму. Одна з найбільш вражаючих будівель цього майстра— Палаццо Кьєрікаті у Віченці, що є незвичним для Відродження варіантом двохярусного палацу. Фасад у цій споруді домінує  [5,c 35]. Це досягається включенням до нього глибоких лоджій — суцільної лоджії галереї у нижньому поверсі та двох бічних кутових лоджій у верхньому. Це новий для Відродження тип фасаду-галереї. Площина стіни зберігається лише у середній частині верхнього поверху, де проміжки між колонами заповнені двома рядами вікон. Ця ідея фасаду згодом була розвинена у творчості багатьох архітекторів.

Одночасно з Палладіо у Венеції працював архітектор Сансовіно. Він також використовував засоби класичної ордерної архітектури, причому не тільки в окремих спорудах, а й у містобудуванні. Сансовіно завершив композицію ансамблю міського центру. Тут виявилося нове ставлення не тільки до простору, а й до засобів його художньої характеристики. Найяскравіший приклад — зв´язок площі Сан Марко з Пьяццеттою та бібліотека Сан Марко з двома ярусами ордерних аркад [6,c. 56] . В останній споруді практично не можна визначити, де проходить основна площина фасаду. Елементи ордера настільки соковиті, що, здається, вони складають єдине ціле зі скульптурними горельєфами, які вкривають усі залишені непрофільованими поверхні.

 

2.5 Філіппо Брунеллескі

 

Третім зачинателем мистецтва  раннього Відродження вважається архітектор і скульптор Брунеллескі. Він створив архітектуру за духом цілком світську, вишукано просту, з гармонійними пропорціями. У його спорудах ніби зовсім зникає відчуття ваги каменю.

9

Філіппо Брунеллескі почав свою творчу кар'єру як скульптор в 1401 році, розділивши з Гіберті перше місце в конкурсі на оформлення дверей флорентійського баптістерія. Однак колосальний вплив Брунеллескі на сучасників пов'язано насамперед з архітектурою. Принципову новизну його творчості вони бачили у відродженні античних традицій. З його ім'ям діячі Відродження пов'язували початок нової епохи в архітектурі. Більш того, Брунеллески був в очах сучасників родоначальником всього нового мистецтва. Альберт називав його першим серед тих, хто сприяв відродженню мистецтва у Флоренції, і присвятив йому «Трактат про живопис», а історик Джованні Ручеллаі зарахував його до чотирьох славнозвісним громадянам Флоренції [8, c.86]. «Хай буде благословенна душа Філіппо Брунеллескі, славного флорентійського громадянина і гідного архітектора ..., який відродив у нашому місті Флоренції античну манеру зодчества», - писав Філареті [7, c.45].

Однак для сьогоднішніх критиків новаторство Брунеллескі представляє більш складну проблему, ніж це здавалося людям його епохи. Його творчість пройнята глибоким розумінням гармонійної природи античної архітектури, раціональної ясності її тектонічних принципів. У той же час воно нерозривно пов'язане з традиціями тосканського зодчества 14-16 ст. Вже встановлено, що прототипи більшості рішень і улюблених мотивів Брунеллескі можна виявити не стільки в античній, скільки в старій тосканської архітектури.

У Брунеллескі ще збереглися спогади про традиційний, висхідному до готики каркасному принципі, який він сміливо пов'язав з ордером, тим самим підкресливши організуючу роль останнього і відвівши стіні роль нейтрального заповнення. Розвиток його ідей можна побачити в сучасній світовій архітектурі.

Вже перше архітектурний твір Брунеллескі - величний восьмигранний купол Флорентійського собору (1420-1436), є першим великим пам'ятником архітектури Відродження і втіленням його інженерної думки, так як був зведений за допомогою спеціально винайдених для цього механізмів(Рис.Д.2.5). Після 1420 Брунеллескі став найвідомішим архітектором Флоренції. Одночасно зі спорудженням купола, в 1419-1444 роках Брунеллескі керував будівництвом притулку для сиріт - Виховного будинку (Оспедале ді Санта Марія дельї Інноченті), який по праву вважається першим пам'ятником стилю Ренесанс в архітектурі[ 6, c.147]. Італія ще не знала будівлі, яке було б так близько до античності за своїм строю, природності зовнішності і простоті форм. До того ж це був не храм або палац, а муніципальний будинок - притулок для сиріт. Графічна легкість, що дає відчуття вільного, нічим не обмеженого простору, стала відмітною особливістю цієї будівлі, і згодом становила невід'ємну рису архітектурних шедеврів Філіппо Брунеллескі.

 

10

Він відкрив основні закони лінійної перспективи, відродив античний ордер, підняв значення пропорцій і  зробив їх основою нової архітектури, не відмовляючись в той же час  від середньовічної спадщини. Вишукана простота і разом з тим гармонія архітектурних елементів, об'єднаних  співвідношеннями «божественної пропорції» - золотого перетину, стали атрибутами його творчості. Це проявлялося навіть у його скульптурах і барельєфах [ 8, c. 205].

В архітектурі повернулися до принципів та форм античного, переважно римського мистецтва. Особливе значення в цьому напрямку надається симетрії, пропорції, геометрії і порядку складових частин, про що наочно свідчать вцілілі зразки римської архітектури. Складна пропорція середньовічних будівель змінюється впорядкованим розташуванням колон, пілястр і одвірок, на зміну несиметричним контурах приходить півколо арки, полусфера купола, ніші, едікули.

Практична діяльність архітекторів Відродження створювала нові архітектурні форми, адже вони жили в нову історичну  епоху з новими суспільними умовами  і життєвими вимогами. Пошуки гармонії архітектурних форм призводили до необхідності створення нового типу житлового  будинку та ідеального храму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11

Роділ 3. СКУЛЬПТУРА РЕНЕСАНСУ

 

3.1 Мікеланджело  Буанаротті

 

Істинною метою мистецтва, на думку італійців, мало стати відтворення  живого людського тіла. Усе інше, за словами Мікеланджело, порожня  забава, яку можна надати меншим талантам. «Для мистецтва потрібне одне, — говорив Челліні, — уміти  чудово виписати чоловічий і жіночий  торс» [7, c.217]. Дійсно, у зображенні торсу італійські живописці досягли досконалості. Людське тіло представлене в їх картинах здоровим, енергійним, атлетичним. Воно схоже з античним тілом Греції. Кожний м´яз, суглоб, хвилястий вигин тіла вивчений до найдрібніших подробиць, переданий з надзвичайною досконалістю.

Третьою вершиною мистецтва Відродження вважають творчість Мікеланджело Буонаротті. Його довге життя — це низка подвигів, які наче мимоволі творив геній. Він був скульптором, архітектором, живописцем і поетом. Але більше всього і в усьому він залишався скульптором. Його фігури, написані на плафоні Сікстинської капели, можна прийняти за статуї, у його віршах, здається, відчутний різець скульптора. Скульптуру він ставив вище за інші види мистецтва і був у цьому антагоністом Леонардо, котрий понад усе ставив живопис.

Молодший сучасник Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, народився двадцятьма двома роками пізніше за нього, а помер через сорок чотири роки після його смерті (1475—1564). Коли він вступив у змагання з Леонардо, той знаходився в зеніті свого генія, а Мікеланджело тільки починав свою кар´єру.

Мікеланджело також були підвладні різні види мистецтв: архітектура, живопис, поезія, музика, анатомія, якій він спеціально присвятив дванадцять років. Широчінь вільного художнього розмаху, незалежна свобода генія —  ось характерні риси натури Мікеланджело.

Прізвище Буонарроті —  одне з найповажніших в Італії. Як і скрізь, аристократія епохи  Відродження до мистецтва ставилася  з презирством. Недаремно італійці називали себе нащадками римлян, що вважали мистецтво справою рабів. Але Медичі, деякі Папи-меценати вважали, що подібні заняття ушляхетнюють душ [5, c.36].

 

3.2 Нікколо Пізано

 

Нікколо Пізано працював ще у середині 13 ст., коли європейська готика була у повному розквіті. Але він надавав перевагу рельєфам на римських саркофагах. Надихаючись римською пластикою, Пізано подолав безплотність готичних фігур, в яких під одягом не відчyвалося

12

тіла, та «заспокоїв» їхню підвищену експресію.

Найвідоміші твори цього  митця — скульптури для кафедри  пізанського баптистерія. Тут презентовані алегоричні образи різних чеснот. Вони тілесні і підкреслено масивні, хоча й не дуже виразні. Зниження емоційного тонусу в скульптурах Пізано було чимось принципово важливим. Це провіщало інтелектуальний раціоналізм Відродження, який запанував через два століття і привніс нову емоційність — більш зосереджену, мужню й інтелектуально збагачену у порівнянні з готичним вихором почуттів [3, c. 65].

 

3. Донателло

 

Скульптор Донателло прожив довге життя і здійснив нововведення майже в усіх жанрах і різновидах пластики. Він створив тип круглої статуї, що стоїть самостійно і не пов´язана з архітектурою. Стильовий діапазон Донателло широкий: він умів бути і погідно-ясним, майже ідилічним у декоративних рельєфах (наприклад у «Путті, що танцюють»), і різким, патетичним (наприклад, у дерев´яній статуї Марії Магдалини, що кається) [9, c.138].

«Св. Георгій» — мармурова  статуя в церкві Ор-Сан-Мікеле у Флоренції, одна з кращих робіт Донателло (справжнє ім´я Донато ди Никколо ди Бетто Барді, 1386— 1466)[9,c. 56]. Зображення безстрашного воїна сповнене шляхетності й відваги, поворот голови і вся постать виражають рішучість. З плеча вільно спадає плащ, що прикриває частину грудей і ліву руку. Не захищене щитом тіло облягає панцир.

Завдяки вивченню античних пам´ятників Донателло досяг досконалості в передачі тілесних форм. Прикладом тонкої обробки плоского барельєфа є бюст Св. Цецилії і дитячі фігури на фризі в музеї ди Фіоре у Флоренції. Рельєф «Благовіщення», одна з пізніх робіт Донателло, що характеризує період діяльності художника, коли природність експресії він цінував вище за зовнішню красу [ 9, c. 140].