Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Марта 2015 в 17:36, курсовая работа
Метою художньо-естетичного виховання є наявність високого рівня художньо-естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності.
Під художньо-естетичною культурою людини розуміємо ціннісно-стрижневу, базову якість особистості, яка дозволяє спілкуватися з прекрасним і брати активну участь в його творенні. Сутність художньо-естетичної культури людини полягає у здатності до естетичного сприйняття, переживання, усвідомленні і творчості.
Вступ
Розділ 1. Теоретичні основи розгляду проблеми художньо-естетичного виховання молодших школярів
1.1 Проблема художньо-естетичного виховання уфілософській та педагогічній науці
1.2 Сутність та особливості художньо-естетичного виховання в молодшому шкільному віці
1.3 Шляхи і засоби художньо-естетичного виховання молодших школярів
Розділ 2. Музично-ритмічні вправи як засіб художньо-естетичного виховання школярів
2.1 Ритм як основна складова музично-ритмічного виховання
2.2 Використання музично-ритмічних вправ на уроках музики в початкових класах та позакласній виховній роботі
2.3 Експериментальна робота в аспекті основної проблематики дослідження та аналіз результатів
Висновок
Список використаної літератури
Епоха Відродження висунула в якості провідного – принцип гуманізму, відроджуючи принцип античної естетики: людина є мірою прекрасного. Необхідність універсальної освіти митця вплинула на теорію і практику художньо-естетичного виховання, яка висунула ідеал багатосторонньо розвинутої людини, що володіє науками, ремеслами, мовами, мистецтвами.
Український педагогічний словник подає видатних педагогів Я. А. Коменського та І. Г. Песталоцці, які зробили особливий внесок в історію художньо-естетичного виховання. У них естетичне – важливий фактор виховуючого навчання і природовідповідності, так як процес пізнання, на їх думку, починається з чуттєвого сприйняття, спостереження, наочності, досвіду, провідною гармонічною установкою є принцип гармонічного розвитку людини». Художньо-естетичне виховання було наскрізною темою в «Трудовій» педагогіці Песталоцці і поділялось ним на дві ступені: нижчу – формальну (елементарні навички чуття, форм відчуття предметів, звуків) та вищу – духовну (розуміння мистецтва). Перевагу надавав співу та малюванню. Роль педагога, на його думку, в художньо-естетичному вихованні важлива на початковому етапі як такого, що дає поштовх, навички, виховання ж вищих художньо-естетичних здібностей повністю залежать від самої дитини [56, с. 342].
В епоху просвітництва з’явились нові проблеми художньо-естетичного виховання і смаку, підкреслювалось індивідуально-суб’єктивне начало в емоційному сприйнятті прекрасного.
Д. Юм в проблемі художньо-естетичного виховання виділяє виховання витонченого смаку і займається проблемою пошуку норм смаків на противагу існуючому виразу «про смаки не сперечаються», яка, як йому здається, може бути вирішена освіченими художніми критиками [90].
Звернемо увагу на виховне значення мистецтва і конкретно музики, що підкреслюється французькими просвітниками. Ш. Монтеск’є прийшов до висновку, що музика має якості щоб бути вихователем звичаїв, протидіючи жорстокості, пом’якшує людську природу [20]. К. А. Гальвецій також вважає, що «мистецтво сприяє моральному зростанню особистості і здатне запалити в людині «сильну пристрасть», пробудити яскраві і сильні враження, а уява і фантазія, які виникають при цьому, створюють вищу форму художнього насолодження» [34]
Єдність етичного та художньо-естетичного було принципом виховання Д. Дідро, інакше можна мати гарний смак і розбещене серце.
Ж.Ж. Руссо висловлював іншу точку зору. Мистецтво, на його думку, може впливати на зміну смаку, але воно не здатне впливати на характери людей [56].
Таким чином, у просвітників художньо-естетичне виховання виділилось в самостійну проблему, до того ж під художньо-естетичним вихованням розумілося не просто заняття мистецтвом і вміння сприймати його, а засіб залучення людини до культури взагалі.
Класичні представники утопічної думки ХІХ ст. – Ш. Фур’є, Сен-Симон, Р. Оуен – вважали, що художньо-естетичне виховання має виконувати особливу функцію в педагогічній системі при зміні соціального устрою «цивілізації» устроєм гармонії. Розвиток емоцій за допомогою мистецтв принесе у вільну працю творчий, духовний зміст. Художньо-естетичне виховання за Ш. Фур’є «має відбуватись ціленаправлено з немовлячого віку під звуки оркестру, ансамблю, співу і вже в дитячому віці здійснюватися через «кухню і оперу» (тобто роботу з дрібними речами і музику)» [83].
Метою художньо-естетичного виховання І. Кант вважає створення культури душевних проявів і особливого значення надає мистецтву. В «Критике способности суждения» він говорить: «изящные искусства и науки не делают нравственно лучше, а делают их культурнее, тем самым сдерживают проявление тиранических чувственных наклонностей, подчиняя разуму; в борьбе со злом, которое ставит на нашем пути природа и отчасти неуживчивый эгоизм людей, побуждает чувствовать пригодность к высшей цели, которая от нас сокрыта» [30, с. 132].
Інша точка зору у Ф. Шилера, він вважає, що гармонію людських сил можна досягнути через мистецтво та естетичне виховання.
Мистецтво як вища форма розуміння світу, теоретичної і практичної діяльності є в основі системи трансцендентального ідеалізму Ф. Шелінга.
Таким чином, в німецькій класичній філософії мистецтво є головним засобом виховання і абсолютною моделлю універсальної і цілісної культури. Це впливає на розвиток теорії і практики в Німеччині, для яких характерно зближення морального та естетичного.
Відомою в ХІХ столітті стала діяльність педагогів І. Ф. Гербарта, Ф. Фребеля, К. Бенеке і А. Дістервега. Історичне значення в художньо-естетичному вихованні кожного з них індивідуальне. Ф. Фребель надавав великого значення, по-перше: грі, як такій, що розвиває уяву і має естетичний стимул; по-друге: художній творчості у всіх видах мистецтва, як такій, що розвиває моральність. При цьому в його художньо-естетичному вихованні багато релігійного і повчального [83].
Важливою для художньо-естетичного виховання стала нова інтерпретація педагогічного принципу природовідповідності виховання, сформульована Бенеке, суть якої в перемиканні з зовнішніх процесів на внутрішні психологічні, на вивчення творчої уяви, фантазії [.89].
Принцип природовідповідності виховання і положення про гармонійний розвиток особистості по-своєму розвивають І. Ф. Гербарт і А. Дістервег. Гербарт – представник авторитарної педагогіки – виховує на художніх творах, вагомих не за своїми художніми якостями, а за цінністю наслідування морального. Він розробив етичну теорію виховання, основану на вічних незмінних моральних ідеях, надаючи великого значення психології і вважав педагогіку наукою і мистецтвом. Гербарт оголосив, що основою морального є почуття. Мета виховання – розвиток художньо-естетичного сприйняття світу, естетично вихована людина, на його думку, вже є морально вихованою. Таким чином, художньо-естетичне виховання – вищий критерій виховання взагалі. Моральне почуття сприймається ним як краса волі, яка має п’ять станів: внутрішня свобода, повнота життя, безкорисливе ставлення до інших, ідеї права і справедливості.В педагогічній концепції А. Дістервега синтезуються три принципи: природовідповідності, культуровідповідності і самодіяльності, що передбачає активність дитини в процесі навчання і виховання. Він був прихильником раціонально поставленого навчання і виховання [34].
Витоки слов’янського художньо-естетичного виховання мають глибоке коріння, яке сягає початку нашої ери. Вже тоді існувало достатньо розвинуте мистецтво (про що свідчать археологічні розкопки), міфологічне, синкретичне, – як магія впливу, направлена на стихійні сили природи. Язичницькі обряди, схожі на театралізоване дійство, ввібрали різні види мистецтва: різьбу, карбування, танці, замовляння, заклинання, гру на музичних інструментах, і, напевне, створювали сильний емоційний вплив. В українській педагогіці виникло поняття народної педагогіки, яка представляє тисячолітній досвід виховання і добуті емпіричним шляхом знання про людину. Народне виховання за К. Д. Ушинським – найбільш виховна сила [82, с. 237].
Г. Сковорода сприймав і пояснював навколишній світ засобами науки та мистецтва. Особливо високо вчений цінував народну творчість, вважаючи, що саме у фольклорі слід шукати джерело натхнення і зразки для творчості. У спадщині Г. Сковороди проблема прекрасного підпорядковується меті виховання справжньої людини, яка знаходить своє щастя і покликання у творчій праці. Великого значення Г. Сковорода надавав саме музичному мистецтву, як особливому засобу розвитку людської особистості [68].
Про красу, її благотворний вплив на людство, мистецтво як могутній чинник вдосконалення людського суспільства говорив великий народний поет, художник, мислитель ХІХ ст. Т. Г. Шевченко. Особливо натхненно митець писав про народні пісні та думи: «І всі вони так велично-прості і прекрасні, що коли б воскрес сліпець хіоський та почув хоча б одну з них (пісень) від такого ж, як і він сам, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козуб, названий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника» [49, с. 37].
Чудодійною силою наділяв музику український письменник ХІХ ст. Панас Мирний. Саме вона, на думку митця, здатна з найбільшою силою виражати людські почуття «...спів – то мова душі, то голос серця, бо ними визначаються найтендітніші людські почування, бурхливі хвилі та несамовиті перебої його серця, найнепримітніші одгуки душі до всього, чого не збагнути мовою – словом» [49, с. 48].
Художніми творами та науковими працями про мистецтво збагатив культуру українського народу І. Я. Франко. Вплив мистецтва на людину вчений розглядав шляхом порівняння літератури, музики, малярства. Перевагою музики письменник вважав глибокі неясні зворушення, перевагою поезії – активний стан душі, воля, афекти. Малярство за допомогою ліній та фарб передає частину дійсного світу або якусь думку. Людина повинна внести своєю уявою, фантазією рух, життя у твори мистецтва і «власне в тім, – вказував І. Франко, – лежить головне і всім доступне естетичне вдоволення, яке дають нам добрі малюнки» [84, с. 283].
Високо цінувала вплив мистецтва на душу людини Леся Українка. Звертаючись до митців, поетеса писала: «Шукай, відбирай, перевтілюй у власній творчості насамперед те, що являє прекрасне, що пов’язане з красою народного сприймання, народної фантазії і народного світогляду, а не те потворне, негарне, що повинне лише відтінювати велич прекрасного, закладеного в народі» [41, с. 18].
Аналізуючи теорію і практику художньо-естетичного виховання, видатний педагог К. Ушинський підкреслював, що велике значення для розвитку особистості має музика, образотворче мистецтво, а також природа. Виняткову увагу педагог приділяв вивченню історії народу, рідної мови, літератури, особливо фольклору. Прагнучи розвивати у дітей поряд з інтелектуальною почуттєво-емоційну сферу К. Ушинський вказував: «У всякій науці більш або менш є естетичний елемент, передавання якого учням повинен мати наставник» [82, с. 336]. Педагог вважав, що розвивати художньо-естетичне почуття слід не лише на основі змісту, а й форми проведення занять.
Відомий український вчений, педагог, психолог, професор Г. Ващенко, визначаючи завдання гармонійного виховання української молоді, вказував, що школа має виробити у дітей здоровий смак щодо творів мистецтва. Для цього, на думку педагога, необхідними є знання з історії письменства, малярства, скульптури, музики, архітектури. Г. Ващенко відмічав: «У галузі мистецького виховання мусить перше місце займати виховання смаку і розуміння свого рідного мистецтва, тим більше, що в цій галузі Україна має значні досягнення» [9]. Школа, на думку педагога, повинна розвивати творчі, мистецькі здібності, оскільки серед учнів є багато талановитих особистостей, які за умови правильного виховання можуть дати Україні нові прекрасні твори в галузі літератури, музики або малярства.
Белінський вважав підручником життя правильно вибрану для дітей книгу, мистецтво для душі і народну творчість, а також знайомство з історією. Він говорив про благодатний вплив музики на дітей, займатися якою потрібно починати якомога раніше, так як це мистецтво має складну знакову мову, але проникнення в музику «наполнит гармонией мира их новые души, разовьет в них предыдущие таинства жизни … и даст им легкие крылья…» [34].
Надзвичайно цікавим є вивчення спадщини видатного композитора, диригента, хореографа, фольклориста, педагога В. Верховинця. Він вважав, що саме народне мистецтво здатне найефективніше впливати на підростаюче покоління. Головну мету педагогічної діяльності митець вбачав у всебічному розвиткові здібностей дитини. Органічно поєднавши поетичний (слова пісні), музичний (мелодія), драматичний та хореографічний (інсценізація пісенного матеріалу за допомогою пантомімічних і танцювальних рухів) та образотворчий (костюми казкових персонажів, декорації) матеріал, В. Верховинець створив оригінальну методику художньо-естетичного виховання у дусі любові до Батьківщини, мови, поезії, пісні, танцю [12].
Найголовнішою якістю педагогічної культури В. Сухомлинський вважав відчування духовного світу дитини, здатність приділяти йому увагу і віддавати духовні сили кожному. Він цінував емоційність людської натури, вмів сприймати естетичне у всіх проявах життя і вчив цьому дітей, особливу роль відводив мистецтву. «В художньо-естетичному вихованні взагалі і в музичному особливо важливі психологічні настанови, якими вихователь керується, залучаючи дітей до світу прекрасного. Для мене головною була настанова на виховання здатності емоційно ставитися до краси і потреби у враженнях естетичного характеру. Важливу мету всієї системи виховання я бачив у тому, щоб школа навчила людину жити в світі прекрасного, щоб людина не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій» [74, с. 63]. Сухомлинський вважав, що справжнє пізнання мистецтва починається там, де людина пізнає красу для себе, живе у цій красі, прагне до неї. Так, однією зі сходинок у процесі художньо-естетичного виховання дитини є, за словами педагога, музика. Вона стає осягненням мови почуттів, для читання якого першими і найяскравішими сторінками є народна пісня. В. Сухомлинський вважав, що почуття величі та краси людини викличуть і твори образотворчого мистецтва. Важливим засобом емоційно-естетичного впливу на особистість є процес розглядання картин. Цінними є поради педагога щодо поєднання поетичного, музичного та образотворчого мистецтв.
В еволюції поглядів на художньо-естетичне виховання ХХ століття займає особливе місце, тому що цій проблемі приділяється багато уваги і особливо вихованню засобами музики. Можливо, це пов’язано з технічними можливостями доступності музичного звучання порівняно з ХІХ століттям – століттям літератури. Серед творців та послідовників систем музично-естетичного виховання такі педагоги і композитори, як Еміль Жак-Далькроз, Золтан Кодай, Карл Орф [ 51, 33, 84].
В художньо-естетичне виховання вкладається поняття здатності проникати у всі сфери життя, формувати естетичне ставлення до дійсності в цілому, а не тільки в мистецтві. Наведемо деякі визначення художньо-естетичного виховання:
– художньо-естетичне виховання – виховання здатності ціленаправлено сприймати, відчувати і правильно розуміти і оцінювати красу в оточуючій дійсності – в природі, в суспільному житті, в праці, в явищах мистецтва [86].
– введення людини в систему дій, що педагогічно організуються, для вироблення у неї бажаних вихователем естетичних почуттів, смаків, ідеалів, а також художньо-творчих здібностей (В. А. Разумний) [91];
– залучення до естетичних цінностей і перш за все до головної з них – краси у всіх її проявах. Так як краса як цінність найбільше пов’язується з мистецтвом, то художньо-естетичне виховання вміщує і залучення до мистецтва, розвиваючи емоційну сторону не тільки сприйняття мистецтва, але й психіки людини [29].
Информация о работе Музично-ритмічне виховання молодших школярів