Шпаргалка по "Истории"

1.Предмет, метод, періодизація і завдання курсу «Історія держави і права Україна». Предметом теорії держави і права є найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держави і права, а також безпосередньо пов'язаних з ними суспільних відносин і форм свідомості. Структурно теорія держави і права складається з теорії держави і теорії права. Теорія держави вивчає закономірності виникнення та розвитку держави. Теорія права вивчає закономірності виникнення, розвитку та функціонування права. Метод - це сукупність принципів, правил, засобів наукової діяльності, які застосовуються для отримання знань, які об'єктивно відображають дійсність. Юридична наука використовує сукупність методів. Усі методи можна розділити на три групи: • філософсько-світоглядні; • загальнонаукові; • спеціальні. Теорія держави і права займає особливе місце в системі суспільних та юридичних наук. Оскільки теорія держави і права з одного боку суспільна наука, а з іншого - юридична наука, то по відношенню до суспільних наук теорія держави і права вивчає закономірності, які стосуються тільки держави і права. Тому по відношенню до суспільних наук ТГП деталізує і розвиває загальні філософські положення згідно зі своїм предметом дослідження. По відношенню до спеціальних галузевим наукам, ТГП виступає як вступна дисципліна. Метою курсу «Загальна теорія держави і права» є вивчення загальних закономірностей, які поширюються на систему державно-правових відносин, а також специфічних закономірностей, які діють у певних часових і просторових межах ( наприклад, стосовно до одного типу держав чи правової системи). Загальна теорія держави і права за своїм змістом характеризується широтою проблематики, багатоаспектністю розглянутих питань. У курсі даються визначення основних понять, термінів, якими оперують науки про державу і право, розглядається місце загальної теорії держави і права в системі соціальних і юридичних наук, методологія загальної теорії держави і права, розкриваються соціальні, політичні, юридичні аспекти теорії поділу влади, принципи панування права і верховенства закону, проводиться аналіз правових систем сучасного світу.

2.Наістарейшіе держави і права на території сучасної України. Сучасна Україна як незалежна держава з'явилася на політичній карті Європи в кін. 1991.Формірованіе державної території було тривалим і складним історичним процесом. Найдавнішим державним утворенням на землях нинішньої України було Скіфська держава (7-3 ст. До н.е.). Першою державою стародавніх слов'ян на цій території стало племінне об'єднання аптов (4-1 ст. До н.е.), яке розташовувалося від долини Пруту і верхів'їв Південного Бугу до середнього плину Дону, від Полісся до Чорного моря. Історик М. Грушевський вважав це утворення української «прадержавой». У 7-8 вв. лісову й лісостепову зону заселяли східнослов'янські племена, яких найдавніші літописи називають поляни, сіверяни, деревляни, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати. Саме вони стали основою формування українського етносу. Землі цих древніх слов'ян у 9-10 ст. н.е. були об'єднані навколо Києва як політичного і економічного ядра держави Київська Русь. У 1240 після захоплення Києва монголо-татарами він втратив свою політичну роль. Назва «Україна» вперше з'явилося на сторінках давньоруських літописів в 12 ст., Означало Переяславську, Київську та Чернігівську землі. Пізніше воно набуло етнічне значення і поширилося на всі землі, населені українцями. Назва «Русь» широко вживалося в літописах, поряд з «Україною». Центр Української держави переноситься в Галицько-Волинське князівство на чолі з князем Данилом Галицьким. Після смерті Данила (1264) і це держава прийшла в занепад. У сірий. 14 в. Його землі захопили сусіди: Литва, Польща, Угорщина. Відродження української державності пов'язане з виникненням Запорізької Січі, козацтвом, національно-визвольною війною 1648-54 під проводом Богдана Хмельницького. Державно-військові освіти періоду козацтва сприяли формуванню національної свідомості, відстоювали політичні, етнокультурні, релігійні традиції українського народу. Прагнення зберегти державність змусило Богдана Хмельницького укласти угоду в 1654 в Переяславі (Переяславська Рада) з Московським царством для спільних дій проти Польщі. Однак, використовуючи ситуацію, Москва порушила договір і уклала з Польщею в 1667 Андрусівське перемир'я, за яким Лівобережна Україна з Києвом ввійшла в Московську державу, а Правобережна - відійшла до Польщі. До 2-й пол. 18 в. в складі Росії та Польщі існували автономні утворення, де проживали українці. Протягом 19 ст. вся українська етнічна територія зросла майже на третину за рахунок колонізації Російською імперією південних степів і вийшла на узбережжі Чорного та Азовського морів і річки Кубань. На рубежі 19-20 вв. вона досягала площі не менше 750 тис. км2. У 20 в. найбільш значними подіями, які вплинули на формування території і меж Україні, стали геополітичні наслідки 1-ої світової (1914-18), громадянської (1918-22) війни, Лютневої революції в Росії (1917). У 1917-18 виникли три українські держави: Українська Народна Республіка (УНР, зі столицею в Києві), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР, зі столицею в Харкові) і Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР, з центром у Львові). На початку 1919 УНР і ЗУНР проголосили об'єднання своїх земель, але самостійній українській державі прийшов кінець в результаті революційних подій в Росії. Після падіння УНР українська територія була поділена між чотирма державами: СРСР (центральна і східна частини), Польщею (західна частина), Румунією (Буковина) і Чехословаччиною (Закарпаття). Від 30 грудня 1922 по грудень 1991 УРСР входила до СРСР. У 1934 столиця УРСР була перенесена з Харкова до Києва. Державна територія сучасної Україна остаточно сформувалася в результаті 2-ої світової війни. У 1939 до складу УРСР увійшли західноукраїнські землі, кордон з Польщею була остаточно встановлена ​​в 1945. У 1940 до УРСР приєдналася Північна Буковина і частина Бессарабії. У 1941-44 У. піддалася німецько-фашистської окупації, розгорнувся партизанський рух. До осені 1943 Радянська Армія звільнила Лівобережну Україну, в жовтні 1944 - всю територію республіки. У червні 1945 Закарпатська Україна возз'єдналася з УРСР. У 1954 Україна зі складу Росії був переданий Крим, після чого державна територія не змінювалася. 24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила незалежність, прийнявши відповідний акт. Цей факт був підтверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991. В результаті підписання керівниками трьох колишніх союзних республік у складі СРСР - Росії, Україні, Білорусії Біловезьких угод 8 грудня 1991 Радянський Союз припинив своє існування. Так України остаточно стала самостійною державою. У 1996 прийнята Конституція Республіки України.

3.Вознікновеніе державності у східних слов'ян. Союзи племен. Теорії про походження державності у східних слов'ян. Процеси класоутворення у слов'ян проходили на тлі формування племінних союзів, розпаду великої сім'ї і переростання родової громади в сільську (сусідську). Відому роль у ході утворення держави грали нерозвинені (порівняно зі Сходом або античним світом) рабовласницькі відносини. Форму суспільних відносин, що існували у слов'ян в VII-VIII ст. Можна визначити як "військову демократію". Її ознаками були: участь усіх членів (чоловіків) племінного союзу у вирішенні найважливіших суспільних проблем; особлива роль народних зборів як вищого органу влади; загальне озброєння населення (народне ополчення). Це означало общинників, рівність всіх членів суспільства. Правлячий шар формувався з двох шарів: старої родоплемінної аристократії (вождів, жерців, старійшин) і з розбагатіли на експлуатації рабів і сусідів. Наявність сусідської громади ("верві", "світу") і патріархального рабства (коли раби входили до складу володіла ними сім'ї) гальмувало процес соціальної диференціації. Освіта державності у східних слов'ян співпало і було обумовлено розкладанням родоплемінних, кровноспоріднених відносин. Вони замінялися територіальними, політичними і військовими зв'язками. До VIII ст. на території, населеній слов'янськими племенами, було утворено 14 племінних союзів, що виникли як військові об'єднання. Організація та збереження цих утворень вимагали посилення влади вождя і правлячої верхівки. В якості головної військової сили і одночасно правлячої соціальної групи на чолі таких союзів ставали князь і князівська дружина. Племінні союзи у військово-політичних цілях об'єднуються в ще більш великі формування "союзи союзів". Центром одного з них став Київ. У джерелах згадуються три великих політичні центри, які можуть вважатися протодержавне об'єднаннями: Куяба (південна група слов'янських племен з центром у Києві), Славія (північна група, Новгород), Артанія (південно-східна група, Рязань). У IX ст. більша частина слаянскіх племен зливається в територіальний союз, який отримав назву "Руська земля". Центром об'єднання був Київ, де правила напівлегендарна династія Кия, Діра та Аскольда. У 882 р. два найбільші політичні центри давніх слов'ян, Київський і Новгородський, об'єдналися під владою Києва, утворивши Давньоруська держава. З кінця IX до початку XI ст. ця держава включає в себе території інших слов'янських племен: древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців, в'ятичів. У центрі нового державного утворення виявилося плем'я полян. Давньоруська держава стала своєрідною федерацією племен, за своєю формою це була ранньофеодальна монархія. Феодальна земельна власність складається з IX ст. в двох основних формах: княжий домен і вотчинне землеволодіння. Позаекономічні форми експлуатації (данина, "полюддя") поступаються місцем економічним, заснованим на праві власності. Правовими підставами для володіння землею стають: дарування, успадкування, купівля. У початковий період суттєве значення мало захоплення порожніх і населених земель. Формування правлячого класу призводить до появи складних відносин "сюзеренітету-васалітету", тобто феодальної залежності. Дружина князя диференціюється на "старшу" і "молодшу" (і за віком, і за соціальним положенням). Бояри (від "боляр", боєць, тобто дружинник) з бойових соратників князя перетворюються на землевласників, його васалів, вотчинников. За допомогою позаекономічних (захоплення, насильство) і економічних (кабала, борг) заходів вони посилюють експлуатацію селян-общинників, які потрапляють до них у залежність. Здійснюючи військові походи, князь з дружиною захоплюють полонених і перетворюють їх на рабів (холопів). Однак рабська праця у слов'ян (як і у германців) не став основною формою експлуатації: економічні, кліматичні, географічні та інші умови не сприяли цьому. Раби виконували допоміжні господарські функції, головною робочою силою були селяни-общинники.

4.Общественний лад Київської Русі. Поступово в Київській Русі склалася структура управління державою, спочатку, багато в чому схожа з західним інститутом васалітету, що включав поняття свободи, надання васалам автономії. Так, бояри - вищий прошарок суспільства - були васалами князя і були зобов'язані служити в його війську. У той же час вони залишалися повними господарями на своїй землі і мали васалів менш знатних. Великий князь керував територією за допомогою ради (Боярська дума), до якого входили старші дружинники - місцева знать, представники міст, іноді духовенство. На Раді як дорадчому органі при князі вирішувалися найважливіші державні питання: обрання князя, оголошення війни і миру, укладення договорів, видання законів, розгляд низки судових та фінансових справ та ін Боярська дума символізувала права та автономію васалів і володіла правом «вето». Молодша дружина, що включала боярських дітей та юнаків, дворову прислугу, як правило, до Ради князя не входила. Але у вирішенні найважливіших тактичних питань князь звичайно радився з дружиною в цілому. За участю князів, знатних бояр і представників міст збиралися і феодальні з'їзди, на яких розглядалися питання, що зачіпають інтереси всіх князівств. Формувався апарат управління, відав судочинством, збором мит і тарифів. Основну клітинку суспільного устрою Русі становила громада - замкнута соціальна система, визнана організувати всі види діяльності людини - трудову, обрядову, культурну. Будучи багатофункціональною, вона спиралася на принципи колективізму і уравнительности, була колективним власником землі і угідь. Свою внутрішнє життя громада організовувала на принципах прямої демократії (виборності, колективного прийняття рішень) - свого роду, вічового ідеалу. Фактично державний устрій трималося на договорі між князем і народним зборами (віче). Склад віче демократичний. Все доросле чоловіче населення гучним схваленням або запереченням брало найважливіші рішення з питань війни і миру, розпоряджалося князівським столом (престолом), фінансовими та земельними ресурсами, санкціонував грошові збори, обговорювало законодавство, зміщується адміністрацію і пр.Важной особливістю Київської Русі, що склалася внаслідок постійної небезпеки , особливо з боку степових кочівників, стало загальне озброєння народу, організоване за десятковою системою (сотні, тисячі). У міських центрах існували тисяцькі - ватажки військового міського ополчення. Саме численне народне ополчення найчастіше вирішувало результат боїв. І підпорядковувалося воно не князю, а віче. Але як практичний демократичний інститут воно вже в XI ст. стало поступово втрачати чільну роль, зберігши свою силу на кілька століть лише в Новгороді, Києві, Пскові та інших містах, продовжуючи надавати помітний вплив на хід суспільно-політичного життя російської землі.

5.Государственний лад Київської Русі. Київська Русь не була централізованою державою. Як і інші держави періоду формування феодальних відносин, наприклад, імперія Карла Великого в Західній Європі, Давньоруська держава була "клаптевим", його населяли різні племена - полян, древлян, кривичів, дреговичів та ін Місцеві князі були зобов'язані брати участь зі своєю раттю в походах київських князів, були присутні на феодальних з'їздах, деякі з них входили до складу княжого ради. Але в міру розвитку феодальних відносин, поглиблення процесу феодалізації зв'язку місцевих князів з київським великими князем дедалі більше слабшають, виникають передумови для феодальної роздробленості. Державне єдність Київської Русі трималося на системі сюзеренітету-васалітету. Вся структура держави базувалася на сходах феодальної ієрархії. Васал залежав від свого сеньйора, той - від більшого сеньйора чи верховного сюзерена. Васали були зобов'язані допомагати своєму сеньйору (брати участь у його військових експедиціях і платити йому данину). У свою чергу сеньйор мав би забезпечити васала землею і захищати його від зазіхань сусідів та інших утисків. У межах своїх володінь васал мав імунітетом. Це означало, що в його внутрішні справи не міг втручатися ніхто, у тому числі і сюзерен. Васалами великого князя були місцеві князі, що володіли такими імунітетними правами, як право стягувати данину і вершити суд з отриманням відповідних доходів. На чолі Давньоруської держави стояв великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Відомі великі закони, видані великими князями і носять їх імена: Статут Володимира, Правда Ярослава та ін Великий князь київський зосередив у своїх руках і виконавчу владу, будучи головою адміністрації. Він очолював всю військову організацію давньоруського держави, особисто водив військо в бій. (Князь Володимир Мономах згадував наприкінці життя про своїх 83 великих походах). Зовнішні функції держави великі князі виконували не лише силою зброї, але і дипломатичним шляхом. Давня Русь стояла на європейському рівні дипломатичного мистецтва. Вона укладала різні міжнародні договори військового і торгового характеру в усній або письмовій формі. Дипломатичні переговори вели самі князі, але вони іноді очолювали посольства, що направляються в інші країни. Виконували князі та судові функції.

Постать князя виникла в результаті еволюції влади, належала племінному вождю, але князі періоду військової демократії були виборними. Ставши главою держави, великий князь передає свою владу у спадок, по прямій низхідній лінії, тобто від батька до сина. Зазвичай князями були чоловіки, але відомо і виключення - княгиня Ольга. Хоча великі князі були монархами, все ж вони не могли обійтися без того, щоб вислуховувати думки наближених. Так склався рада при князі, юридично ніяк не оформлений, але мав серйозний вплив на монарха. До ради входили наближені великого князя, верхівка його дружини - княжі мужі. Іноді в давньоруській державі скликалися феодальні з'їзди, в яких брали участь великі феодали. З'їзди вирішували міжкнязівські суперечки, деякі інші питання. У літературі висловлювалося припущення, що на одному з таких з'їздів і була прийнята Правда Ярославичів - важлива складова частина Руської Правди. Існувало в Давньоруській державі і віче, яке виросло з давнього народних зборів. Особливо була висока його активність в Новгороді.

6.Істочнікі і пам'ятники права Київської Русі. Основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, поточне княже законодавство, канонічне (церковне) законодавство. Руська Правда. Найдавнішим джерелом було звичайне право. Згодом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатися головним джерелом права для общинного суду. Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією: 907, 911, 945 і 971 років. У договорах Олега згадується договір Оскольда 865 року, який не зберігся. Не дійшов до нас і текст договору Олега 907 року. У договорах Русі з Візантією ми знаходимо норми публічного, міжнародного та приватного права. У договорах обидві держави виступають як рівноправні партнери. Важливим є виноска в договорах на російський закон. Необхідно підкреслити, що руське право містить перші три договори, які уклали Олег та Ігор. У договорі 971 року ми знаходимо тільки візантійське право. Російський закон описується як добре створене, самобутнє законодавство, яке суворо карає за злочин проти особистості, власності. Система права Київської Русі відповідала розвиненому суспільству. Це свідчить про те, що тут законодавство існувало задовго до Руської Правди. Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні статути, які містили норми канонічного (церковного) права. Їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний статут Володимира і церковний статут Ярослава. Вони мали величезне значення насамперед для церковного судочинства. Канонічне право регулювало відносини: між церквою і державою, всередині церкви, між церквою та паствою. Церковної юрисдикції підлягали також шлюбно-сімейні відносини і всі порушення моральних норм. Найважливіше значення серед правових пам'яток Київської Русі займала Російська Щоправда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їх знаходження (Синодальний - у бібліотеці Синоду, Академічний - в бібліотеці Академії наук), або на прізвище осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.) Руська Правда знала наступні види злочинів: • злочини проти особистості, до яких належали вбивство, тілесні ушкодження, побої, образа словом; майнові злочини, якими вважалися розбій, татьба (крадіжка), незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Види покарань. Система покарань по Руській Правді досить проста. У Київській Русі існували такі види покарань: потік і розграбування і штрафи. Відшкодування завданої шкоди також здійснювалося за допомогою штрафів, які називалися: го-ловнічество, урок, повернення викрадених речей. Потік і розграбування було вищою мірою покарання по Руській Правді. Його суть полягала у вигнанні злочинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь громади (пізніше на користь князя). Згодом, під потоком і пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна. Це покарання призначалося тільки в трьох випадках: за вбивство в розбої (ст. 7), конокрадство (ст. 35), підпал (ст. 83). Наступним по вазі видом покарання була віра - штраф, який призначався тільки за вбивство. Віра була грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір вири - 40 гривень. Це був дуже важкий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який притягувався до сплати віри, потрапляв у важке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри - штраф, який платила община сама або разом з правопорушником За нанесення каліцтв, тяжких тілесних ушкоджень призначалося «полувирье» - 20 гривень.