Шпаргалка по "Истории"

65. Державні інститути в період «перебудови». Україна на шляху до незалежності (1985 - 1991 р.р.) Політика перебудови потребувала реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. У березні 1990 р. в СРСР було запроваджено інститут президентства. У грудні 1990 р. Рада міністрів СРСР було перейменовано в Кабмін СРСР, який визначався як виконавчо-розпорядчий орган, підпорядкований Президенту СРСР. Реформування союзних органів влади та управління привело до відповідних змін в союзних республіках. Вищим представницьким органом Україні залишався ВР УРСР, кіт. було відведено основне місце в проведенні демократизації державного життя Республіки. У 1989-1991 рр.. Верховна Рада прийняла ряд законів, які змінювали і доповнювали Конституцію УРСР. Закон УРСР «Про зміну і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 27 жовтня 1989 визначав компетенцію Верховної Ради. Значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який отримував ранг вищої посадової особи республіки. Склад Верховної Ради повинен був включати 450 депутатів (раніше - 650). Термін повноважень народних депутатів - 5 років. Вперше за багато років свого існування Верховна Рада почала працювати в парламентському режимі. Порядок його роботи визначався Тимчасовим регламентом, твердження 2 травня 1990 р. у парламенті вперше з'явилася опозиція в особі Народної Ради, до складу якої входило 125 депутатів. Значною подією стало введення в Україну поста Президента УРСР. З цієї нагоди Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня 1991 закони: О6 підставі поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР »,« Про Президента Української РСР »,« Про вибори Президента Української РСР ». Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991 Радмін був перейменований в Кабмін УРСР. Посада голови Радміну замінялася посадою прем'єр-міністра. 13 травня 1991 був прийнятий Закон «Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління Української РСР», відповідно до якого Кабмін об'єднує і направляє роботу міністерств та інших підпорядкованих йому органів. Міністерства та інші центральні органи державного управління здійснюють керівництво окремими сферами управління, несуть відповідальність за їх розвиток. В межах своєї компетенції уряд може видавати постанови і розпорядження, а також організовувати перевірку їх виконання. 9 квітня 1990 був прийнятий Закон СРСР «Про загальні принципи місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР», основною ідеєю якого був переклад місцевих рад з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування. 7 грудня 1990 був прийнятий Закон УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування». У ньому визначалися принципи місцевого самоврядування, правовий статус місцевих рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування. В систему місцевого самоврядування входили сільські, селищні, міські ради народних депутатів та їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян. Територіальну основу місцевого самоврядування становили сільрада, селище, місто, а органами місцевого самоврядування були відповідні ради народних депутатів. Разом з місцевим самоврядуванням Закон виділяв регіональне самоврядування, основу якого складали район і область. Нове законодавство про органи місцевого самоврядування значно розширило їх права, як в економічній сфері, так і в сфері соціально-культурного життя суспільства, затвердили повноту народовладдя на відповідних адміністративних територіях. Реформування судової системи почалося на союзному рівні. 20 червня 1989 Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про статус суддів у СРСР». 13 листопада 1989 були прийняті нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. У грудні 1989 р. Верховна Рада СРСР схвалила цілу низку нормативних актів, спрямованих на підвищення ролі суду. Закон від 27 жовтня 1989 вніс істотні зміни в розділ 18 Конституції УРСР "Суд і арбітраж». Судова система УРСР складалася з Верховного суду УРСР, Верховного суду АРК, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) народних судів. Закон від 24 жовтня 1990 вивів судову і прокурорську систему Україні з підпорядкування союзним органам. Конституція УРСР визначала, що вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним судом Української РСР (ст. 199). Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою УРСР, був відповідальний перед ним і тільки йому підзвітний. Закон передбачав створення в Україні Конституційного суду. 20 грудня 1990 був прийнятий закон УРСР «Про міліцію». У ньому вказувалося, що діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, гласності, поваги до людини, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями та громадянами. Закон регламентував права та обов'язки працівників міліції. Було підкреслено, що працівник міліції при виконанні покладених на нього обов'язків керується тільки законом і діє в його рамках.

66. Правова система УРСР в період «перебудови» (1985-1991 р.р.) Найбільш радикальні зміни торкнулися конституційного права. Зміни та доповнення, які вносилися в Конституції СРСР та УРСР, істотно реформували діючі державно-правові інститути, всю політичну систему. 27 жовтня 1989 був прийнятий Закон УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Наступний Закон «Про зміну і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» був прийнятий, 24 жовтня 1990 р. У новій редакції зазначалося, що організація і діяльність держави грунтуються на принципах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожного державного і службової особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих. Комітет конституційного нагляду був перейменований в Конституційний суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР на 10 років у складі 23 членів суду. Ряд законів, прийнятих в 1991 р., вносив зміни в назву, структуру і компетенцію органів виконавчої влади. 28 червня 1991 була опублікована Концепція але виття Конституції України, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 Вся Конституція була пронизана ідеалами правової держави. У центрі уваги стояла людина, як вища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. У березні 1990 р. був прийнятий Закон «Про власність в СРСР», в якому перераховувалися три її основні форми: «власність громадян», колективна і державна. Зміни в цивільне право вносили закони СРСР «Про підприємства в СРСР» від 26 травня 1988 р., «Про кооперацію в СРСР» від 6 березня 1990 р., Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 р. і др . Згідно союзним актам в УРСР були прийняті закони «Про власність» від 17 лютого 1991 р. і «Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 р. У травні 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. До законодавства в сфері цивільного права примикали закони УРСР «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. і «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. Зміни, які відбувалися у сфері «перехідної» економіки, потребували реформування трудового законодавства. Був встановлений новий порядок розробки та укладення колективних договорів. Інститут трудового договору доповнився контрактною формою прийому на роботу. Питання трудових відносин знайшли місце майже у всіх законах, які регулювали перехід до багатоукладної економіки. Це, насамперед, закони СРСР «Про власність в СРСР», «Про підприємства в СРСР», «Про кооперацію в СРСР» і ін В УРСР це, знову ж таки, закони «Про власність», «Про підприємства в УРСР» , «Про зайнятість населення», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в УРСР» і др.Среді змін у трудовому законодавстві - анулювання ряду обмежень роботи за сумісництвом, розширення пільг для жінок та ін Закон Верховної Ради УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. передбачав реформування трудового законодавства республіки та приведення його у відповідність з новими формами господарювання. Однак половинчастість економічних реформ, орієнтація на виробництво, а не на працівника, низький рівень умов праці, слабкість інституту колективного договору гальмували розвиток трудового права. 28 лютого 1990 Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю. Визначалося, що «земля є надбанням народів, які проживають на даній території». Громадяни отримали право на придбання землі у вічне володіння або в оренду. Основи створювали умови для раціонального використання та охорони земель, відтворення родючості грунту, збереження і поліпшення навколишнього природного середовища. Кримінальне законодавство в період, який розглядається, майже не змінюється. Зміни відображали чи чергове напрямок політики партії, або приєднання СРСР до відповідних міжнародних конвенцій. Так, в 1985-1986 рр.. були прийняті нормативні акти, спрямовані на боротьбу з пияцтвом та отриманням нетрудових доходів. У 1987 р. СРСР приєднався до міжнародної конвенції, яка передбачала боротьбу з наркотиками і захопленням заручників. З нормативних актів, які передбачали кримінальну відповідальність були закони СРСР «Про захист честі і гідності Президента СРСР» від 2 квітня 1990 р., «Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, що посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту" від 23 жовтня 1990 У жовтні 1990 р. приймається закон, за яким спекуляцією охоплювалася скупка товарів, на які були встановлені державні ціни в закладах торгівлі, продаж товарів зі складських приміщень, баз та інше з порушенням встановлених правил, приховування товарів від покупців, ухилення від реєстрації. Подальший розвиток ринкових відносин змінило уявлення про спекуляції і її співвідношенні з легальною торговельною діяльністю. У зв'язку з прийняттям цих нормативних актів відповідні зміни були внесені в КК УРСР. 2 липня 1991 Верховна Рада СРСР прийняла Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Важливе значення для відродження духовності українського народу мав Закон про мови в Українській РСР від 28 жовтня 1989 р. У цілому законодавство періоду «перебудови» заклало правову основу для радикальних соціально-економічних перетворень наступних років.

67. Проголошення незалежності України. Констітуціірованіе української державності. Прагнучи зберегти «єдиний Радянський Союз» Верховна Рада СРСР прийняла рішення про проведення 17 березня 1991 референдуму щодо збереження СРСР. В Україну за оновлену федерацію проголосувало 70,5% з 83,5% виборців, які взяли участь у голосуванні. У травні 1991 р. ЗС обговорював концепцію нової Конституції України. Передбачалося, що Україні стане президентською республікою з двопалатним парламентом, президента обиратиме весь народ, пропонувалося назву держави - ​​Республіка Україні, не згадувалося про обов'язкове входження до складу Союзу РСР. Парламентська більшість виступило з критикою проекту конституційної комісії і висунуло свій проект. На початку червня 1991 р. парламент зробив черговий крок до незалежності, прийнявши постанову «Про перехід в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки». Проте економіка республіки, як і СРСР в цілому, залишалася не реформованою. 24 серпня 1991 ВС прийняв Акт незалежності України. У цьому документі Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - ​​Україна. Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. На Всеукраїнському референдумі, який відбувся 1 грудня 1991 р., 90,35% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України. 5 грудня 1991 Верховна Рада Україна прийняла звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому наголошувалося на те, що договір 1922 р. про створення СРСР України вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялося, що Україну будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якого є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалося положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадських, економічних, соціальних і культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалося рівноправність усіх форм власності. 7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Мінськом лідери Україні (Л. Кравчук), Росії (Б. Єльцин), Білорусії (С. Шушкевич) констатували розпад СРСР і підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 в Алма-Аті до цієї угоди приєдналися ще 8 незалежних держав колишнього СРСР. У прийнятій Декларації зафіксовано, що зі створенням Співдружності СРСР припиняє своє існування. Проголошення незалежності поставило перед Україною завдання з реформування правової системи. Необхідно було відмовитися від догм соціалістичного права і в короткі терміни впровадити елементи, так званого, «буржуазного права». Процес створення нового права розвивався в трьох напрямках: шляхом пристосування частини норм радянського права; прийняттям нормативних актів в тих сферах відносин, які не врегульовані чинним законодавством; проведенням широкомасштабної кодифікації права, при якій реформуються всі галузі права. До жовтня 1993 р. було вироблено чотири варіанти проекту Основного Закону. Але через політичну кризу, яка охопила владні структури, конституційний процес загальмувався. Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України розпочала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. У грудні 1994 р. був внесений на розгляд парламенту проект конституційного Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Проект містив конкретні пропозиції щодо розмежування законодавчої і виконавчої влади. Верховна Рада повинна була передати Президенту значну частину владних повноважень. 18 травня 1995 простою більшістю голосів прийняв Закон про державну владу місцевому самоврядуванні. Відповідно до цього закону Президент став одноосібним главою уряду, склад якого він унормував сам, без погодження та затвердження ВР. Закон про державну владу і місцеве самоврядування був прийнятий простою більшістю голосів. Для введення його в дію необхідним була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це неможливим. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного вирішення конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів. ВР як єдиний законодавчий орган, і Президент як глава держави і виконавчої уклали Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Цей договір набув чинності 8 червня 1995 Щодо положень чинної Конституції України 1978 р., то, згідно з конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, яка узгоджується із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України. На термін дії Конституційного договору обмежувалися права ВР і місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. До лютого 1996 р. конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.

68. Державний лад після проголошення незалежності. Після проголошення незалежності України сформувалася як парламентсько-президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 р. Україна за формою правління стає президентсько-парламентською республікою. За державним устроєм Україна є унітарною державою. Адміністративно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська , Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України. За державним режиму Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Конституційний лад України будується за принципом пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. За Конституцією України 1996 р. єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Конституційний склад Верховної Ради становлять 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Вибори до Верховної Ради здійснюються на підставі Закону про вибори народних депутатів України від 24 вересня 1997 р. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів виконавчої чи судової влади. Порядок роботи Верховної Ради України визначається її Регламентом, прийнятим 27 липня 1994 р. Верховна Рада України працює сесійно. Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, який: веде засідання парламенту; організовує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України. Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, які виносяться на розгляд Верховної Ради. Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85). Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від його конституційного складу. Президент України є главою держави і виступає від його імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України є ланкою, яка зв'язує законодавчу і виконавчу владу. Президентом України може бути громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти послід, них перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106). Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111). Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження. Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді Україні. Очолює Кабінет Міністрів - прем'єр-міністр України. Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією України (ст. 116). Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання. 7 липня 1997 Конституція України окремий розділ присвятила місцевому самоврядуванню. Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у Законі про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 р. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволити за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення. Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад» від 24 лютого 1994 Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Конституцією України (ст. 143) і Законом про місцеве самоврядування в Україні. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території.

69. Судова система та інші правоохоронні органи України на сучасному етапі. Сучасну судову систему України складають: Конституційний Суд України, загальні суди, арбітражні (господарські) суди. Фактично судова влада в нашій державі представлена ​​трьома судовими системами, судові органи (суди) яких, вирішують конфлікти (спори про право), що виникають в таких сферах суспільно-правового життя: правотворчість (Конституційний Суд); підприємницька (господарська) діяльність і керування (арбітражні суди); правовідносини громадян між собою, між громадянами і юридичними особами, органами управління та їх посадовими особами, а також у разі вчинення громадянами певних законом правопорушень і злочинів (загальні суди). У перерахованих трьох судових структурах лише Конституційний Суд України не має своєї власної системи судових органів. Дві інші загальні суди та арбітражні суди - мають свою структуру судів, кожен з яких має власну компетенцію (коло повноважень) і наділений правом розглядати і вирішувати певні категорії дат. Організація, повноваження і порядок діяльності кожного окремого суду (судового ланки) у системі загальних і арбітражних судів визначаються спеціальними законами, зокрема Законом України "Про судоустрій" і процесуальними кодексами. Судова система України визначена в її Основному Законі - Конституції. Освіта будь-яких інших, не передбачених Конституцією суден або несудових органів, наділених судовою владою, нею забороняється. Заборонені також привласнення або передача функцій правосуддя будь-яким іншим державним чи громадським органам. Конституційний Суд України посідає особливе місце в системі судової влади. Його мета, завдання і принципи діяльності, склад і порядок освіти визначені Законом України "Про Конституційний Суд України", прийнятим Верховною радою 3 червня 1992 (з наступними змінами та доповненнями). Основна мета діяльності цього судового органу - забезпечення в державі конституційної законності і верховенства Конституції України. Виходячи з цього завданнями Конституційного Суду є забезпечення відповідності Конституції України законів, інших актів органів законодавчої та виконавчої влади. Шляхом конституційного судочинства цей орган судової влади розглядає і вирішує справи: про невідповідність Конституції законів України та інших нормативних актів, прийнятих Верховною Радою; про невідповідність Конституції та законам України указів і розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим, її Президією та Радою Міністрів Республіки Крим; про порушення своєї компетенції (вихід за межі наданих Конституцією повноважень) органами та посадовими особами законодавчої та виконавчої влади; про невідповідність Конституції і міжнародним актам, визнаним (ратифікованим) України, якогось якого закону чи іншого акта, яким порушуються конституційні права і свободи людини; деякі інші справи. Конституційний Суд України - це колегіальний орган. Він складається з 15 суддів. Очолює Суд його Голова. Він має двох заступників. Крім того, до Конституційного Суду входять дванадцять його членів. Усі суди в Україні утворюються на засадах виборності суддів. Ніхто не має повноважень судді і не повинен виконувати його функцій, якщо він не обраний на цю посаду в установленому законом порядку. Судді всіх судів України, за винятком районного (міського) та міжрайонного (окружного), обираються Верховною Радою України. Судді районних (міських) судів обираються обласними Радами, а в Республіці Крим - її Верховною Радою. З цих же суддів формуються і міжрайонні (окружні) суди, мережа яких встановлюється Президією Верховної Ради України. Правоохоронну діяльність в Україні здійснюють спеціальні органи, до числа яких насамперед слід віднести прокуратуру, Міністерство внутрішніх справ з його власною системою органів, Служби безпеки України, Міністерство юстиції, адвокатуру і ряд інших державних і громадських органів. Необхідно відзначити, що до правоохоронної діяльності в широкому її розумінні відноситься також і здійснення правосуддя. При такому розумінні суди також можна віднести до правоохоронних органів, проте з одним застереженням: суди і судді здійснюють не просто правоохоронні дії, а судову владу - одну з трьох гілок державної влади. Вони наділені правом контролювати діяльність інших правоохоронних органів для того, щоб ті не вийшли за межі закону. Тому є всі підстави виділити правосуддя з правоохоронної діяльності, а суди - з правоохоронних органів.