Проблема торгівлі людьми

1) вербувальники –– переважно  це посадові особи ( директори дитячих будинків, представники відділів освіти), працівники перинатальних центрів, які мають безпосередній доступ до інформації про дітей сиріт. Саме вони і “виставляють товар на продаж”. Як правило, продажу підлягають діти, позбавлені батьківського піклування. Проте події 90 років ХХ ст. в Україні свідчать про те, що сирітство є не обов’язковою умовою. Так, на Львівщині було виявлено осіб, причетних до незаконного усиновлення дітей іноземцями, яке мало форму завуальованої торгівлі ними. Було вивезено 130 дітей, виявлено факти обдурення батьків щодо смерті новонароджених, фальсифікації відмови матерів від своїх дітей [16, ст.158]. Оформлення документів на ввіз дітей до США здійснювалось через посольство США в Російській Федерації. Головний лікар Львівського перинатального центру без проблем долав “прозорі” кордони, особисто супроводжував дітей в аеропорт;

2) посередники ––  це переважно колишні директори  дитячих будинків, які, спираючись  на досвід попередньої роботи  і використовуючи різноманітні  шляхи в обхід закону, знаходять доступ до цих дітей. В їх обов’язки входить: виявити дітей, які можуть бути замовлені, “узгодити” цей список з місцевою владою і адміністрацією дитячих закладів і доповісти про це організації, що займається торгівлею дітьми. Якщо ж мова йде про випадки усиновлення новонароджених (усиновлення яких є незаконним), то посередники повинні вийти на вербувальників, (переважно це лікарі пренатальних центрів) і узгодити з ними кількість, вік, строки передачі “живого товару”;

3) торговці –– це  організації чи окремі особи,  які займаються торгівлею дітьми. Ці особи організовують торгівлю  дітьми, підбирають посередників  і керують їх діяльністю, розпоряджаються  отриманим “товаром”. Справи  дітей не можна назвати ні справою лікарів, ні справою чиновників. Слідству майже ніколи не вдається вийти на організаторів всеукраїнського бізнесу на немовлятах. Вони завжди захищені сіткою корумпованих зв’язків з представниками державної влади.

Іноді у цьому злочинному ланцюгу присутній так званий перевізник –– стороння особа, яка за плату перевозить дітей за кордон –– до держави-реципієнта.

З іншої сторони в  цьому ланцюгу знаходяться замовники  –– особи, для потреб яких і привозиться  дитина. Іноді потреби замовників відповідають інтересам дитини, але частіше вони носить явно злочинний характер. Факти підтверджують, що існує ціла дитяча порноіндустрія, в яку залучаються діти, всиновлені іноземцями. У цьому немає нічого дивного: при незаконності дій посередників відсутні гарантії законності наслідків угоди. І були вже випадки, коли іноземці одразу ж після усиновлення використовували дітей в корисливих цілях [17, ст.36].

Розглянувши механізм здійснення торгівлі людьми, повернемося до інтелектуальної  ознаки умислу винного –– усвідомлення комерційного характеру усиновлення. Особа, яка знаходиться на самому початку злочинного ланцюга (вербувальник) у більшості випадків, продаючи дитину, не може знати про мету такої діяльності. У цьому ланцюгу все про дійсне злочинне значення вчинених дій знають лише організатори (торговці). Тому доцільно буде пояснити: про мету подальшого залучення дитини до жебрацтва, зайняття проституцією, участь у виробництві порнографічних матеріалів тощо, може і повинен знати лише той винний, який сам безпосередньо купує дитину, перевозить її за кордон до усиновителів та допомагає усиновленню (удочерінню).

За деякими даними продаж немовлят іноземцям –– справа надзвичайно прибуткова, кожна дитина обходилась іноземцям від 20 до 50 тис. доларів США (враховуючи “заробітну плату” всіх учасників).

До липня 1994 року з  України було вивезено, за офіційними даними, 447 дітей. Проте, спеціальною  слідчою комісією ВРУ була виявлена інша кількість –– 802 дитини. Більшість  із цієї різниці була “усиновлена” навіть без заяви усиновителів. Цих дітей просто вивезли за кордон за підробленими документами; немовлята “всиновлювались” через 10,5 і навіть 2 дні після народження. [11,ст.17]

Усиновлення іноземцями –– це шанс на краще життя нікому не потрібних в нашій державі  дітей. Проте, воно не повинно слугувати прикриттям для торгівлі неповнолітніми. В деякій мірі в ситуації, що склалася в Україні з усиновленням як формою торгівлі дітьми, винна сама держава яка неспроможна створити гідні людини соціально-економічні умови, а з іншої сторони –– пропозиція дорівнює попиту.

1.2 Україна: країна-донор і країна-транзит. Основні шляхи транспортування “живого товару” та країни-реципієнти.

Аналіз діяльності сучасних работоргівців та існуючої ситуації на ринку “живого товару” свідчить про те, що основною і першочерговою причиною торгівлі людьми є нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих регіонів світу. Це призвело до того, що (в контексті даного злочину) всі країни світу можна поділити на дві частини. Першу з них складають так звані країни-донори – держави, громадяни яких стають жертвами торгівлі людьми. Як правило , це постіндустріальні країни зі слабко розвинутою економікою та низьким рівнем соціальної захищеності населення. Друга частина – це країни-реципієнти (держави, на територію яких ввозиться “живий товар”), до яких належать країни з високим соціально-економічним рівнем розвитку.

Розглядаючи механізм здійснення торгівлі людьми, необхідно виділити і поняття “країна-транзит”. Це держава, через територію якої “живий товар” переправляють до країни-реципієнта. Переважно в якості країн-транзитів використовуються держави з високим рівнем корупції та відносною “прозорістю” кордонів.

Україна сьогодні є країною-донором  і країною-транзитом.[14, ст.4]

Зростання безробіття, особливо жіночого (понад 80%), неухильне і стрімке зниження життєвого рівня населення, вихід країни на світовий ринок обміну товарів і послуг створили сприятливі умови для поширення торгівлі людьми і в Україні. Окрім вищевказаних причин важливу роль у цьому відіграла специфіка географічного положення України і “прозорість” її кордонів. Усе це в сукупності призвело до того, що Україна опинилася на перетині світових шляхів транспортування жертв торгівлі людьми, а її громадяни постійно поповнюють “лави” останніх.

Доступність і дешевизна транспортування “живого товару” з Центральної та Східної Європи в країни Західної Європи, а також величезний розрив у розвитку економіки, у рівні державного захисту населення в соціальній та ін. сферах життя населення призвели до збільшення кількості потерпілих від торгівлі людьми з числа європейців. Можна відслідкувати транснаціональні канали, по яких здійснюються поставки дітей. Щодо Європи, рух “живого товару” здійснюється зі сходу на захід: з Російської Федерації, України, Білорусії дітей, в основному, вивозять до Польщі, Угорщини, країн Балтії і столиць західноєвропейських держав

Дослідження, проведені  Міжнародною організацією з міграцій та іншими міжнародними організаціями, встановили декілька ключових маршрутів  транспортування “живого товару”. Автор вважає доцільним навести ті з них, в яких фігурує Україна:

1) Балтійський маршрут  через Литву користується найбільшою  популярністю серед работоргівців.  З Білорусії, Російської Федерації  та України через польсько-литовський  кордон (який пересікається надзвичайно легко, в порівнянні з іншими) сучасні раби потрапляють до Німеччини, Скандинавії, США, деякі ж залишаються “працювати” в Польщі;

2) Грузинський транзитний  маршрут. З України жінки та  діти перевозяться до Тбілісі  (Грузія), а звідти – в Туреччину, Грецію та середземноморські країни. Діти знаходяться в особливій небезпеці через махінації з паспортами. У паспортах містяться імена дітей, які подорожують разом з гаданими батьками; останні ж потім “гублять” документи, разом з якими втрачається й ідентифікація дітей. Таких дітей у подальшому можна безкарно продати;

3) Словенський маршрут,  в якому Україна фігурує як  країна-донор і країна-транзит.  З Росії, Білорусії, Молдавії  дітей привозять до Києва з  підробленими документами. Як  правило, формується “туристична група” під наглядом декількох дорослих. З Києва через Любляну діти потрапляють до Трієста, а звідти – до Мілану. На відрізку шляху Любляна – Трієст дітей розподіляють на маленькі групи без нагляду дорослих і без документів. У Трієсті таких дітей “підбирають” або ж благодійні організації (такі як “Карітас”) та поліція, або ж работоргівці, які заздалегідь чекають на прибуття майбутнього “живого товару”. [16,ст. 213 ]

Транснаціональний характер торгівлі людьми значно ускладнює процедуру  розслідування цього злочину для українських правоохоронних органів. Відсутність відповідних договорів між Україною та іншими країнами-транзитами – з одного боку, і країнами-реципієнтами – з іншого, унеможливлює проведення необхідних слідчих дій. Про це свідчать факти: із п’ятдесяти п’яти порушених по торгівлі людьми кримінальних справ до суду дійшло лише три

Основними країнами-реципієнтами “живого товару” з України  є країни Західної Європи (Німеччина, Італія, Іспанія, Бельгія), а також  Туреччина, Греція, Ізраїль, США, Об’єднані Арабські Емірати та ін. Останнім часом неухильно зростає потік громадянок України, що різними шляхами виїжджають до Австралії.

Щодо усиновлення, як форми торгівлі дітьми, то найбільшим “попитом” українські немовлята  користуються серед громадян США, Італії, Ізраїлю, Канади, Німеччини, Іспанії та країн СНД.

Для торговців дітьми Україна як донор являє собою  невичерпне джерело. Для обґрунтування  цього варто лише сказати, що до потенційних  жертв торгівлі людьми в нашій  державі можуть бути віднесені від 556 тисяч до 1 мільйона і тисячі жінок у віці від 15 до 19 років, а від 100 до 200 тисяч українських дітей постійним місцем свого проживання і праці сміливо можуть назвати вулицю. [20, ст.68]

РОЗДІЛ  ІІ. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ АБО ІНШОЇ НЕЗАКОННОГО УГОДИ ЩОДО  ЛЮДИНИ

Очевидно, що на практиці боротьба з торгівлею людей  в нашій державі іде не дуже успішно, проте на законодавчому  рівні помітні деякі рухи, направлених  на покращення ситуації.  У Кримінальному Кодексі України стаття 149 була викладена в редакції від 12.01.2006 р. № 3316-IV. Ця редакція викликала неоднозначні відгуки збоку юристів, через те, що представляла собою певне поєднання вітчизняного законодавства з європейським (оскільки ряд положень цієї статті майже дослівно відповідають міжнародному визначенню торгівлі людьми, закріпленому у Протоколі про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (обидва документи ратифіковані резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р. та Законом від 4 лютого 2004 р. № 1433-1V). Багато проблем виникло із застосуванням цієї статті, адже вона досить складна зі змістової та логіко-граматичної сторони. Наприклад, гостро постала проблема порушення кримінальних справ за ознаками складу злочину, передбаченого в новій редакції зазначеної статті.

Таким чином, очевидною  є необхідність виробити єдиний підхід до застосування ст. 149 КК в новій редакції. Проаналізуємо цю статтю звернувши увагу на зміст окремих ужитих у ній термінів та кваліфікацію торгівлі людьми .

2.1. Аналіз  об’єктивних ознак злочину

Відповідно  до місця ст. 149 у КК (її включено до розд. III Особливої частини, який має назву «Злочини проти  волі, честі та гідності особи родовим об'єктом  передбаченого нею злочину є воля, честь і гідність особи. Разом з тим не рідко мають місце випадки, коли особу продають за її добровільною згодою з використанням її  уразливого  стану.

Як убачається з ч. 1 ст. 149 КК, з об'єктивної сторони  передбачений цією статтею злочин може виявлятись у таких формах: 1) торгівля людьми; 2) здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина; 3) вербування, переміщення, переховування, передача чи одержання людини.

Найбільше   запитань   викликають  перша і друга форми. Сформулювавши першу як торгівлю людьми, законодавець не пояснив, що саме він має на увазі під цим словосполученням. Напевне, він розуміє торгівлю людьми як їх купівлю-продаж. Підтвердженням цього є попередня редакція ст.. 149 КК (від 5 квітня 2001р.) і передостанній (від 21 грудня 2005р.) варіант проекту нової редакції зазначеної статті, згідно з якими злочинними визнавались відповідно «продаж… людини….» та «купівля, продаж чи здійснення іншої незаконної угоди, об`єктом якої є людина». 

Отже, торгівля людьми  як перша форма аналізованого злочину – купівля-продаж людини, що полягає у безповоротній або на певний строк передачі її однією особою (продавцем) іншій (покупцю) за грошову винагороду. При такій передачі можливе  застосування до потерпілого фізичного насильства. У зазначеній формі злочин є закінченим з моменту передачі людини іншій особі чи вступу у фактичне володіння  нею та отримання хоча  б частини грошової винагороди (або досягнення домовленості про отримання останьої).

Другу форму  злочину, передбаченого ст. 149 КК, законодавець визначив як здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина (це формулювання є невдалим; очевидно, тут малось на увазі, що людина виступає предметом угоди або предметом злочину). Зазначену форму слід розуміти як дії, спрямовані на укладення інших, не пов'язаних із купівлею-продажем, незаконних угод щодо людини, таких як передача останньої в рахунок погашення боргу, в обмін на інші, крім грошей, цінності або послуги матеріального характеру, її дарування тощо. У разі вчинення аналізованого злочину в цій формі він вважається закінченим із моменту передачі (отримання) людини. Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, можуть бути вчинені як із переміщенням потерпілого через державний кордон України, так і без такого переміщення. Якщо зазначені діяння супроводжуються незаконним переправленням осіб через державний кордон України, вони додатково кваліфікуються ще й за ст. 332 КК.