Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

 

 

 

 

 

 

 

Кожний етнос, кожний народ  має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу.

 

Характер (від грецьк. character — риса, особливість) — це сукупність моральних якостей народу, нації, особистості, які визначають об'єкт  моральної оцінки та є предметом  морального виховання людини суспільством. Характер нації чи людини найяскравіше проявляється в їхній поведінці. Умовно складові характеру розрізняють  так: ідейність, свідомість, принциповість, ініціативність, переконання, які характеризують ставлення народу, людини до праці (працелюбність  чи споживацтво), до власності (ощадливість  чи користолюбство), особливості міжособистісних  стосунків як усередині нації, так  і у зв'язках з іншими народами (людинолюбство і людиноненависництво, повага і зарозумілість, ввічливість  і грубіянство); якості, що розкривають  риси людини (правдивість, вірність, щирість, лицемірство, підступність). До останніх належать вольові якості особистості, притаманні також народу: самолюбство, самовладання, витримка, мужність, сміливість, боягузтво. Мораль кожної суспільно-економічної  формації виробляла специфічні уявлення про характер і взірці позитивних чи негативних моделей поведінки, морального виховання громадськими інституціями.

 

У періоди активної пропаганди релігійних концепцій створювалися моделі відповідності характеру  до життя "святих праведників", які  переборювали потяг до радощів земного  буття. У період формування буржуазних відносин пропагувався образ ощадливого господаря, який накопичення первинного капіталу ставив понад усе. У період перерозподілу та стабілізації накопиченого капіталу почав утверджуватись характер впевненої в собі людини, яка забезпечена  матеріально і може займатися  меценатством та благодійництвом. Надмірне заселення територій, зокрема Європи, спровокувало завойовницькі війни  з метою розширення життєвого  простору та одержання прибутків. Колонії  європейських країн (Англії, Франції, Німеччини, Португалії та ін.) були розкидані по всіх континентах. Росія в XVII—XVIII ст. "освоїла" Урал, Сибір, Аляску і  частину Канади.

 

Національний характер позначається цілісністю, але в кожній спільноті  формуються окремі угруповання, які  своєрідно сприймають особливості  моделі загальнонаціонального визначення. Так утворюється опозиція, яка  може бути як конструктивною, так і  деструктивною. Це залежить від багатьох чинників, насамперед від рівня політичної культури опозиційних структур, які  можуть позитивно вплинути на розвиток держави, а можуть призвести до її розвалу, як, наприклад, у СРСР, Югославії та Чехословаччині наприкінці XX ст. Причина тут абсолютно тривіальна — опозиція не знайшла спільної мови із владними структурами з тим, щоб виробити компромісне рішення. В усіх постсоціалістичних країнах люди, які прийшли в управління з опозиції, є "взірцями" класичного бюрократизму в системі управління.

 

Зрозуміти особливості національного  характеру можна лише через порівняльно-культурологічні  дослідження, які передбачають вивчення культурних процесів, їх досягнень  на основі порівняльного аналізу  з тим, щоб виявити та ідентифікувати схоже та відмінне у культурно-мистецькому  процесі певного етносу. У галузях  соціальне-гуманітарних наук дослідження  на основі порівняльного аналізу  найбільш помітні у спрямуваннях історико-культурних студій, порівняльному  мовознавстві, літературознавстві, мистецтвознавстві, антропології, орієнталістиці, порівняльній політології. Визнання факту, що існують  культурні розмаїття різних народів, історичних епох, цивілізацій, стало  висхідною базою досліджень. Важливо  також, що науковці широко використовують дані порівняння, аналізу, варіативні модифікації культурних показників, що уможливлює порівняння регіональних самостійних культур, які сформувались за всю історію людства, та етапів загального поступального розвитку. На цьому грунті виведено порівняльно-типологічні  методики, які активно використовують досягнення соціальної статистики. У  соціально-культурних дослідженнях набувають  популярності субкультуры! порівняння підсистем, які суттєво відрізняються  від культур подібного типу. Залежно  від спрямованості визначаються чотири типи як провідні:

 

• соціокультурний простір  стає предметом досліджень, а порівняльний аналіз — допоміжним інструментом для уточнення специфіки об'єкта;

 

• порівнювані культури стають об'єктом дослідження, визначають орієнтацію на виявлення тієї чи іншої культурологічної характеристики;

 

• порівнювані характеристики є одиницею аналізу при вивченні цілісних соціальних систем;

 

• дослідження мають транснаціональний  характер, тобто коли окремі культури вивчаються і вважаються елементами загальної системи. При цьому  потрібно з'ясувати визначення типологічних понять при виборі порівняльних показників, щоб вивести найоптимальнішу  систему кодування з метою  утворення моделі загального.

 

Національний характер формує національну свідомість, яка відображає соціальне буття. Остання охоплює  весь життєвий спектр: виробничі, економічні та політичні відносини, культурно-мистецький процес. Усе це уособлює психологічний  рівень моральних стосунків як у  самому об'єкті, так і у його зовнішніх  зв'язках.

 

Кожна історична епоха  має певні особливості. Історичний процес розвивається циклічно, мирні  періоди співжиття чергуються з  конфліктними, переважно воєнними, коли ставиться мета: загарбницька — одержати нові території; міжетнічна — певну кількість людей вивести  з території, як це, наприклад, відбулось  у Європі в період хрестових походів.

 

На жаль, людство дуже любить воювати. За підрахунками воєнних істориків, за останні 5500 років відбулося понад 15000 воєн, де загинуло понад 4 млрд чол. За цей період мирними були лише 292 роки. Витрати на війни становили  близько 500 квінтильйонів швейцарських франків — сума надзвичайно велика (при цьому не враховувались збитки). Війни постійно дорожчають. Якщо під  час Другої світової війни один солдат коштував 33 тис. дол., то в 1986 р. вже — 666660 дол. Витрати на озброєння також  величезні. Так, у 80-ті роки XX ст. танк "Абрамс" коштував 2 млн дол. За ці гроші можна  було збудувати школу із загальною  кількістю 500 класів по ЗО учнів у  кожному. На кошти, які щорічно витрачаються у світі 

 

на озброєння, можна було б протягом п'яти років виконати всі завдання, що стоять перед Всесвітньою  організацією охорони здоров'я.

 

Свідомий вибір морального імперативу визначає поведінку людей, їхнє почуття обов'язку перед суспільством. Ця моральна домінанта визначає мотивації  вчинків, творення моральних цінностей, якісних ознак суспільних відносин, ідеалу народу.

 

Моральна свідомість формує одну з провідних категорій етики  — совість, завдяки якій особистість  здійснює самоконтроль у своїх діях, що утверджує людину, визначає її належне  місце у громадських структурах, виробляє особистісні переконання, виявляє її честь і гідність. На цій основі формується категорія  національного інтересу, яка поєднує  індивідуальні загальнолюдські  та державні установки. Лише в цьому  разі можна досягти кінцевої мети — об'єднати нації у творенні та становленні держави.

 

Вищий рівень формування національного  характеру, свідомості нації — вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої  мети, якій присвячується все життя.

 

Особистості притаманна ідейність  як моральна якість, що характеризує одну з найважливіших форм моральної  самосвідомості, визначає її життєдіяльність  і зумовлює систему вчинків, що допомагають  втілити певну ідею в життя. Особистість  завдяки своїм переконанням обирає єдино правильний шлях до поставленої  мети. У результаті формуються позитивні  якості — героїзм, благородство, самопожертва, але, на жаль, спостерігаються й негативні  — безпринципність, лицемірство, цинізм, особливо в політичній діяльності, догматизм і нігілізм в ідеології. Відмежувавшись від негативного, маємо  визнати, що найвищий рівень ідейності  — це позитивна якість народу, що сприяє створенню ідеалу, який утверджує  людину в суспільстві, суспільство  — у державі, усіх разом — у  співдружності країн.

Ідейність та ідеал визначають обов'язок особистості перед суспільством. Обов'язки поділяються на дві великі групи. До першої належать світоглядні  засади — релігійна мораль і політична  культура. За систематикою їх можна  об'єднати в одну групу. Щоб вони реалізувались у суспільних відносинах, потрібний мінімум догматів для  максимального їх сприйняття широким  загалом.

 

До другої групи належить система  суспільних відносин, складовою яких є культурно-мистецький процес як провідний  формуючий 

 

чинник морально-етичних засад  у суспільстві. Залежно від політичної, світоглядної моделі, виробленої керівними  структурами, або за її відсутності  суспільство споживатиме пропоноване  чи нав'язане мистецтво адекватно  рівню розвитку на певному етапі. Як приклад розглянемо становище, що склалося в Україні після розпаду  СРСР. За відсутності чітко визначеної культурної політики в Україну широким  потоком увійшло те, що давно викинуто на смітник західною культурою —  пропаганда насильства, вбивства, секс, тобто все, що формує, особливо у  молодого покоління, нігілізм, неповагу до власної держави, її історичного  минулого та сьогодення.

 

Висока ідея національної ідентифікації  як усвідомлення ролі та значення свого  народу в міжнаціональній спільноті  за кінцеву мету ставить національне  державотворення. Як ідеальна модель вона передбачає утворення державних  структур на демократичних засадах, коли всі народи, що проживають на території  країни, мають рівні права і  рівні обов'язки перед державою. Кожна багатонаціональна держава  для самоутвердження, а також  утвердження національних інтересів  має виробити таке законодавство, яке  не суперечить нормам міжнародного права, сприяє розвитку національної освіти, виховання, культури. Мають бути дотримані  обов'язкові умови, щоб усі етнонаціональні  групи мали рівні права, можливість збереження і розвитку своїх національно-культурних закладів, інституцій, інформаційної  мережі та ін.

 

Таким чином, у державі мають  ідеально поєднуватись національне  і загальнолюдське. Незважаючи на те, що провідна нація займає особливе становище, усі інші мають бути поважаними, оскільки вони становлять державу як єдину цілісність.

 

На початку XX ст. оприлюднено маніфест Рассела—Ейнштейна зі зверненням до людей: "Пам'ятайте про те, що ви належите до роду людського, й забудьте про все інше". Перша його частина констатувала політичну інтеграцію у світі (було утворено європейську співдружність, блок соціалістичних країн, які успішно співпрацювали до 1991 p.). А от друга частина виявилась досить абстрактною: умоглядні декларації про подолання політичних, ідеологічних та інших відмінностей, що уможливило б об'єднання націй, і досі звучать на рівні побажань. Цілком вірогідно, що нівелювати класи, об'єднати держави набагато легше, ніж звести нанівець націю, адже нація — це динамічна субстанція, а не

 

перехідна історична функція. Досвід свідчить про "живучість" нації  в історичному часі. Нація є  визначальним фактором при утворенні  держав саме за національними ознаками, що й підтверджується практикою. Так, на уламках Радянського Союзу  та Югославії утворюються національні  держави, об'єдналася Німеччина, розпалася  Чехословаччина та ін. Цей процес, напевно, триватиме. Будемо сподіватися, що це відбуватиметься  мирним шляхом.

 

Література:

 

1. Мириманов В. Б. Искусство  тропической Африки. — М., 1986.

 

2 Мистецтво, фольклор та етнографія  слов'янського народу. — К., 1993.

 

3. Моль А. Социодинамика культуры. — М., 1973.

 

4. Муравьев А. В., Сахаров А.  М. Очерки истории русской культуры  XI-XVII вв. - М., 1984.

 

5. Огієнко І. Українська культура. — К., 1993.

 

6. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

 

7. Петров Т. К. Язык, знак, культура. — М., 1992.

 

8. Сорокин П. Человек. Цивилизация.  Общество. — М., 1992.

 

9. Тайлор Э. Первобытная культура. — М., 1989.

 

 

 

 

 

 

Поняття національного характеру, ментальності і національної свідомості як інструмент культурологічного аналізу

 

О.І. Ющишин

Донецький державний інститут штучного інтелекту, Україна 

 

 

 

Поняття, що застосовуються у дослідженні  національної свідомості, відображають реальні компоненти суспільної свідомості, які визначають існування нації  як духовної спільноти. В історії  знаходимо її різноманітні прояви, які можна типологізувати як високий  і низький (або зовсім нульовий) рівні  розвитку національної свідомості. Високий  рівень – це така свідомість нації, яка супроводжувалася великими культурними, науковими і мистецькими злетами, яка відзначається піднесенням  громадської і політичної думки  та подвигами її видатних особистостей. Національна свідомість є складовою  суспільної свідомості, суттєвим компонентом  духовного життя нації. Перші  наукові тлумачення національної самосвідомості з’явилися в зарубіжній літературі, зокрема в працях Й. Гардера, О. Бауера та ін. В їхніх дослідженнях були досить ґрунтовно розроблені проблеми національної самосвідомості. В Україні  ж до недавнього часу тільки одне згадування про національну самосвідомість вважалося виявом «буржуазного націоналізму»  і розцінювалося офіційною владою як сепаратизм з усіма наслідками, що випливали з нього.

 

Концепт національного характеру  у ХІХ ст. став чи не найактуальнішою  проблемою української та російської суспільнофілософської думки, що пов’язано  з активними національними процесами, які розгорнулися у цей час. Російські  мислителі – М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов, М. Бердяєв, Г. Шпет, С. Франк  та інші – розвивали російську  національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньомесіанську роль Росії. Водночас почала розвиватися філософія української  національної ідеї, яка була суттєво  пов’язана із аналізом специфіки  життєвого світу українців та їх культури як чинників формування особливостей українського національного характеру. Починаючи з діяльності КирилоМефодіївського братства, особливо М. Костомарова, концепт  українського національного характеру  отримав статус наукової, світоглядної проблеми.