Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

Ті чи інші аспекти українського національного характеру, пов’язані  насамперед з розвитком української  національної ідеї, досліджували найвідоміші  діячі української культури –  В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Міхновський, Ю. Липа, В. Липинський та інші. Питання визначення і характеристики національної ментальності в наш  час дискутувалось у роботах  І. Бичко, А. Бичко, В. Васильєва, Л. Гамаль, Я. Гарасима, В. Дорошкевич, І. Старовойт, В. Храмової. Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв’язку цього поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом.

У сучасній етнопсихології досить поширеними є теорії про спадковість рис  національного характеру та менталітету. Це насамперед теорія «біологічної спадковості» (вчення К. Юнга про архетипи колективного несвідомого, згідно з яким підсвідома сфера психіки кожної людини містить  приховані сліди пам’яті про  історичний досвід своєї раси, нації  і навіть про долюдське, тваринне існування предків. Ці сліди, закарбовані  на генному рівні, К. Юнг назвав архетипами); «теорія біополів» Л. Гумильова (у  представників одного етносу коливання  біополів налаштовані однаково, в  унісон. Це притягує членів однотипного  етносу один до одного) [1, с. 111]. Так, К. Юнг  у книзі «Про архетипи колективного несвідомого» робить висновок про те, що колективне несвідоме формується із залишків колективних переживань етнічної групи як певних неусвідомлених реакцій, що проявилися в характерних  для цієї групи універсальних  прообразах, проформах, що підсвідомо детермінують поведінку і характер мислення кожної людини. К. Юнг пов’язує процес утворення етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетип  позначає суть, форму і спосіб зв’язку  наслідуваних несвідомих прототипів і  структур психіки, що переходять із покоління  в покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структурування особистості, розуміння світу, властиве тій чи іншій етнічній групі, внутрішню  єдність і взаємозв’язок культури і взаєморозуміння. Архетипи утворюють  свого роду загальні апріорні, психічні і поведінкові програми. Прототипи, структурні елементи психіки є свого  роду зразками поводження, мислення, бачення  світу, складаючи особливості поведінки, мислення і бачення світу окремої  етнічної групи. Архетип є символічною  формулою, що починає функціонувати  там, де свідомі поняття або ще не існують, або ж детаки, з внутрішніх чи зовнішніх підстав, узагалі неможливі [2, с. 4748]. На життєвій важливості символів (МатиЗемля, Дитя, Бог) та міфів у  інтеґрації суспільства неодноразово наголошував ще Е. Еріксон у своїй  праці «Дитинство і суспільство» («Childhood and Society») [3, с. 772].

Видатний український етнодослідник  О. Кульчицький у статті для етнопсихології українознавства «Риси характерології українського народу» (1949 р.) серед головних українських архетипів називає  «добру, ласкаву, плодючу Землю» і  «БогинюМатір» [2, с. 5052]. Представники американської  школи етнопсихології першої половини ХХ ст. «культура і особистість» стверджували, що існує специфічна для кожного народу «базова структура  особи», яка є оптимальною для  життя у тих умовах, у яких існує  етнос [4, с. 43]. З узагальнення результатів  представлених вище досліджень випливає, що категорія «ментальність» дає  змогу аналізувати психічний  склад людей у соціальному, філософському, політичному чи етнічному контексті. Тому проблеми менталітету і ментальності є дуже актуальними в соціальнополітичних, філософських дослідженнях зарубіжних і вітчизняних вчених останнім часом. Вивчення менталітету того чи іншого етносу зобов’язує політиків, філософів  урахувати у своїй діяльності його внутрішній світ, національний характер, вплив на поводження людей довкілля, географічного середовища, побуту, клімату, традицій, релігії та інших  обставин. Вивчення національного менталітету  допомагає кориґувати національну  політику і етнополітику. Так, культури (матеріальна і духовна) давньої  етнокультурної спільності і сучасних народів відрізняються між собою  набагато більше, ніж їхні менталітети, розглянуті в рамках окремих історичних епох.

Дослідники менталітетів давніх народів, що розглядають взаємовплив і  загальні характерні риси цих менталітетів давнього і сучасного, доводять у  кінцевому рахунку їхню структурнотимчасову  наступність і навіть єдність (Е. Ануфрієв, Д. Аскоченський, Д. Валєєв, М. Вебер, Е. Виноградова, О. Вишневський, І. Габдулгафарова, Є. Галкіна, П. Ігнатенко, С. Гуревич, І. Ільїн, А. Інкелес, В. Йорданський, А. Кардингер, Л. Кострюкова, Л. Лєсная, Р. Ментон, М. Лосський, Л. Пушкарьов, С. Рижова, В. Скуратівський, С. Соколовський, Г. Солдатова, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Є. Сявавко, Н. Уфімцева, Г. Шпет та інші). Буття етносу не визначається і не вичерпується ні расою, ні мовою, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча, безумовно, всі ці ознаки є дуже важливими для виявлення національного буття. Природне і культурне, раціональне й емоційне, свідоме і несвідоме, індивідуальне і суспільне – усі ці опозиції «перетинаються» на рівні ментальності, розчиняються в її структурах [5, с. 177]. Аналіз праць вітчизняних вчених (А. Баронін, М. Гнатко, І. Грабовська, В. Павленко, М. Пірне, С. Плющ, Є. Причепій, Н. Хазратова, В. Храмова, О. Чеховський та ін.) і науковців із діаспори (Н. Григоріїв, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич, В. Янів) дає можливість зробити висновок, що в сучасній культурологічній, філософськосоціологічній і психологопедагогічній літературі розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність». Ми поділяємо думку науковців Є. Онуфрієва, О. Макаренко та Л. Лєсної, що, на відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не стільки в умонастрої суб’єкта, скільки у його діяльності, яка пов’язана та випливає з менталітету.

Водночас менталітет як явище розумового порядку зовсім не тотожний суспільній свідомості. При цьому, як правило, йдеться  про такі великі групи, як етнос, нація. [6, с. 128]. Проведене дослідження дає  підстави зробити деякі висновки і визначити перспективи подальшої  розробки проблеми. Кожен народ у  процесі свого історичного буття  виробив особливий менталітет, тобто  своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення  до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою  людей. Менталітет народу формується історично, однак сам процес його творення має  неусвідомлений характер: при цьому  саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає поведінку, почуття, думки її окремих  представників. Виконаний нами аналіз праць зарубіжних і вітчизняних  вчених дав можливість зробити висновок, що в сучасних наукових школах розрізняють  поняття «менталітет» і «ментальність». Менталітет – інтеґральна ціннісномотивована характеристика соціальної спільності; сформована система елементів духовного  життя і світосприймання, яка  зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних  соціальних груп та індивідів; включає  сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету  належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують  на рівні несвідомих психічних процесів.

На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий  аспектний прояв менталітету  не тільки в умонастрої суб’єкта, а  й у його діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості. Ментальність – це категорія, яка  визначає сучасний контекст онтології  людини в культурі, її світосприйняття  та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти. Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та фундаментальних  культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність виявлятись безпосередньо  у матеріалізованих формах, характерних  для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях і т.п. Етнічна  ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних  особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних  методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи  та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації  етносу тощо.

У структурі ментальності розрізняють  готовності, установки, налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати й розуміти навколишній  світ певним чином. Менталітет українського етносу сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з  представниками інших етносів у  межах своєї території. Хоча українська ментальність складалася й розвивалася  у взаємодії з ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших  етносів, для українців пріоритетними  залишаються ставлення до землі  як до Батьківщиниматері, до своїх культурноісторичних  цінностей; толерантність до інших  культур і релігій; волелюбність; прагнення до «чистої крові»; перевага емоційності над раціональністю (філософія «серця»); орієнтування на горизонтальне нівелювання; господарність  і працьовитість; характерний індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й  абсолютної монархічної влади. Аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний) компоненти. Взагалі під ментальністю розуміють духовноопредмечений, культурнопсихологічний феномен; глибинновершинний психокультурний  образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньопроцесуальний пласт  національної культури; психологічну спадковість, яка визначає поведінку  та досвід (О. Донченко); таку духовність соціального цілого, що виносить себе за свої власні межі (Б. Попов); «мисленнєвий інструментарій» людини й суспільства; спільне психологічне оснащення  представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік  різноманітних вражень інтеґрувати  свідомістю у певне світобачення; рівень суспільної свідомості, на якому  думка невід’ємна від емоцій, латентних  звичок і прийомів свідомості (А. Гуревич); колективне несвідоме; соціальний характер і індивідуальність етносу (нації); соціальнопсихологічну самоорганізацію  представників певної культурної традиції. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені  від емоцій, почуття – від вольових дій, вчинки – від загального поступу  життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами  усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у їх суть, незважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона глибинно зумовлює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятих проектів діяльності, ситуативних моделей  спілкування, канонічних взірців вчинків, а відтак стимулює або гальмує  своєчасну появу нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних  цінностей, за допомогою яких передається  від покоління до покоління зростаюча  лавина соціального досвіду (А. Фурман); пов’язана з духовністю, культурою  і буттям (предметною реальністю), а  тому визначає глибинний смисл вчинків  людей, історичних подій, епосу (В. Знаков). Отже, ментальність – це чуттєвомисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, що визначає поведінку людини.

Ментальність українського етносу сформована історично не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї  території (І. ЛисякРудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, М. Шлямкевич, Д. Чижевський, В. Янів та ін.). Це підтверджено і в  дослідженнях структури української  ментальності (О. Вишневський, П. Кононенко, М. Пірен, Б. Попов, А. Фурман, М. Шугай). Дослідники ментальності українського народу (М. Костомаров, І. НечуйЛевицький, В. Липинський, Є. Онацький, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич, В. Дорошенко, С. Білокінь, Я. Ярема, С. Ярмусь, В. Янів, П. Юркевич, В. Храмова та ін.) вважають, що духовний світ українства вирізняється емоційнопочуттєвим характером, кордоцентричністю та характеризується дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумового, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української ментальності є духовність як квінтесенція свідомого творчого життя – служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.

Серед сучасних дослідників І. Кресіна  всебічно аналізує феномен української  національної свідомості в контексті  тих політичних процесів, що відбуваються в Україні й у світі. Для  цього представляє різні методи дослідження: культурноісторичний, етнопсихологічний, соціологічний, структурнофункціональний, етнополітологічний та біогеодетерміністський. І. Кресіна виділяє три рівні  національної свідомості: буденний, теоретичний, державнополітичний, докладно висвітлює  різноманітні вияви біогеочинників на всіх рівнях національної свідомості. Буденний рівень характеризується єдністю  свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості  та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною  традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої. Буденна свідомість – це своєрідне «сито», крізь  яке після певного періоду  просіювання відходить усе несуттєве, незначуще, а залишається вагоме для нації, її всебічного уконституювання  та поступу.

До вищих щаблів національної свідомості відносяться науковотеоретичний і  державнополітичний рівень. Теоретичний  рівень національної свідомості –  це науково обґрунтовані чи мистецьки  осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії  до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна  ідея, національний ідеал. Нарешті, державнополітичний рівень – це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо  фіксуються і формуються національні  інтереси, політичні вимоги, державна політика. Найважливішими складниками  національної свідомості, таким чином, є етнічна і національна ідентичність як її вищий тип, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична  пам’ять, національна ідея, національний менталітет і характер, національні  психологічні «комплекси» тощо. Також  автор розглядає такий феномен, як подвійна етнонаціональна свідомість [4, с. 87]. Ми погоджуємося з твердженням, що подвійна етнонаціональна свідомість є явищем не лише культурної інтеріоризації, але стає внутрішнім психологічним  типом людини, який може відтворюватися певною мірою незалежно від наявних  історичних умов. Зокрема, він може зберігатися і тоді, коли створені умови для розвитку нормальної національної свідомості, тобто у період незалежності України.