Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

 

Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921 рр. переконливо  доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою  її існування є власні національні  збройні сили. Цього повчального  історичного уроку ми не повинні  ніколи забувати.

 

Однак необхідно пам'ятати, що у  формуванні національної свідомості учнів  визначальна роль належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру патріотизму  і любові до України у своїх  вихованців.

 

Події і постаті періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. мають міцно закріпитись  у свідомості учнів. Це буде найкращим  виявом шани до наших попередників. Як говорив С. Петлюра: " Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали  незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920 рр., буде найкращою пошаною  до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя..."[32,C.22]

 

Звертаючи погляд у минуле, ми бачимо великі діла наших предків. Насамперед можливість давніх українців само організуватися, творити державу. Існування могутньої  України - Русі, а потім Галицько - Волинської держави є яскравим підтвердженням цього. Те саме стосується і Козацької держави, яка успадкувала  традиції попередніх двох держав. Національно - визвольні змагання 1918 - 1920 рр., а  також нинішнє проголошення незалежності України є теж поза сумнівом, відгомоном давніх державницьких поривань українців.

 

При аналізі історичних подій беззаперечно слід показувати, що в плані державотворчої спроможності українська нація впродовж останнього тисячоліття неухильно  ослабла. Починаючи з занепаду України-Русі, а пізніше Галицько-Волинської держави, українці (якщо не рахувати короткого  існування Козацької держави  й УНР) шістсот років перебували в неволі. Це свідчить, що українська нація з певних причин стала втрачати якийсь дуже важливий для своєї самоорганізації  елемент духу.

 

Більшість українського люду в часи України-Русі, Галицько-Волинської держави  і великою мірою Козацької  держави була дуже войовнича. Переважав  тип лицарі - войовника, який духовні  блага, такі як честь, гідність, свободу, силу, відвагу, зневагу смерті ставив над матеріальними. Люди з лицарськими  якостями були головною опорою держави.

 

Незаперечним фактом є те, що українська нація мала державну незалежність доти, поки на її чолі стояв сильний, вольовий, мудрий провідник і серед громадян держави була достатня кількість  індивідів з лицарськими властивостями. А як тільки наверх виходили слабкі особи, все йшло шкереберть. Так було з Україною-Руссю, Галицько-Волинською державою, Козацькою державою. Всі  вони занепали, бо не стало сильних  провідників.

 

Отже, бажано, щоб учні зрозуміли, що саме сила була тим елементом духу давніх українців, з утратою якого  ми почали втрачати спроможність до державотворення. Шестисотрічна неволя української  нації була прямим наслідком цієї втрати.

 

Якщо розглядати українську націю  в минулому, можна сказати, що вона була сильною людською спільнотою. На жаль, її теперішній стан далеко не такий. Сьогодні українцям бракує вольових якостей. Це не означає, що серед українців  зовсім немає людей із лицарським характером, просто таких людей замало.

 

Без сильних людей національна  спільнота не може існувати як держава. Отже, існування нашої держави  прямо залежить від того, чи стане  сильною українська нація.

 

Сьогодні перед українською  нацією стоїть велике завдання відновити  в собі силу волі. Це завдання є цілком реальне, бо в глибинах українського єства ця сила обов'язково є, перебуваючи  у згорненому стані. Те, що було в  нації, не може зникнути, воно може лише сховатися в надрах національного  організму. І нам сьогодні належить тільки віднайти найбільш ефективний спосіб, як вивести українську силу наверх.

 

Як же це зробити ? Методом виховання  людей словом і ділом. Тобто поширення  серед українських мас такої  системи цінностей, яка виховує  силу, динамізм й активність. Головним у цій пропаганді мають бути два  моменти:

 

- закріплення ідеї нації як  найвищої цінності;

 

- утвердження віри у величезну  цінність сили і власну здатність  перемагати. Якою буде українська  нація, це буде залежати від  того, наскільки глибоко

 

теперішня українська керівна верства  зрозуміє значення національної ідеї для України. Якщо ідеологія українського націоналізму найближчим часом буде впроваджена в свідомість українського народу і реалізовуватиметься на практиці, то становище української  нації й держави дуже зміцниться»  Коли ж цього не станеться, українці залишатимуться слабкою спільнотою і зазнаватимуть важких втрат0

 

Отже, будемо все ж сподіватися, що національно-державницькі почування  з часом проникнуть у серця  усіх верств нашого суспільства і  українська держава матиме надійну  опору в широких народних масах.

 

 

Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України  в сучасній школі

 

 

Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу  національної історії. Ознайомлюючись з подіями та історичними постатями, учні мають змогу простежити складні  шляхи боротьби народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями. Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди відігравали  школа й учитель.

 

Безумовно серед факторів, що найбільше  впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце  посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У  ході її вивчення формується історична  свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою  складовою національної свідомості.1 Формується людина - громадянин з високою  національною гідністю, національним характером, складом мислення.

 

Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння  того, що український народ сформувався  історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання  знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні  традиції та ідеали формуються історична  пам'ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління.

 

Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь формування духовної культури особистості, її прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та національного  самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає в Україні  особливої ваги, й необхідно розробити  такі історичні курси, принципи й  методи навчання, які б дали бажані результати.[32,C.20]

 

У сучасній системі шкільної історичної освіти не передбачено викладання курсу  історії в початковій школі. Але  разом з тим молодший шкільний вік є дуже важливим з погляду  формування мислення, свідомості та людських якостей дитини. У цьому віці дитина повинна одержати перше уявлення про те, за якими законами існують  природа і суспільство, за якими  правилами та моральними нормами  живуть людські спільноти від  сім'ї до народу й держави. У неї  вперше пробуджуються соціальні  почуття, розуміння цінності таких  людських якостей, як чесність працьовитість, доброта, милосердя й прагнення  до вироблення відповідних якостей  у себе. Дуже важливим є також  пробудження у дитини інтересу й  поваги до життя людей, до їхнього  минулого і сучасності, до пам'яток історії і природи, бо без цього  неможливе виховання патріота свого  народу, своєї держави.

 

Всі ці завдання повною мірою може розв'язати спеціальний курс для  початкової школи, який інтегрує елементи знань з історії, народознавства, суспільствознавства, допоміжних історичних та інших гуманітарних дисциплін. Базою  такого інтегрування виступає історія.

 

Людина лише тоді стає активним членом суспільства, коли добре знає, хто  вона, й якого роду, коли справді  знає свій народ, його історичну долю, його шлях в історичному житті, його природжену національну вдачу, здібності, хист; коли знає, що народ має вічно  цінне і що тимчасове, поверхове; коли безпосередньо відчуває всією  душею й розуміє свою органічну  належність до свого народу.

 

Отже, проведення такого курсу є  досить цікавим внеском у перебудову системи історичної освіти в середній школі, в її переорієнтацію на вирішення  найважливішого завдання сучасності - виховання громадян України.[37,C.15]

 

А автор В. Мисан у статті "Якої історії та як потрібно вчити п'ятикласників" стверджує, що низька техніка читання  ускладнює вивчення пропедевтичного  курсу саме в початковій школі.[49,C.29] Вважають, що першим пропедевтичним курсом історії має бути "Початковий курс історії України, та рідного краю".

 

Саме цей курс повинен покласти початок цілісному процесу формування історичної свідомості майбутнього  громадянина. Він має засвідчити приналежність дитини до певного  народу. Глибоко відчувати цю приналежність "зможе лише той, як стверджує  Гр. Наш, хто змалечку зрісся з нацією, хто змалечку звик дивитися на рідну  націю, як на щось міцне, віковічне, закономірне, що з давніх-давен при всяких умовах існувало, існує і буде існувати, що існує на непорушних законах і  через те ніколи не руйнується, а  навпаки - міцніє.[49,C.30] Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне поняття про сучасне”, – справедливо наголошував видатний український історик М.С.Грушевський. За короткий час в Україні створену нову цілісну систему викладання історії України та Всесвітньої історії, оновлено зміст та структуру історичної освіти. Вона повністю звільнена від ідеологічних, вузько класових підходів і поглядів на розвиток суспільства, оцінювання минулого та перспективи майбутнього. Новий навчально-методичний комплекс зорієнтований на пріоритети науки, гуманістичні та демократичні цінності, інноваційні педагогічні технології, їхнє поєднання з досягненнями народної педагогіки, яка була завжди властива українському народові.За останні роки сформувався новий образ учителя історії. Постійно зростає його роль у навчальному і виховному процесах. Відомому демократу Д. Харкнессу належать слова, які безпосередньо стосуються і вчителів України: “Учитель – не єдине джерело впливу на розвиток дітей, але його життєво необхідна складова. Нам відводило небагато часу на те, щоб допомогти засвоїти знання і зрозуміти, що вони повинні стати гідними громадянами своєї батьківщини, нашого неспокійного континенту і загального дому, який постійно перебуває під загрозою”. Праця вчителя історії сповнена великої відповідальності. На наш погляд, сучасному вчителю історії мають бути притаманні такі риси:

 

Державницька свідомість. (В непростих  сучасних трансформацій українського суспільства від тоталітаризму  до демократії, правової держави, громадянського суспільства вчитель є провідником  державницьких ідей, послідовно наголошує  на історичні традиції та прагнення  українського народу до свободи, незалежності власної держави. Спираючись на багатий  історичний та літературний матеріал він змальовує героїчні постаті  князів, гетьманів, героїв національно-визвольної боротьби, простих людей, для яких державність України завжди була найвищим життєвим сенсом. Саме вони та їх справи повинні стати яскравим прикладом для учнівської молоді.

 

Професійна майстерність. (Цей аспект охоплює дві сторони питання: вільне володіння історичним матеріалом, постійне вдосконалення своїх знань, напружена робота над собою, а  також оволодіння сучасними педагогічними  технологіями, інтерактивними методами навчання, які зможуть давати вагомі результати у навчанні та вихованні  учнів. Вчитель історії ніколи не стоїть на місці, знаходиться в постійному пошуку. Він самостійно конструює  оригінальні педагогічні прийоми  навчання, створює власну педагогічну  лабораторію.

 

 

Гуманіст очна спрямованість викладання – якісно новий момент в навчанні історії. Адже в центрі історичних подій  не стояти партії, класи, рухи, а конкретні  люди з її постійними життєвими потребами. Звернення до особистості, духовних цінностей утвердження високих  моральних норм. Як найкраще відповідає ідеям Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і  гідність, недоторканість і безпека  визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

 

Демократизм. В процесі навчання та виховній роботі дає можливість педагогу знайти свій особистий підхід до кожної дитини. Вчитель не тільки сприймає, а всебічно підтримує право  кожного учня на власне бачення історичних подій, яке може відрізнятись від  позиції педагога та авторів підручників. Історичний плюралізм, багатоманітність відкривають пере учнями шляхи до подальшого пізнання, а не до простого засвоєння “суми знань”. Демократизм  навчання передбачає всебічну педагогіку співробітництва, атмосферу дружби взаємоповаги та чуйності вчителя та його вихованців.

 

Особистість педагога, його висока особиста культура – запорука педагогічного  успіху. Саме вони пробуджують у  учнів інтерес до навчального  предмету, бажання продуктивно працювати, спонукають до дослідницької роботи. Справжній вчитель завжди бачить у своїх вихованцях перш за все  особистість, а лише потім учня, саме тому хотілось нагадати і про думку  В.О.Сухомлинського: “Якщо ми будемо намагатись, щоб всі сили душі дитини були поглинуті уроками, життя його стане не зносним. Він повинен  бути тільки школярем, але перш за все  людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями”. Зовнішній  вигляд, емоційність мови, доброзичливість  педагога часто створюють важливий позитивний образ, який є прикладом  ля школярів. Відкритість, щира увага  вчителя до внутрішнього світу учнів, розуміння їх – народжують повагу і довіру до педагога, бажання йти  за ним.

 

Принципи викладання історії в  школі. Відповідно проекту концепції  історичної освіти України визначаються основні підходи і головні  принципи викладання, серед яких: