Пам'ятки архітектури міста Чернігова

В давньоруські дохристиянські часи на цьому місці було розташовано  міське курганне кладовище. На території  сучасного Чернігова збереглося багато курганів, але болдиногірська група з них сама більша. До того ж цей курганний некрополь є одним з 2, що збереглися в межах міста на території Давньої Русі.

До нашого часу збереглася лише південна частина некрополю, північна в післявоєнні роки була забудована. Дослідження курганів проводилося ще в 70-х рр. ХІХ ст. професором з Москви Д. Самоквасовим. Їм було нараховано 232 кургани, 118 з них він розкопав. Крім відмінності курганів за розмірами, вони відрізняються також і за обрядом поховання. В усіх малих курганах поховання зроблені в могильних ямах. Це поховання простого люду, майже всі вони не містили ніякого речового матеріалу, тільки в 20 курганах було знайдено деякі прикраси (каблучки, намистини). Особливу увагу привертають два великих кургани: Гульбище та Безименний, де були поховані князівські воїни-дружинники. Ці поховання зроблені вже за обрядом кремації. В загальних рисах обряд поховання в великих курганах схожий з описом арабського мандрівника та письменника поч. Х ст. Ібн-Фадлана: спочатку на місці майбутнього поховання робили невелику підсипку, на котрій будували домовину для померлого, куди клали все те, чим він користувався за життя: посуд, їжу, прикраси, збрую та військове знаряддя, якщо воїн. Вбивали найулюбленішу жінку-наложницю. Іноді жінки самі погоджувались бути вбитими, щоб не дістатися ще в цьому житті нелюбому. Вбивали бойового коня. В уявленні слов’ян потойбічний світ був подібний реальному. Потім домовину підпалювали і все це перепалювалось у вогнищі. Вважалося, що чим вище здіймався дим в повітрі, тим вище місце буде займати на небі той, кого спалювали. Коли вогонь догорав, насипали невеликий курган, на якому справляли тризну по померлому, після чого насипали остаточний курган. Чим вища за соціальним статусом людина помирала, тим вищий курган йому насипали.

Після дослідження курган Гульбище став відомим тим, що в ньому  було знайдено військову зброю великих  розмірів. Серед них меч найбільший з відомих давньоруських, довжиною 126 см.

Таким чином, з тих  давніх часів, Болдині гори стали  традиційним місцем поховання видатних людей, ім’я яких пов’язані з нашим  містом. Тут знаходиться могила відомого українського фольклориста та етнографа  О.В. Марковича – чоловіка Марко Вовчок. Народився він у Полтавській губернії та за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був висланий до Росії у м. Орел. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною - Марією Віленською. Після одержання дозволу повернутися на Україну, разом з дружиною живе в Чернігові. Саме тут і почалась її літературна діяльність.

Невеликий яр відділяє могилу О.Марковича від місця поховання  видатного українського письменника  М. Коцюбинського. П'ятнадцять років  свого життя провів письменник в нашому місті. Тут він написав кращі свої твори, серед яких повість «Fata morgana», в якій описав революційні події 1905-1907рр. Помер письменник у 1913р. Місце поховання він обирав собі сам. М. Коцюбинський заповів поховати себе на своєму улюбленому місці відпочинку під дубом на горі, звідки відкривається чарівний краєвид на Десну та стародавній поділ. Згодом, біля нього була похована і його дружина В.У.Коцюбинська.

На самому краї мису Болдиної гори, поруч з похованнями слов’янських воїнів знаходиться могила Невідомого солдата, воїна, що віддав своє життя під час Великої Вітчизняної війни. Коли йшли бої за взяття нашого міста фашистськими загарбниками ,мешканка Чернігова перепоховала у себе в саду чотирьох загиблих солдат. У 1967р. могили були відкриті, імена трьох вдалося встановити, їх поховали у братський могилі. Ім’я четвертого залишилось невідомим. Його поховали тут на самому високому місці Чернігова. Вшановуючи пам'ять всіх воїнів загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни у 1967р. був запалений Вічний вогонь.

Але Болдині гори це не тільки некрополь, це ще й улюблене місце відпочинку гостей та мешканців  нашого міста. Ті, що прогулюються тут, не можуть не побачити альтанки, що стоїть край гори. Поставлена вона була тут  у 1911р. на честь приїзду до нашого міста його Імператорської Величності царя Миколи ІІ. Для нього тут планувалася чайна церемонія з дивними краєвидами. Але це не відбулося і альтанка залишилась нащадкам, як романтичне місце. Мабуть саме так налаштовані відвідувачі, які в наш час назвали її «Альтанкою кохання».

Таким, водночас дивним, пам’ятним та святим місцем є Болдині  гори в Чернігові.

 

ІЛЛІНСЬКА ЦЕРКВА

 

 

На західній околиці  Болдиної гори над неозорою заплавою р. Десни в оточенні давніх слов´янських курганів підноситься величезний ансамбль Троїцько-Іллінського монастиря, а біля підніжжя гори знаходиться маленька Іллінська церква, яка є найдавнішою пам´яткою цього монастирського ансамблю.

 

Спершу вона виконувала функції хрещальні і була тридільною, однобанною, мініатюрних розмірів, складалася з прямокутних у плані бабинця, нефу та напівкруглої апсиди. З заходу до бабинця прилягав невеликий притвор. Літописні джерела не згадують часу зведення церкви, а тому серед дослідників не має єдиної точки зору на час її заснування. Критерієм датування пам´ятки є аналіз її архітектури, будівельної техніки і матеріалу. І все ж більшість дослідників відносять будівництво Іллінської церкви до кінця ХІ ст.

Сучасний вигляд Іллінської церкви – результат перебудов  ХVІІ – ХVІІІ ст. ст. Під час  монголо-татарської навали (1239 р.) церква зазнала руйнувань. В кінці ХVІ ст. стіни були увінчані карнизом. Над апсидою і бабинцем спорудили невеликі бані і церква перетворилася на трибанну. З півдня до апсиди прибудували ризницю. Суттєвих перебудов пам´ятка зазнала і в середені ХVІІ ст.: замість розібраного притвору зведено великій гранчастий об´єм, що значно збільшило площу храму. Збудовано багатоярусний верх над центральною банею. Розібрано баню над старим бабинцем і зведено нову над прибудовою. І в результаті цих перебудов пам´ятка набула рис стилю українського бароко. Зовні і в середені храм потиньковано і побілено.

 

В інтер´єрі церкви домінує висотний принцип розкриття внутрішнього простору. Головною особливістю архітектури  інтер´єру є використання елементів  візантійської хрестовокупольної системи з безстовпною композицією храму, що характерна для дерев´янного зодчества. Стародавній декор інтер´єру втрачений. Не збереглася а ні фреска, а ні підлога з полив´яних керамічних плиток.

Зберігся лише іконостас 1774 року в стилі рококо, в якому інтерпретовано коринфський ордер.

 

 

Реставрована Іллінська  церква за проектом архитектора М.М. Говденко в 70-ті роки ХХ ст. На сьогоднішній день Іллінська церква є єдиною уцілілою спорудою такого типу в архітектурі  Київської Русі. Вона започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ – ХVІІІ ст.

На північний захід  від Іллінської церкви в 1908 – 1910 рр. спорудили триярусну дзвіницю типу “восьмерик на четверику”. Нижній двоярусний четверик мурований, верхній восьмерик - дерев´яний. Вінчає дзвіницю двоярусна баня барокових абрисів.

З 1967 р. Іллінська церква входить до складу Національного  архітектурно-історичного заповідника  “Чернігів стародавній” і є його музеєм.

 

АНТОНІЄВІ ПЕЧЕРИ

 

 

Антонієві печери Троїцького монастиря в Чернігові - пам'ятка підземної культової архітектури XI - XIX століть. Засновані вони в 1069 році як печерний християнський монастир князем Святославом Ярославичем і відомим церковним діячем давньоруської доби - прп. Антонієм Печерським, який народився на Чернігівщині у місті Любечі. Згідно з літописом, монастир спочатку мав назву Богородичний (монастир Божої Матері). Літописець стверджує, що Антоній прибув до Чернігова, рятуючись від гніву князя київського Ізяслава. Він полюбив Болдині гори, викопав печеру і з того часу до наших днів на Болдиних горах існує монастир. Заснування монастиря було тісно пов'язано з гострим суперництвом між двома найбільшими культурними та політичними центрами держави -  Києвом та Черніговом.

В Києві вже існував і набув великої популярності Печерський монастир. Чернігівський князь Святослав, намагаючись протиставити свою столицю "матері міст руських", з допомогою Антонія створив на Болдиних горах подібний чернецький осередок.

Інтенсивний розвиток Болдиногорського Богородичного монастиря продовжувався до 1239 року, коли Чернігів був зруйнований монголо-татарами.

Це підтверджує споруджена на початку XII століття біля входу до печер мурована Іллінська церква. Потім прийшов період занепаду, який продовжувався до XVIІ століття. В той час, як вважають фахівці, здійснюється реконструкція монастиря. Але відомостей про роботи у печерах немає. Найбільш масштабна відбудова Іллінського монастиря розпочалася в 1649 році. Її ініціатором став чернігівський полковник Степан Подобайло, за його кошти і проводилась відбудова. З перервами вона тривала до кінця XIX століття. Внаслідок цих реконструкцій Антонієві печери набули сучасного вигляду.

Зараз Антонієві печери є комплексом підземних приміщень  і переходів загальною довжиною близько 350 м, котрі розміщуються у товщі Болдиних гір (в межах сучасного міста). Глибина залягання печер коливається від 2 до 12 метрів відносно поверхні гори.

Всі підземні споруди  знаходяться на двох основних рівнях. Геологічні умови дозволили будівельникам створювати приміщення без додаткових кріплень і забезпечувати їх довговічність. Цим пояснюється наявність значних ділянок давніх галерей та інших об'ємів. На деяких стінах збереглися пізньосередньовічні написи-графіті.

Особливий інтерес в  цьому відношенні викликає нижній ярус печер. Ця ділянка розташована на схід від вівтаря церкви Феодосія Тотемського і має довжину близько 100 метрів. Вона збереглася в ґрунтовому варіанті за винятком трьох метрів біля входу, які закріплені цеглою. В різні часи ця частина Антонієвих печер використовувалася як житловий район або як підземний некрополь.

Ще одна давня ділянка  комплексу розміщується на другому  ярусі. Вона складається з галерей  та приміщень між церквами Феодосія Тотемського і Миколи Святоші. Під  час досліджень була знайдена давньоруська підземна церква досить великих розмірів (довжина 12 м, ширина від 5 до 2 метрів при висоті 3 м). Вона була покинута в давнину і більше не відновлювалась.

На південь з неї, в напрямку входу до Іллінської церкви, йде широка (висотою до 3 м) галерея, яка у свій час могла бути головним входом комплексу.

В XVIII - XIX століттях значна частина давніх комунікацій була перебудована, внаслідок чого печери остаточно втратили свій первісний  вигляд. Тоді були створені три облицьованих цеглою підземні храми. Найбільш цікавий з них в архітектурному відношенні храм Феодосія Тотемського. Його стіни і склепіння виконані в стилі українського барокко (напівциркульні ніші, карнизи, півколонки, арки, пілястри). Інтер'єр церкви Феодосія схожий на фасад Троїцького собору, який з кінця XVII століття був головним храмом Троїцько-Іллінського монастиря.

Церква Феодосія Тотемського  стала головним храмом підземного комплексу  і найбільшою підземною церквою  в Лівобережній Україні. Її розміри  вражають: висота в нартексі - 8,5 м, довжина -15,5 м. Церква має хори, влаштовані позаду цегляного склепіння в північній частині.

Дві інші підземні церкви монастиря - св. Антонія Печерського (довжина -11,7 м, ширина - 4 м, висота - 4,5 м), та св. Миколи Святоші (довжина 12 м, найбільша ширина - 2,32 м, висота - 2,68 м) мають більш просту архітектуру.

Велика вологість виключала  можливість побудувати в печерних церквах  дерев'яні іконостаси. Вони були замінені мурованими стінами з металевими іконами на них. Царські врата  були також зроблені з металу (збереглися в церквах Антонія та Феодосія). Традиційно святинями Антонієвих печер вважаються келія Антонія Печерського та гробниця з кістками ченців, яких вбили в 1239 році монголо-татари.

У 1967 році пам'ятка була включена до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.

 

 

ТРОІЦЬКО –  ІЛЛІНСЬКИЙ МОНАСТИР

 

 

 

Одним із найвиразніших  архітектурних ансамблів України  є Троїцько – Іллінський монастир ХІ – ХУІІІ ст.. в Чернігові. Він  складається з двох частин - колишнього Іллінського монастиря ХІ – ХУІІ ст. та Троїцького монастиря, побудованого на найвищому плато Болдиних гір протягом 1677 – 1780 років, об’єднаних ландшафтом та архітектурою в єдиний ансамбль.

 

Початок, за літописом, було покладено ченцем Антонієм Печерським 1069 року. «Ископанные» ним та його послідовниками в яру Болдиних гір печери з часом перетворились на двоярусний великий підземний комплекс – відому сьогодні в усьому

світі пам’ятку підземного будівництва «Антонієві печери». У  ХІІ ст. біля входу в печери збудували хрестовокупольну безстовпну, увінчану одним верхом Іллінську церкву. 1239 року монастир зруйнували орди Батия. «…В року 1649 Божию церковь Святого пророка Илии, при ней же и монастир старанием и коштом благочестивого ктитора, пана Стефана Подобайла,…полковника Черниговского реставрировал Зосима Тышкевич, ігумен того ж монастыря…». Завдяки перебудовам вона отримала форму трибанного храму, найбільш розповсюдженого на Україні за козацької доби.

Ініціатором будівництва  Троїцького монастиря був відомий політичний, церковний діяч і письменник кінця ХУІІ ст. архієпископ чернігівський Лазар Баранович. В 1672 році він переїхав в Чернігів із своєї колишньої резиденції в Новгороді – Сіверському.

 Ансамбль Троїцького  монастиря складався протягом  ХУІІ – ХІХ ст. Побудова цього величного комплексу стала можливою й тому, що Троїцько – Іллінський монастир був великим феодальним господарством, якому в середині ХУІІІ ст. належало майже 10 тисяч кріпаків, 24 села, 30 вітряків, 31 завод, в т. ч. цегельні. Троїцький монастир був з’єднаний з Іллінським «галереею, устроенною на каменных арках и столбах».