Автор работы: Пользователь скрыл имя, 14 Июня 2014 в 03:32, курс лекций
Саме тому, що європейське Середньовіччя стало епохою створення сучасних народностей та держав, закладення початків сучасної нам поезії та живопису, відлиття в особливі, осмислені й одухотворені форми архітектури, виникнення понять та відношень, якими і в яких ми живемо і тепер, саме тому воно постає для сучасних людей близькою, так би мовити, епохою, викликає до себе великий дослідницький інтерес, зумовлюючи детальне своє вивчення. У цьому сенсі є актуальними слова відомого історика Л. Ранке про те, що люди ХІХ ст., що звернулися до ретельного вивчення Середньовіччя, відкрили у ньому не один із кращих коренів своєї власної природи. “Ми глибоко переконані у тому, - продовжує він, - що сучасний нам світ не може бути зрозумілим без дослідження тих часів”.
52.Специфика образов Дон Кихота и Санчо Панса. Проблематика романа
Главный герой романа «Дон Кихот» (полное авторское название романа «Славный рыцарь Дон-Кихот Ламанчский», 1615) испанского писателя Мигеля Сервантеса де Сааведра (1547—1616). Первый русский перевод романа вышел (1769) под названием «Неслыханный чудодей, или Удивительные и необычайные приключения странствующего рыцаря Дон-Кишота»
Дон Кихот — бедный испанский дворянин, старый чудак-фантазер, который, начитавшись рыцарских романов, вообразил себя странствующим рыцарем и отправился защищать несправедливо обиженных, бороться со злодеями и великанами, творить славные подвиги во имя своей прекрасной дамы — Дульсинеи Тобосскрй (в реальности — простой крестьянки Альдонсы). Естественно, столкновения с действительностью заканчиваются печально для Дон Кихота, и его оруженосец крестьянин Санчо Панса называет своего господина «рыцарем печального образа».
У имени есть свои производные — «донкихотство» и «донкихотствовать». Этот глагол был введен в русскую литературу Г. Р. Державиным. В его оде «Фелица» (1782) есть слова:
Храня обычаи, обряды, Не донкишоствуешь собой.
Этот державинский глагол произведен от «Дон-Кихота» — архаичное произношение и написание имени героя Сервантеса.
Иносказательно: благородный чудак, пытающийся действовать сообразно своим убеждениям, без учета реальности (шутл.-ирон).
Санчо Пансо
В Санчо Пансе
соединились лучшие качества деревенского
Жителя и оруженосца.
Верный своему господину, он готов был
идти за ним в огонь и воду, что зачастую
и приходилось делать,
чтобы спасти
незадачливого рыцаря из многочисленных
передряг.
Санчо даже иногда
удавалось удержать Дон Кихота от необдуманных
«подвигов» или же привести его в чувство
после великих
Удач, таких как,
например, битва с ветряными мельницами.
Хотя автор и
односельчане говорят о Санчо Пансе, что
«мозги у него были сильно набекрень»,
читая роман, мы можем убедиться в незаурядной
смекалке, сообразительности и даже мудрости
оруженосца, которая ярко проявилась в
бытность его губернатором.
Приземленная
практичность и трезвый ум Санчо Пансы
уравновешивали фантазии Дон Кихота, у
которого «ветряные мельницы кружатся
в голове».
Надежный, добросердечный,
забавный Санчо Панса — замечательный
друг, на которого всегда можно положиться.
Такой не подведет, даже если вдруг придется
«выезжать с посольством к высокопоставленным
и важным сеньорам».
Верность и многочисленные
достоинства Санчо Пансы послужили причиной
того, что его имя всегда упоминается рядом
с именем отважного Дон Кихота.
Проблематика «Дон Кіхота» Сервантеса полягає в протиріччі між лицарськими ідеалами Дон Кіхота, і реальною дійсністю, яка аж совсім не ідеальна. Начитавшись лицарських романів, головний герой сідлає коня та вирушає на боротьбу зі злом. Уява Дон Кіхота робить з клячi — бойового скакуна Росінанта, з селянської дівчини — прекрасну шляхетну даму Дульсінею, якій він присвячує свої лицарські "подвиги”. Землероб Санчо Панса стає оруженосцем великого лицаря. Та сама уява під час блукань Дон Кіхота підтримує його красиву лицарську ілюзію. Він уявляє, що дама його серця живе у палаці, тому що тільки так личить прекрасним дамам. Торговці уявляються йому лицарями, постоялий двір — замком. Дон Кіхот вірить у правдивість лицарських романів, йому й на думку не спада, що вони — вигадка. Він кидається битися з повітряними млинами — цей вислів навіть став приказкою — тому що вбачає в них великанів. Але ж читач бачить, що реальна дійсність не прикрашена, не благородна, не схожа на красиву казку. І сам старий чоловік — ажніяк не могутнй герой. Він смішний, читачеві шкода його. Дон Кіхот — пародія на лицаря, а роман Сервантеса є гострою та влучною пародією на лицарські романи. І водночас Дон Кіхот має величну душу. Нехай і в кумедний спосіб, але він прагне нести добро та щастя людям. Стати лицарем, на думку Дон Кіхота — це найкращий спосіб звільнити світ від зла. Образ Дон Кіхота — це образ. У ньому відтворене безкорисливе прагнення людини захищати добро та справедливість, сповідувати благородні, високі ідеали — так зване "донкіхотство”. Задля своїх ідеалів герой виявляє велику хоробрість, він здатен пожертвувати собою. Це викликає справжню повагу.
53. Розвиток
іспанської драми. Народно-фарсовая
й вчено-гуманістична традиція
іспанської ренесансної драми X
Починаючи з другої половини XVI ст. в іспанській драматургії виділяються три школи: мадридська, валенсійська і севільська. У кожному з цих міст існував свій театр. Найбільший успіх мали твори про людей і події повсякденного життя, - різні «pasos», «entremes», «saguetes». Трагедії і класичні комедії не користувалися успіхом. Севільський драматург Хуан де Куева став першим виводити в своїх творах в якості діючих осіб членів королівської родини. Замість п'ятиактних п'єс він ввів 4 акти. Приблизно в цей же час у Валенсії своїми п'єсами в розвитку театру відзначився Кристобал де Віруес. Найкращою з його п'єс вважається «Elisa Dido», написана в давньогрецьких традиціях. Проте спроби Віруеса надати нового імпульсу іспанській драмі не увінчалися успіхом. Античних традицій в драматургії дотримувався професор богослов'я Саламанкського університету Херонімо Бермудес (1530-85). Його перу належать дві драми: «Nise Lastimosa» і «Nise Laureada». Варті згадки три блискучих і незаслужено забуті п'єси талановитого лірика Луперсіо Леонардо Архенсоли (1562-1613) «Isabella», «Philis» і «Alexandra». Нарешті, для сцени працював і сам великий Сервантес. Він написав від 20 до 30 п'єс, позитивно сприйнятих публікою. З цих п'єс до нас дійшли лише дві: «El Trafo de Argel» і «La Numancia». Вони відрізняються оригінальністю ідей, зворушливістю і ліричністю епізодів, але слабкістю загальної драматичної композиції і великою кількістю жахів.
54. Життя та творчість Лопе де Веги. Жанрова класифікація й тематичне розмаїття п'єс.
Особливого успіху п'єси Сервантеса не отримали, адже саме в цей час з'явився драматург, що на довгий час підкорив своїми творами всі театри Іспанії, - великий Лопе де Вега ( 1562 - 1635 ). Хоча до нього в Іспанії було написано досить багато драматичних творів, національної іспанської драми ще не існувало. Саме Лопе де Вега збудував будинок справжнього національного іспанського театру. Він був яскравим виразником почуттів свого народу. Він володарював на сцені всі сорок років своєї літературної діяльності і користувався неймовірною популярністю. Сучасники поета, здивовані його геніальністю і нечуваною відданості літературній праці (Лопе де Вега написав понад 2 000 п'єс, 20 томів ліричних віршів, поем та ін. ), прозвали його «феніксом поетів» і «дивом природи». Творчість Лопе де Веги справила величезний вплив на наступне покоління не тільки іспанських, а й французьких та італійських драматургів. Значне місце в його спадщині посідають поеми і ліричні поезії, народні ліричні жанри (романси, станси, редондільї) і жанри італійської та античної поезії (сонети, еклоги, елегії, послання). Лише сонетів Лопе де Веги було надруковано близько трьох тисяч. Творив великий письменник і в жанрах пригодницького роману пасторалі, новели. Але головним його доробком є драматичні твори, яким він і завдячує своєю світовою славою. Більшість п'єс втрачена. До нашого часу дійшли 426 комедій і 42 ауто. Значну увагу Лопе де Вега приділяв питанням теорії театру і драми, викладав і відстоював свої принципи в передмовах до власних творів і в спеціальному поетичному трактаті «Про нове мистецтво писати комедії у наш час» (1609 ). Трактат має полемічний характер і спрямований проти вимог і тенденцій створювати драми за нормами античної поетики. Він заперечував слушність суворого поділу жанрів на «високі» (трагедія) і «низькі» (комедія), У своїх засадах драматург виходив з розуміння мистецтва як наслідування природи і цінність драм вбачав у природності, правдоподібності, точному відтворенні дійсності, а не в строгому дотриманні правил Арістотелевої поетики. У драматургії Лопе де Веги розробляються в основному проблеми соціально-політичні, переважно на історичному матеріалі, і приватно-побутові. У дусі комедій Лопе де Веги розвивалася творчість багатьох іспанських драматургів - його сучасників. Можна говорити про школу Лопе де Веги в іспанській тогочасній драматургії. Розквіт іспанської драми забезпечили в основному учні великого іспанського драматурга. Уникнули впливу Лопе де Вега лише валенсійськи поети Франсиско де Торрега, Гаспар де Агіляр і Гільєн де Кастро. Найбільш відомий Гільєн де Кастро, автор чудової драми «Юнацькі роки Сіда» («Mocedades del Cid»). Популярний іспанський драматург Луїс Велес де Гевара (1570-1644) написав для театру близько 400 п'єс. Найвідоміші з них: «Mas pesa el Rey que la Sangre», «La luna de la Sierra», «El Ollero de Ocaña». Лопе де Вега наслідував його біограф і шанувальник Перес де Монтальван (1602-38), прозваний «primogenito y heredero del ingenio de Lope» («первістком та спадкоємцем генія Лопе»). Особливою популярністю досі користується його драма «Los amantes de Teruel». Великим успіхом на сцені користувався і інший плідний і винахідливий наслідувач Лопе - падре Габріель Теллес, відоміший під псевдонімом Тирсо де Моліна. Він перший вивів на сцену дона Хуана Теноріо. Найулюбленіша в Іспанії п'єса Тірсо де Моліна - його комедія «Don Gil de las cabjas verdes». Антоніо Миру де Мескуа (1602-1635) був поганим поетом, але майстерним драматургом. Найкращими його п'єсами вважаються: «Amor con amor se paga», «El trato mudo costumbres» і «Mas merece quien el mas ama».
55.Соціально-історичний і культурний розвиток Англії у XVI ст.. Періодизація літ-ного процесу. Оксфордський гурток гуманістів.
В XVI в., несмотря на все политические неурядицы и военные неудачи,экономическое развитие Англии быстро шло вперед, вызвало глубокую общественную перестройку и усилило значение тех классов, которые составили потом опору королевского абсолютизма. В XVI в. Англия пережила полный переворот во всех областях экономической и социальной жизни, превратившей ее из страны феодальной в классическую. На этот период и приходится в Англии необычайный расцвет во всех областях мысли и творчества. Быстрое капиталистическое развитие Англии имело своим результатом то, что наряду с растущим богатством господствующих классов резко увеличилась бедность народа, разоряемого в деревне и жестоко эксплуатируемого в городе. Росли бродяжничество, нищенство, против которых издавались суровые законы; в деревне вспыхивали восстания бедняков, боровшихся за землю и свои утраченные права.
Возрождение в Англии хронологически совпадает с периодом правления династии Тюдоров, от Генриха VII (1485) до королевы Елизаветы (1603) _ последней представительницы этой династии, который был вместе с тем периодом значительного подъема колониального и торгового могущества страны.
Возрождение в Англии, захватив более чем столетний промежуток времени, прошло несколько этапов в своем развитии.
1) Ранний его период совпал с Реформацией, хотя и имевший глубокие народные корни, но свершившейся здесь «сверху», правительственным указом Генриха VIII (1534). Это определило важные особенности английского гуманизма. Прежде всего, вопросы религии и церковной жизни для всех ранних английских гуманистов играли несравнимо большую роль, чем для гуманистов итальянских.
2) Во второй период английского Возрождения положение существенно изменяется. Уничтожая политическое и экономическое могущество церкви, королевская власть тем самым подрывала и ее авторитет, и ее сильное до того времени идейное влияние. Реформация Генриха VIII облегчила последующим поколениям английских гуманистов борьбу за светскую культуру против культуры церковной, за жизнерадостное мировоззрение против средневекового монашеского аскетизма, за освобождение разума от церковной схоластики. Существенное значение имело и то обстоятельство, что в общеевропейском плане Возрождение в Англии было поздним историческим явлением. Благодаря этому английские гуманисты могли воспользоваться идейным наследием гуманистов других стран.
3) Наибольший расцвет идей Возрождения приходится в Англии на период царствования королевы Елизаветы (1558 – 1603). становится крупнейшей морской державой, посылающей свои торговые корабли во все страны и укрепляющей связи со всеми государствами Европы. Англия жадно вбирает в себя все богатства европейской гуманистической культуры. Развитие получает переводная литература, наряду с античными классиками в Англии переводят многочисленные произведения итальянских, французских и испанских писателей, широко развертывается научно-философское движение. Необычайно широкое развитие получает художественная литература. Расцветает блестящая плеяда лирических поэтов, другие поэты создают эпические поэмы. Быстро развивается английский роман: рыцарский, пастушеский, авантюрный и реально-бытовой; возникает богатейшая драматургия с Шекспиром во главе.
Необычайный во всех областях мысли и творчества, который переживает Англия во второй половине XVI в., является, однако, сравнительно кратковременным. Английские гуманисты были очевидцами глубоких изменений в социально- экономической жизни. Их главным врагом оказался в конце концов не старый феодальный мир, уже отходивший в Англии в прошлое, а новое общество, построенное на капиталистической собственности и наживе, и они чрезвычайно остро и болезненно реагировали на все порожденные этим уродливые желания жизни. Именно эта черта оказалась особенно устойчивой и характерной для гуманистической культуры в классической стране первоначального накопления эпохи- у Томаса Мора и у Шекспира.
В конце XV— первых десятилетиях XVI в. духовные искания английской интеллектуальной элиты определял Оксфорд . Университет ожил XV в. благодаря новому поколению ученых и преподавателей, испытавших на себе сильное влияние итальянского гуманизма: Т. Линэкра и У. Гросина, прекрасных грецистов, учеников Полициано, и Джона Колета. Их объединяло общее увлечение латинской и греческой филологией и литературой, а также осознание огромной важности классического наследия как в поисках теологический истины, так и в деле образования и воспитания.
В оксфордском кружке доминировал Джон Колет (1466?—1519), оказавший огромное влияние на формирование мировоззрения Томаса Мора и Эразма Роттердамского и тем самым на характер так называемого христианского гуманизма.
Главным средством реформы общества оксфордские гуманисты считали просвещение и воспитание. В основе их педагогической системы лежало разностороннее светское образование с сильным морально-дидактическим акцентом, целью которого было приобщение к добродетели, воспитание сознательных граждан, добропорядочных членов общества и истинных христиан. Пропаганда классического образования, отсутствие муштры и телесных наказаний, подчеркнутая любовь к детям и понимание их психологии сделали школу Колета важным явлением в культурной жизни Англии. Принципы обучения и программа получили большое распространение в светских городских и частных школах.
56. Феномен Предвозраждения в английской литературе и творчество Джефри Чосера.
Предвозрождение (или Проторенессанс) — переходный период между Средними веками и эпохой Возрождения,его главную особенность видят в дальнейшем обмирщении художественной культуры и заметно возросшем интересе к личностному началу в человеке. Но это еще не Возрождение, хотя бы потому что развитие индивидуализма происходит в рамках средневекового религиозного сознания. Не случайно, что в это время столь большое распространение получает мистика. Человек осознает свои силы, но направляет их на постижение Бога. Велик интерес к земным переживаниям, но выступают они в искусстве в одеждах религиозных. Предвозрождение в литературе — это художественное осмысление процесса секуляризации. Это сомнения, раздумья, терзания, вызванные осознанием властного зова нового и столь же острым сознанием невозможности отказаться от авторитета традиций. Предвозрождение готовило возрожденческий антропоцентризм. Но принять или не принять его — всегда оставалось сложной, неразрешимой задачей. Центральное значение в литературе в этот период приобретает поэзия — эта универсальная мудрость, философия в образах. Отсюда и высочайший авторитет поэта; он пророк, за строчками которого скрыты глубочайшие истины.