Автор работы: Пользователь скрыл имя, 14 Июня 2014 в 03:32, курс лекций
Саме тому, що європейське Середньовіччя стало епохою створення сучасних народностей та держав, закладення початків сучасної нам поезії та живопису, відлиття в особливі, осмислені й одухотворені форми архітектури, виникнення понять та відношень, якими і в яких ми живемо і тепер, саме тому воно постає для сучасних людей близькою, так би мовити, епохою, викликає до себе великий дослідницький інтерес, зумовлюючи детальне своє вивчення. У цьому сенсі є актуальними слова відомого історика Л. Ранке про те, що люди ХІХ ст., що звернулися до ретельного вивчення Середньовіччя, відкрили у ньому не один із кращих коренів своєї власної природи. “Ми глибоко переконані у тому, - продовжує він, - що сучасний нам світ не може бути зрозумілим без дослідження тих часів”.
Основной идеей эпохи Возрождения была мысль о достойной личности. Время подвергло эту идею трагическому испытанию, свидетельством которого и явилось творчество Шекспира. Создавая свои произведения, Шекспир зачастую находился во власти литературного наследия своих предшественников, однако обращение к нему послужило лишь формой для произведений, которые он наделил абсолютно новым, глубоким содержанием. Правда, чувств - вот главный эстетический принцип Шекспира. Никакой ложной фальши, никакой ложной патетики, поэтому так впечатляет все то, что вышло из-под его пера.
63. Тематика і проблематика трагедій В. Шекспіра, їх художня своєрідність.
Шекспир писал трагедии с начала литературной деятельности. Одной из первых его пьес стала римская трагедия «Тит Андроник», спустя несколько лет появилась пьеса «Ромео и Джульетта». Однако наиболее знаменитые трагедии Шекспира написаны в продолжение семилетия 1601—1608 гг. В этот период были созданы четыре великих трагедии — «Гамлет», «Отелло», «Король Лир» и «Макбет», а также «Антоний и Клеопатра» и менее известные пьесы — «Тимон Афинский» и «Троил и Крессида».
Многие исследователи связывали эти пьесы с аристотелевскими установками жанра: главный герой должен быть выдающимся, но не лишённым порока человеком, а зрители должны испытывать к нему определённые симпатии. Все трагические протагонисты у Шекспира имеют способности и к добру, и ко злу. Драматург следует доктрине свободной воли: (анти)герою всегда предоставлена возможность выпутаться из ситуации и искупить грехи. Однако он не замечает этой возможности и идёт навстречу року.
«Ромео и Джульетту», «Антония и Клеопатру» и «Отелло» относят к любовным трагедиям. Эти трагедии отличаются от других тем, что рок преследует влюблённых не из-за какого-то их проступка (кроме решения Ромео и Джульетты совершить самоубийство), но из-за некоторых преград в мире вокруг в них. В этих трагедиях смерть предстаёт почти как высшее свершение их любви, поскольку в трагическом мире любовь победить не может.
64. Пізній період
творчості В. Шекспіра. Зіткнення
сил добра і зла в
Пізній період, якщо не брати до уваги «Генріха VIII», обіймає всього лише три-чотири роки (1609-1612) і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодшою була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, — Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захоплення коханця, як Джульєтта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливого батька. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічне символізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо зрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїхав з Лондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.