Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

 

1. ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ З-ПОМІЖ ІНШИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН. ПОЕТИКА (ЗМІСТ І ОБСЯГ ПОНЯТТЯ), ВИДИ ПОЕТИК. РОЛЬ «ІСТОРИЧНОЇ ПОЕТИКИ» В. ВЕСЕЛОВСЬКОГО У РОЗВИТКУ ДИСЦИПЛІНИ.

 

Теорія  літератури з-поміж інших літературознавчих  дисциплін.

Літературознавство  як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття — як самостійна дисципліна.

Cучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства.

Теорія  літератури вивчає звязки, тенденції, те, що можна узагальнити. Досліджує загальні закони розвитку літератури, суспільні функції літературної творчості. Є фундаментальною, адже вивчає методологію та методику аналізу літературного твору, літературної творчості, літературного процесу.

Вона  включає в себе вивчення трьох  циклів питань. Перший цикл: вчення про  особливості образного відзеркалення  письменником дійсності. Включає в  себе поняття естетичного ідеалу, світосприйняття, народності(застаріле  поняття, замінене на «національну своєрідність»), образності, художності, принципів  оцінки літературної творчості. Другий цикл: вчення про структурну літературно-художнього твору, фактично-поетика. Включає в  себе поняття ідеї, теми, характеру, сюжету, композиції, стилістики, віршознавства. Третій цикл: вчення про літературний процес. Включає поняття стилю  в його взаємовідносинах з певним літературним напрямом, родами, течіями  та літературним процесом уцілому.

Поетика (зміст  і обсяг поняття), види поетик.

Поетика:

1.Сукупність  художніх естетичних і стилістичних  якостей, котрі визначають своєрідність  того чи іншого явища в культури, рідше кіно і театру. Внутрішня  будова, специфічна система компонентів  твору і звязок між цими  компонентами.

Поетика роману, віршу, класицизму тощо.

2.Дисципліна  літературознавства, що включає  в себе вивчення загальних,  усталених елементів, із взаємозвязків  яких складається художня література: літературні роди, літературні жанри,  окремі твори літературного мистецтва;  певні закони зчеплення і еволюції  згаданих елементів, вивчає структурно-психологічні  закономірності руху літератури  як системи. Поетика описує, класифікує  історично-усталені літературно-художні  форми, у тому числі ті, що  розвивалися протягом багатьох  століть\епох, які можуть бути  не схожими в історично-культурному  контексті.

Поетика як літературознавча дисципліна тісно  повязана зі стилістикою і віршознавством, а з іншого боку з естетикою  і теорією літератури.

Існує конкретна та загальна поетика. Конкретна  поетика – будова конкретного  жанру, творчість конкретного письменника, конкретний твір. Загальна поетика  вивчає загальні закономірності. Включає  в себе поетику теоретичну і історичну.

Теоретична  поетика – вчення про літературу як систему, її елементи, їхні взаємозвязки.

Історична поетика – вчення про рух і  зміну літературних форм.

Макропоетика  – поняття літератури як системи, жанри, уявлення про композицію оповідання чи драматичного твору.

Мікропоетика  – елементи художнього мовлення і  вірша; виразний смисл певного вибору слів, граматичної будови речень, роль симетрії, роль ритмічних повторів.

Кожна національна література накопичувала досвід у створенні літературних творів – створювала свою поетику. Національні поетики складали своєрідну  память національної літератури. Всі  вони мали нормативний характер, орієнтували  читача на сприйняття норм.

Трактат про мистецтво поезії Арістотеля 4 ст. до н.е. – наукова поетика. Напротивагу  несвідомому наслідуванню традиції, Арістотель зробив спробу критично осмислити  досвід розвитку давньогрецької літератури і акцент зробив на епосі та трагедії, високих жанрах. Тут він вперше дає визначення 3 родів літератури, дає поняття фабули, класифікацію тропів.

Горацій «Наука поезії» - зразок нормативної  поетики. Мета його була указати римській літературі нові шляхи розвитку, що допомогли б їй подолати старі  патріархальні традиції і стати  літературою високого стилю.

  Роль «Історичної поетики» В. Веселовського у розвитку дисципліни.

Веселовський  розумів свій метод літературознавчих  досліджень як історичний і на противагу  умоглядним побудовам попередньої  естетики (в дусі Геґеля) назвав свою теорію літератури історичною поетикою. Основним методологічним принципом  поетики Веселовського був принцип  причинності, що передбачав різного  роду зумовленість літературних явищ. Зміст своєї історичної поетики  учений визначав як “з’ясування сутності поезії — з її історії”, що спонукало  його творити широку порівняльну  базу, яка допомогла б йому через  історико-літературний матеріал вийти  до масштабних теоретичних узагальнень. Літературознавча концепція Веселовського  загалом тяжіє до метафізичної методологічної позиції з її визнанням реального існування смислу літературних явищ: мотивів, сюжетів, жанрів і т.д. аж до поняття всезагальної літератури.

 

2. МИСТЕЦТВО У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ. ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ. КОНЦЕПЦІЯ «КРИЗИ МИСТЕЦТВА».

Місце, роль, значення мистецтва у різних соціально-історичних ситуаціях розумілися по-різному. Неодноразово отримував поширення погляд, згідно з яким мистецтво - це явище залежне, підпорядковане, службове: по відношенню до держави, до релігії та моралі, до даностей розуму, до наукового знання, до офіційної політичної ідеології.

Мистецтво не потребує ієрархічного піднесіння над іншими формами людської діяльності, воно знаходиться в ряду рівноправних йому граней культури (наука, філософія, мораль, політика, морально-практичне свідомість, особистісне спілкування, навички трудової діяльності і т. п.).

Людина формується і самовизначається на шляхах творчого прилучення до культури в цілому, наслідуючи її традиції і освоюючи цінності самого різного роду. І мистецтво в його високих, гідних проявах - в тісному і міцному союзі з іншими формами культури - активно сприяє «цілісному духовному самовизначенню особистості».

Революційні, радикально модерністські та авангардистські  художні установки і теоретичні засади викликали численні судження про кризу мистецтва. У 1918 р. брошуру  під цією назвою опублікував Н.А. Бердяєв. Пізніше говорилося, що техніка  і технічний розум вихолощують  джерела мистецтва і ведуть його до загибелі; що нині відбувається повільна смерть мистецтва. За словами всесвітньо відомого соціолога П.А. Сорокіна, сучасне  мистецтво, що створює «гротескні псевдоцінності», являє собою «музей соціальної та культурної патології»; це мистецтво  «приниження і наруги людини»  «готує грунт для своєї власної  загибелі». Негативним сторонам своєї  художньої сучасності присвятив  спеціальну монографію (1937) В.В. Вейдле, один з видних гуманітаріїв російського  зарубіжжя. Він стверджував, що нині різко зросла «відчуженість художника  серед людей», що розуміються ним  як безлика маса, що «культура все  далі відходить від органічної спільності людини і природи».

Подібного роду судження були розпочаті гегелівською полемікою з естетикою романтизму. Філософ вважав, що романтизм виявився завершальною стадією мистецтва, за межами якої доля художника зведеться  до суто суб'єктивного гумору, властивому головним чином комедії. У «суб'єктивації» мистецтва Гегель вбачав небезпеку  його розкладання, розпаду.

Наше  століття ознаменувався не тільки зміцненням болісно-кризових художніх явищ, але  й величними злетами різних видів  мистецтва, у тому числі літератури. Досвід письменників XX ст. потребує неупередженому теоретичному обговоренні.

 

3. ЛІТЕРАТУРА З-ПОМІЖ ІНШИХ ВИДІВ МИСТЕЦТВ. СПЕЦИФІКА ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ВИДУ ТВОРЧОСТІ.

Усі існуючі  види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи. Перший тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою належить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Так само й характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному розгортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору.

Третій тип, до якого входять  театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живопис декоративного оформлення. 

Окремі види мистецтва відрізняються не лише за способом відображення життя, а й за тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для його естетичного, мистецького відтворення. За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова.

Просторове мистецтво має здатність впливати майже на всіх людей, тоді як словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх людей. Це пов'язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесно сприйманого реалізується не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки посередництву уяви, фантазії, яка в достатньо розвиненій формі властива далеко не кожному.

Обмеженість словесного матеріалу неможливістю безпосереднього впливу на почуття, які в найбільшій мірі характеризує просторові мистецтва, компенсується значними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими мистецтвами часова форма зображення. Словесна форма передачі спроможна подавати зображувану подію в максимальній повноті її поступального динамічного розгортання.

Так само в  групі часових мистецтв окремі його види в залежності від свого матеріалу  виявляють різні можливості щодо зображення та емоційного впливу зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів як таких, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

Слово —  найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість  полягає в тому, що засобами словесної  передачі виявляється можливим частково відтворювати зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову. 

Значний внесок у розробку теорії словесного мистецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Власне словесний аспект літератури, у свою чергу, двупланностью. Мова тут постає, по-перше, як засіб зображення (матеріальний носій образності), як спосіб оцінного освітлення внесловесной дійсності, і, по-друге, в якос-стве предмета зображення - комусь належать і когось характеризують ви-сказиваніе. Література, інакше кажучи, здатна відтворити мовну діяльність лю-дей, і це особливо різко відрізняє її від усіх інших видів мистецтва. Тільки в літературі людина постає мовцем, чого надав принципове значення М.М. Бахтін: «Основна особливість літератури - мова тут не тільки засіб комунікації і вирази-зображення, а й об'єкт зображення ». Вчений стверджував, що «література не просто використання мови, а його художнє пізнання»і що «основна проблема її вивчення» - це «проблема взаємовідносин зображує і зображуваної мови».

 

4. ЛІТЕРАТУРНИЙ ТВІР І ТИПИ АВТОРСЬКОЇ ЕМОЦІЙНОСТІ (ПАФОС).

Пафосом (грец. πάθοζ — пристрасть, почуття) називається тип емоційного світовідчуття, що окреслюється у творі й мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного, а також впливає на свідомість читача, спонукаючи його до співпереживання авторові твору або його героям. Пафос — це те, що, як влучно зауважує Є. Аксьонова, можна назвати «душею твору». Це той настрій, яким пронизаний голос оповідача і який «незримо» супроводжує розгортання подій у творі, подібно до того, як розгортання подій у кінофільмі «незримо», тобто майже не відчутно для свідомості глядача, котрий слідкує передусім за подіями, супроводжується мелодією, яка емоційно піді-грає об'єктивованому змістові того, про що йдеться, створюючи в глядача відповідний настрій. 

Поняттям  пафосу стосовно особливостей словесного вираження користувалися ще в античності. Термін був взятий з теорії античного красномовства, де він позначав ту піднесену пристрасть, якою мали бути пройняті промови оратора, що сподівався на успіх у слухача. Пізніше терміном «пафос» стали позначати емоційну основу суб'єктивного змісту художніх творів, авторське переживання, покладене в основу його ідейного ставлення до зображуваного у творі. Пафос, який Ф. Шіллер дуже вдало визначить як «панівний лад почуттів» у творі, а Г. Ге Гель назве «справжнім осереддям, справжньою цариною мистецтва», — це визначальна умова художності твору, здатності його естетично впливати на свідомість читача. Пафос, за визначенням багатьох митців, це й абсолютна першооснова художньої творчості, творчого процесу. «Як з'являється в мене бажання писати? — пригадував І. Бунін. — Частіш за все зовсім раптово. Це прагнення писати з'являється в мене завжди з почуття якогось хвилювання, радості або смутку, найчастіше воно пов'язане з якоюсь картиною, що розгорнулася переді мною, з якимсь окремим людським образом, з людським почуттям...». Водночас, зосередженість на авторському пафосі, готовність пройнятися його змістом, настроїти себе на хвилю заданої у творі емоційності, — це й основна умова, за якої читач може сприйняти твір саме як мистецьке явище, а не як сухий перелік фактичних повідомлень. Ґете, наприклад, у цьому зв'язку зауважував, що, «сприймаючи художній твір, ми по можливості повинні пройнятися його настроєм, щоб повніше ним насолоджуватися».