Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

За Тодоровим, дискурс - певна лінгвістична спільність, дана після мови, але до висловлювання. Виділяються дискурси науковий, побутово-практичний (у його рамках-епістолярний), офіційно-діловий, літературно-художній (в межах останнього - жанрові дискурси). Тодоров стверджує, по-перше, що у кожного з дискурсів - свої норми, правила, тенденції мовотворення, свої принципи організації висловлювань, і, по-друге, що дискурси не розділені жорсткими (непрохідними) межами і незмінно взаємодіють. Специфіку літературного дискурсу вчений вбачає не тільки в мовній тканині твору, але і в його матеріальному складі, глибоко значимому.

14. ЛІТЕРАТУРНИЙ ТВІР. НАЙВАЖЛИВІШІ СКЛАДНИКИ ЙОГО ЗМІСТОВОЇ ТА ПРЕДМЕТНО-ЗОБРАЖАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ.

 Літературний твір - це твір в області літератури, один з об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема авторського права. Літературні твори бувають письмові (романи, казки, вірші, статті, наукові праці, та ін.) та усні (промови, лекції, доповіді та інші виступи).

Твір- художній феномен  класичної та пост-класичної літератури, котрий зявився внаслідок творчих  зусиль письменника і стає задокументованим фактом мистецтва, тобто іншою художньою  дійсністю.

Твір не є однорідним. Це предмет, що має різні боки, рівні, ракурси, аспекти, його склад характеризується низкою термінів.

Змістова організація худ.твору.

Тема - коло подій, життєвих явищ, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення. Включає: життєвий матеріал, що охоплює: події, вчинки персонажів або їхні думки, переживання, настрої, прагнення, у процесі розгортання яких розкривається суть людини; сфери застосування сил та енергії людини (родина, інтимне чи громадське життя, побут, виробництво тощо); коло подій і персонажів (вузьке чи широке); проблеми, порушені у творі на основі відображеного життєвого матеріалу: загальнолюдські, соціальні, філософські, моральні, релігійні тощо. Тема виступає у творі як згорнута фабула, зясовується на основі прочитання усього твору.

Фабула — ланка, яка пов'язує дійсність і сюжет, тобто вона сприймається як хронологічна послідовність подій, що могли б відбуватися насправді (сюжет — це авторське розташування зображуваних подій). Проте фабула існує і не поза сюжетом, і не в ньому, а виникає разом з ним. Читач визначає її з сюжету. Критерій розмежування сюжету й фабули — можливість чи неможливість переказу. Так, сюжет переказати неможливо, його можна лише дослівно повторити. Тобто, це конкретні події, які немовби розгортають прихований у предметі зображення конфлікт. Ознаки-подієвість, конкретизованість змісту.

 Літературний характер: сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність особи, яка зображується. Ця сукупність узагальнює собою певні життєві явища. Види: критичний, полемічний, науковий або інформаційний.

Пафос – тип авторської емоційності. Тип емоційного світовідчуття, що окрилюється в творі і мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного. Завдяки наявності пафосу автор має змогу впливати на свідомість читача, спонукати читача до співпереживання авторові та його героям. Пафос-душа твору. Види пафосу залежно від типу емоційної вираженості: трагічний, драматичний, сатиричний, сентиментальний, гумористичний, романтичний.

Ідею твору можна характеризувати за 1) щаблями втілення: ідейний задум автора, естетична оцінка зображеного або авторське ставлення до зображеного, висновок читача чи дослідника; 2) за параметрами проблематики: загальнолюдська, соціальна, філософська, моральна, релігійна тощо; 3) за формою втілення: художньо втілена (через картини, образи, конфлікти, предметні деталі), заявлена прямо (ліричними чи публіцистичними засобами). Це головна думка, служить узагальненим вираженням змісту твору і містить у собі оцінку зображених у творі життєвих явищ. Це певне логічне судження, що випливає зі змісту твору.

Предметно-зображальна організація  худ.твору. (внутрішня)

Внутрішня форма  художнього твору — це той його рівень, який вбирає в себе сукупність засобів предметного зображення у творі, на відміну від рівня словесного зображення (сукупності словесних прийомів) та структурно-організуючого рівня — композиції, що зв'язує в єдину цілість усі рівні форми твору та їхні окремі компоненти. В художньому творі цей рівень форми постає у вигляді динамічної картини зображуваного життя, даної з усіма її індивідуальними подробицями — образами твору, що, розгортаючись у ньому, певним чином між собою взаємодіють. З огляду на це говорять про двокомпонентну структуру внутрішньої форми твору, до якої включають, з одного боку, систему образів, даних у творі, з іншого — динамічну послідовність їх розгортання у творі, яку називають сюжетом.

Система образів – образи дійових осіб(персонаж, оповідач, розповідач), образи творця і адресата твору, образ автора, образ природного оточення, речового оточення.

Сюжет худ. твору- перебіг дії та послідовність її розвитку у творі, сюжет служить формою розгортання і конкретизації фабули у творі. Фабула є схемою сюжету.

15. ХУДОЖНЄ МОВЛЕННЯ: ЙОГО СКЛАД ТА СПЕЦИФІКА. 

Художнім мовленням називається підкреслено індивідуалізована форма мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його висловлювання з розрахунком на естетичне враження. 

Загальні принципи організації  художнього мовлення спираються на його протиставленість мові побутово-практичного призначення, використання якої обмежується комунікативною  функцією мовлення й не виконує при цьому ніяких естетичних завдань. Мові науково-практичного призначення або, інакше кажучи, мові повсякденного спілкування художнє мовлення протиставляється як таке, що характеризується підкресленою емоційно-смисловою виразністю.

Під виразністю насамперед розуміють своєрідність, виділеність, підкреслену відчутність тієї форми, якою послуговуються для передачі певного повідомлення і яка, за словами Г. Винокура, «не збігається з функцією мови як засобу повсякденного спілкування, і виступає як форма своєрідного її ускладнення». Відсутність або слабка вираженість фактологізму в особливо загостреній формі може підкреслювати естетичну спрямованість, тобто художню вартість і призначеність мови, що свого роду надбудовується над фактичною стороною повідомлення й різною, більшою або меншою мірою з нею контрастує.

Реалізовану за рахунок явища словотворчості, а також мовної і контекстуальної синонімії виразність художнього мовлення при цьому характеризують такі конкретні і взаємопов'язані ознаки:

1. Логічно-смислова точність, тобто відповідність висловлювання, його конкретної словесної форми тій думці про предмет, яка при цьому мається на увазі, реалізує себе у словесному виразі. Дана ознака співвідносить художнє мовлення з нормами «правильного» літературного мовлення*
2. Емоційність, яку частіше позначають терміном експресивність (від лат. expressio — вираження), під яким розуміють підкресленість форми вияву почуттів, її здатність справляти емоційний вплив. Через емоційність словесного вираження знаходить свій вияв оціночне ставлення письменника до ним зображуваного, викликається у читача відповідний емоційний настрій, потрібний для осягнення авторської ідеї, її пафосу. Емоційна увиразненість, експресивність художнього мовлення реалізується за рахунок введення до нього таких слів, словосполучень і синтаксичних конструкцій, що більшою або меншою мірою відступають від загальноприйнятої мовленнєвої норми.
3. Індивідуалізованість мовлення, яка виступає як вирішальна передумова і основна запорука його експресивності. Естетично виразним мовлення може стати лише за умови, що у своїй побудові воно не спиратиметься на усталені кліше, формалізовані вислови, які ми чуємо кожен день і які, хоча й характеризуються в окремих випадках підкресленою емоційною формою, в силу своєї узвичаєнос-ті, не здатні по-справжньому привертати до себе увагу, будити живу думку. Критерій індивідуалізованості, більшою або меншою мірою передбачає певну новизну, оригінальність, свіжість художнього твору.

Нормативна  сталість мовлення може порушуватися з метою його увиразнення та надання йому експресивних властивостей на різних структурних рівнях людської мови. Зокрема, на звуковому рівні відступ від природних норм мовлення виявляє себе, з одного боку, у звукових повторах, тобто не природному накопиченні однотипних звуків у суміжних словах або словах суміжних фраз, з іншого боку, у встановленні неприродної для нормального мовлення симетрії в якісному або кількісному чергуванні складів у фразі. На словесному рівні відступ від узвичаєних мовленнєвих норм відбувається, по-перше (і рідше), шляхом індивідуальної словотворчості, по-друге (частіше), за рахунок заміни узвичаєного для даного предмета слова, загальновживаність якого нейтралізує і «стирає» його емоційну оціночність, більш емоційним, експресивним його аналогом, що виступає по відношенню до нормативного слова як його мовний, лексичний (закріплений словниками) або контекстуальний (новотворений) синонім. На синтаксичному рівні відступ від узвичаєних мовленнєвих норм пов'язується з такими формами побудови фрази, що сприймаються як порушення типових норм логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і більших синтаксичних одиницях.

Склад мовлення:( Хализев)

• Это, во-первых, лексико-фразеологические средства, т.е. подбор слов и словосочетаний, имеющих разное происхождение и эмоциональное «звучание»: как общеупотребительных, так и необщеупотребительных, включая новообразования; как исконно отечественных, так и иноязычных; как отвечающих норме литературного языка, так и отклоняющихся от нее, порой весьма радикально, каковы вульгаризмы и «нецензурная» лексика. К лексико-фразеологическим единицам примыкают морфологические (собственно грамматические) явления языка. Таковы, к примеру, уменьшительные суффиксы, укорененные в русском фольклоре. Грамматической стороне художественной речи посвящена одна из работ P.O. Якобсона, где предпринят опыт анализа системы местоимений (первого и третьего лица) в стихотворениях Пушкина «Я вас любил...» и «Что в имени тебе моем». «Контрасты, сходства и смежности различных времен и чисел, –утверждает ученый, – глагольных форм и залогов приобретают впрямь руководящую роль в композиции отдельных стихотворений». И замечает, что в такого рода поэзии (безобразной, т.е. лишенной иносказаний) «грамматические фигуры» как бы подавляют образы-иносказания¹.
• Это, во-вторых, речевая семантика в узком смысле слова: переносные значения слов, иносказания, тропы, прежде всего – метафоры и метонимии, в которых А.А. Потебня усматривал главный, даже единственный источник поэтичности и образности. В этой своей стороне художественная словесность претворяет и досоздает те словесные ассоциации, которыми богата речевая деятельность народа и общества.
• Далее (в-третьих, в-четвертых, в-пятых...) художественная речь включает в себя пласты, обращенные к внутреннему слуху читателя. Это начала интонационно-синтаксические, фонетические, ритмические

Увиразнення мови в художньому творі  підпорядковане низці конкретних функцій, найважливішими з яких є три: зображувальна, характерологічна та оціночно-виражальна. Завдання зображувальної функції мовлення полягає в тому, щоб вказати на ті предмети, явища, людей, які у творі зображуються, тобто назвати їх.

З зображувальною функцією мовлення тісно  пов'язана характерологічна його функція. Оскільки предметом словесного зображення у творі, крім усього іншого, виступає і сама мова, мовленнєва манера (стиль) персонажів твору, його розповідачів та оповідачів, то ті чи інші її особливості шляхом її авторського підкреслення можуть виступати як засіб, що характеризує внутрішній емоційний стан людини, яка говорить (наприклад, її схвильованість, розгубленість і т. д.), її соціальну або територіальну належність, певною мірою відбиває її світоглядні риси.

Оціночно-виражальна функція мовлення пов'язана з відбором таких слів, за допомогою яких знаходить своє вираження оціночне ставлення автора до ним зображуваного. 

16. СЛОВО АВТОРСЬКЕ І НЕАВТОРСЬКЕ У ЛІТЕРАТУРІ (ЯВИЩА «ДВОГОЛОСОГО СЛОВА»). ПОНЯТТЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ

Текст не завжди витримується в одній, власне авторській мовної манері. У літературних творах зявляється різномовлення, тобто відтворюються різні манери (способи, форми) мислення і мовлення. При цьому художньо значущими (поряд з прямим авторським словом) виявляється слово неавторське, іменоване літературознавцями (слідом за М. М. Бахтіним) чужим словом. Досліджуючи роман і його історію, Бахтін дійшов висновку про величезну роль і навіть переважання в цьому жанрі різноріччя і чужого слова: «Автор говорит не на данном языке <...> а как бы через язык <...> объективированный, отодвинутый от его уст <...> Разноголосица и разноречие входят в роман и организуются в нем в стройную художественную систему». «Чужая речь рассказанная, передразненная, показанная в определенном освещении <...> нигде четко не отграничена от авторской речи: границы намеренно зыбки и двусмысленны»

 При описі  Роскольнікова, Достоєвський вживає  «безобразная мечта», «проба», «предприятие». Ці словосполучення належать по суті не автору, а його герою: перший як би цитує другого. Ці мовні одиниці, включені у вислів оповідача автора, вимовляються їм відчужено, з боку.Дані слова відображають одночасно голоси Раскольникова і Достоєвського, які глибоко різні. Подібного роду текстові одиниці Бахтін називав двуголосими словами.

Двуголосе слово, показав Бахтін, розглядаючи прозу Достоєвського, нерідко присутнє у мові не тільки оповідача, а й героя, який говорить з «оглядкою» на висловлювання про себе іншої людини.

Характеризуючи співвіднесеність одиниць художнього мовлення з авторською манерою 
говоріння, Бахтін розмежовує три роди слів:

1) «пряме, безпосередньо спрямоване на свій предмет слово, як вираження останньої смислової інстанції говорить »,

2) «внеположенное» свідомості мовця «об'єктне слово (слово зображуваної особи)»;

3) належить одночасно двом суб'єктам, по-різному ними усвідомлюване і пережите «двуголосне слово ». Додамо до цього, що мовні одиниці другої і третьої груп в літературних творах є словами неавторськими, точніше - не тільки авторськими. «Неавторский»мовний компонент словесно-художнього тексту активізується в літературі прямо пропорційно її відходу від канонічних жанрів, де мовна манера визначена традицією, суворо регламентована і в повній мірі відповідає авторському свідомості.

Інтертекстуальність За своїм визначенням, теорія інтертекстуальності займається дослідженнями тексту та засобів вербалізації всіх його міжтекстових стосунків.