Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

32. ОСНОВНІ СИСТЕМИ ВІРШУВАННЯ. КЛАСИЧНИЙ ВІРШ В УКРАЇНСЬКОМУ ТА РОСІЙСЬКОМУ ДИСКУРСІ.

Вірш  – особливий вид тексту зі своїми особливими ознаками: ритм, метр, розмір, графічне членування. В античної системі  віршування рими не існувало, вона не мала тоді ніякого значення. Принципи ритмічної  організації віршованої мови в поезіях  різних народів різні.

Сила́бо-тоні́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад  і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип  вирівнювання наголошених та ненаголошених  складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. Ця система  віршування розвинулася у ХІХст. У мовах східнослов’янських народів: українців, росіян, білорусів – наголоси не прикріплені до певного складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. Крім того,  можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у цих  мовах крім основного існують  і побічні наголоси. Наголошені склади позначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим  мелодійним забарвленням. 

Стопою  в силабо-тонічній системі віршування називають сполучення наголошених  з певною кількістю ненаголошених  складів, які повторюється у рядку. У силабо-тонічних віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в  античному віршуванні.  Але з  заміною  довгого складу наголошеним, короткого – ненаголошеним. Основні  двоскладові стопи:   ямб [ U __ ], хорей [ __ U ]. Трискладові стопи:           дактиль[__ UU], амфібрахій [U __ U], анапест [UU __ ]. За допомогою стоп і врахування кількості їх у рядку визначають різні розміри віршів. Стопи не збігаються зі словами, отже не відбивають природного членування мови, а є  лише умовною мірою для визначення закономірності  чергування ненаголошених  і наголошених складів у віршових рядках. Визначаючи розмір вірша необхідно  вказати не тільки на стопу, а й  на те, скільки стоп у рядку.

У силабо-тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв’язку з цим  у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і  ритмічні наголоси, тобто такі, які  вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже  завжди збігаються з граматичними.

В українській поезії силабо-тонічне  віршування з'явилося у XIX ст., прийшовши  з російської поезії, витіснивши силабічну  систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т. Шевченком.  Поширення силабо-тонічного  віршування стосувалося насамперед Східної України. Однак перші  спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються  уже в творчості І. Некрашевича  у другій половині 18 ст., але тільки в поемі І. Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для  силабо-тонічного віршування в українській  поезії.

В російському віршуванні силабо-тоніка ще у ХVІІІ столітті цілковито  витіснила силабіку. В українській  та польській поезіях силабічна  та силабо-тонічна системи версифікації співіснують. Найпопулярнішою строфою  у трьох слов'янських поезіях  стає катрен. Щоправда, перші десятиліття  в українській поезії пройшли  під знаком одичного десятивірша. В  російській поезії початку століття ця строфа вже з'являється зрідка, поширення в польській вона так  і не набула.  Період романтизму відродив інтерес до канонічних строф, особливо італійського походження. У 20 – 30-х  роках у трьох слов'янських  поезіях відроджується і набуває  популярності сонет.

Характерна  риса силабо-тонічного вірша —  ритмоінтонаційна інерція завдяки  схемі розподілу наголошених  та ненаголошених складів, що дає  можливість відповідно систематизувати  ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність  пірихіїв або поява надсхемних наголосів. Силабо-тонічне віршування у сьогоденній  українській поезії співіснує поряд  із тонічним (акцентний вірш, паузник  та інші).

Стосовно  російської мови правила силабо-тонічного  віршування були розроблені Тредіаковським («Новий і короткий спосіб до складання  віршів Російських » 1735) і Ломоносовим («Лист про правила російського  віршування », 1739). До середини XVIII століття така система віршування панувала в  російській поезії. До середини XIX століття в основному вживалися двоскладові  розміри, трискладові розміри стали  активно використовуватися вперше в поезії Некрасова.

На  початку XX століття, з появою дольника, який є тонічним віршем, силабо-тонічне  віршування перестало займати монопольну позицію в російській поезії, тим  не менше, воно залишається найбільш поширеним у російській мові.

33. НЕКЛАСИЧНИЙ ВІРШ (ДОЛЬНИК, ТАКТОВИК, АКЦЕНТНИЙ ВІРШ, ВІЛЬНИЙ ВІРШ/ВЕРЛІБР).

Некласичний вірш – несилабо-тонічні розміри, тобто усі форми сучасного  вірша, окрім класичних двоскладових (ямб, хорей), три складників (дактиль, анапест, амфібрахій).

Серед чисельних форм, які розвинулись  на фольклорному та літературному фоні, виділяють у першу чергу 3 основні  форми:

1. Дольник;
2. Тактовик;
3. Акцентний вірш

Іноді до цього списку додають ще верлібр. А деякі вчені розглядають  верлібр як окрему самостійну віршову  форму.

Дольник (Гаспаров) – вірш, у якому обсяг  міжнаголошених інтервалів коливається  у діапазоні 2-ох варіантів (1-2 склади). До некласичної системи віршування російські поети переходили дуже повільно. Дольник стоїть на межі між  тонічним віршем і складним змішаним силабо-тонічним віршем. Д. поділяється  не на стопи, а на групи складів, кожна  з яких має здебільше відміну  від сусідніх побудов; це є частини, на які поділяється віршорядок. Від  чисто тонічного вірша Д. відрізняється  невизначеною кількістю ритмічних  наголосів у рядку. У Д. дуже часто  проступає силабо-тонічна основа.

В українській поезії популярним є  дольник, в якому виразно проступає  анапестична або амфібрахічна основа. Обсяг міжіктових інтервалів у Д. є непостійним, це й відрізняє  його від силабо-тонічної системи, він  є змінним и коливається від 1-2 інтервалів. *Ікт (лат. ictus — удар, наголос) — сильна доля у стопі, ритмічний  наголос у вірші, що не збігається із граматичним.

Різні варіації одно- і двоскладових інтервалів створюють ритмічні варіації. Термін «дольник» було введено на початку 1920-х років В. Я. Брюсовим та Г. А. Шенгелі. З початку дольник було відомо у російському віршознавстві  як паузник (С. П. Бобров), та починаючи  з робіт В. М. Жирмунського «дольник»  і «паузник» вживаються як рівнозначні. Перші зразки з’являються в російській та українській літературі у 19 ст. у  романтиків (М. Лермонтов, О. Фет, І. Франко).

Гаспаров  виділяє 5 ритмічних форм дольника:

1. Трискладникова форма (О. Блок) – 1-2-2-1 (3-охіктовий дольник)
2. Трискладникова форма – 1-1-2-1
3. Трискладникова форма – 1-2-1-1
4. Двоскладникова форма – 1-1-1-
5. Двоскладникова форма – 1-4-

Тактовик  – мало розвинута форма української  несилабо-тонічного вірша. Т. зустрічається  у перехідних метричних формах (1-2-3 складоколивання). Т. – поширена форма  у футуристів (М. Цвєтаєва,  Є. Євтушенко, М. Асєєв, Дм. Павличко, І. Драч, О. Олесь). Термін «тактовик» введено поетом  О. Квятковським в 1928 р. В його розумінні, це був не тільки новий розмір, а й специфічна манера декламації, характерна для групи конструктивістів, куди входили сам Квятковський, Сельвінський, Луговський та ін.. Але чітке визначення йому без залучення суб'єктивного критерію «декламації» і «читки» дав на рубежі 1960-х і 1970-х тільки М. Л. Гаспаров.

В залежності від кількості іктів  у ряду визначають двоіктові, триіктові, чотириіктові та ін. тактовики. Чотириіктові тактовики найуживаніший розмір в українській та російській літературі. Поєднання трьохскладникових (анапестових) іі двоскладникових (хорейних) ритмів є характерною основою тактовика. Тактовик з'являється в російській поезії як імітація народної поезії: у  О. Пушкіна («Казка про рибака і рибку»), М. Лермонтова («Пісня про царя Івана  Васильовича, молодого опричника і  хвацького купця Калашникова  »), А. К. Толстого та ін.. Потім, у XX столітті, він вже вільний від специфічно фольклорних асоціацій, хоча часто  сприймається як інтонаційно і стилістично  ближчий до «розмовної »прозі в порівнянні з класичним силабо-тонічним віршем (в ритм тактовика, за підрахунками, укладається понад 80% прози). У цей  період тактовик активно використовується у З. Гіппіус, Блоку, Кузміна, Гумільова, Георгія Іванова, Єсеніна, Тихонова, Асєєва і інших; пізніше у радянських поетів-«шістдесятників», і особливо у Бродського і поетів його кола.

Акцентний вірш (лат. accentus — наголос) — вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості  наголосів, тобто на однаковій кількості  наголосів у віршовому рядку  при різній кількості ненаголошених  складів у межах рядків та між  наголосами в середині рядків. Число  складів у рядку та ненаголошених  складів — довільне. Коливання  кількості наголосів в рядках зумовлене межами ритмічної норми, завдяки якій досягається єдність  тонічного вірша, відступ від  неї ритмічно урізноманітнює А.в.. А.в. вважається основною версифікаційною  одиницею тонічної системи віршування, завдяки йому підвищується ритмоінтонаційна динаміка поетичного мовлення, роль мовних відрізків у наголошеній позиції, пауз тощо. Акцентний вірш більш  динамічний порівняно з дольником  та тактовиком. У Ак. в. обсяг наголошених  інтервалів може змінюватися більш, ніж на 3 склади.

Верлібр, або вільний вірш – різновид вірша, ритмічна єдність якого ґрунтується  на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих, він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. Джерела верлібру віднаходять у  фольклорі, основоположником його вважається американський поет Уолт Уїтмен. У  художній літературі верлібр поширюється  в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав  В. Вітмен, а надто — авангардисти 20 ст. В українській літературі верлібр  використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр  став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерністичній поезії.

34. ХУДОЖНІЙ РИТМ У ВІРШОВОМУ ТЕКСТІ (СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «РИТМ», «МЕТР», РОЗМІР»). ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РИТМІЧНУ СТРУКТУРУ ВІРШОВОГО ТЕКСТУ. ПРИКЛАДИ РИТМІЧНИХ ВАРІАЦІЙ.

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації  й особливим темпом, пов'язаним з  великою кількістю пауз. У зв'язку з цим питома вага і змістове значення кожного слова в контексті  вірша підсилюється. Крім того, віршована  мова характеризується настановою на музичне звучання. До основних засобів  організації вірша відносять: ритм, метр, розмір (а також риму, строфу).

Головною  ознакою віршованої мови вважається ритм. Ритмом називається повторюваність однакових або подібних явищ через  певні, сумірні відрізки часу. Віршовий ритм — це повторення сумірних мовних одиниць, що ними є самі віршовані рядки, які промовляються поспіль один за один.

Рядковий  ритм може бути побудований:

а) на чергуванні довгих і коротких складів  у вірші (метричне віршування у давніх греків і римлян);

б) на рахунку складів у вірші (силабічний вірш);

в) на рахунку наголосів у вірші (тонічний вірш);

г) за наголошеністю і ненаголошеністю  складів (силабо-тонічне віршування).

Ритм  вірша у силабо-тонічній системі  визначається характером чергування наголошених  і ненаголошених складів, довжиною віршового рядка (кількістю стоп у ньому), відсутністю або наявністю  цезури (паузи) і видами клаузул (тобто  ритмічного закінчення рядка, починаючи  з останнього наголошеного складу). У поетичному тексті ритм витворює враження «плавкості» або «стрімкості» та інших ознак експресивності, а  також широкий діапазон переживань — від суму до радості, залежно  від того, яким розміром написано текст. Одиницю виміру та визначення віршового  ритму називають стопою (розмір). Це – найкоротший відрізок певного  віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним  акцентом). Залежно від кількості  складів в силабо-тоніці стопа  найчастіше буває: 1) двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), 2) трискладова (дактиль, амфібрахій, анапест) та 3) чотирискладова (пеон).

При голосному читанні віршового  твору інтонується поділ тексту не тільки на смислові й синтаксичні  відтинки, а на віршові рядки. Ритмічні паузи в кінці рядків інтонаційно  виділяють, підкреслюють ті слова, які  стоять в кінці віршових рядків. Часто звучання цих рядків посилюється  ще й римами. Рима (співзвучне закінчення слів у віршових рядках) посилює  емоційну виразність віршового тексту, хоч вона і не обов’язкова, —  бувають вірші без рим. Ритмічна організація віршової мови є одним з важливих чинників її емоційної виразності. Ритмічна організація мови виконує певну естетичну функцію.

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле  листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить... (Т. Г. Шевченко)

Досить  змінити порядок слів, щоб уривок зазвучав уже не з тією емоційною  піднесеністю, яка властива авторовому тексту.

У силабо-тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв,язку з цим  у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і  ритмічні наголоси, тобто такі, які  вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже  завжди збігаються з граматичними. Велике значення для ритмічного урізноманітнення вірша має також наявність  пірихіїв (приклад - Три девицы под  окном/Пряли поздно вечерком…)або  поява позасхемних наголосів.