Соціальний захист населення в умовах ринокової економіки

         1.2. Світовий досвід реалізації соціального захисту 

     Для початку розглянемо різні моделі соціальної політики держави

     Модель  розвитку соціальної сфери і соціального  захисту в адміністративно-командній  економіці – превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні [15]

     Американська  модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

     Шведська  модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія  та інші країни) — найбільш соціалізована  модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

     Німецька  модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

     Японська  модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

     Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієнованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

     На  прикладі розглянемо, у чому полягає специфіка основного соціального інституту суспільства в Російській федерації.

     По-перше, в сучасній Росії держава несе на собі відбиток перехідного періоду, характерними рисами якого є суперечливість, міжвідомча роз’єднаність, корумпованість влади. Як вже відзначалося, у Росії держава бере на себе зобов’язання і відповідальність щодо забезпечення соціального захисту населення, що передбачає розробку та реалізацію законів, програм соціальної допомоги, створення організаційної структури, підготовку кадрів для роботи в соціальній сфері. Однак усі програми, що досі схвалювалися, не підкріплюються фінансовими ресурсами; залишається неврегульованим питання про міжбюджетні відносини центру, регіонів та місцевого самоврядування. Крім цього, не вироблено механізмів контролю за реалізацією законів і програм з боку суспільства.

     Характерною рисою держави перехідного періоду  є протистояння його основних інститутів, органів і установ, їхнє відчуження від суспільства. За останнє десятиріччя  державний апарат зріс приблизно втричі, при цьому корумпованість середнього російського представника влади збільшилася на порядок. Нині в Росії налічується більше мільйона державних службовців. У цього „класу” сформувалися власні інтереси. Чиновники не бажають ділитися владними повноваженнями для залучення суспільства та його структур до процесу самоврядування в інтересах громадян.

     Корупція  і криміналізація – характерні симптоми „хвороби” російської держави перехідного  періоду. Ще в 1970-і роки зародився  специфічний феномен – „тіньова економіка” – складний симбіоз нелегальних форм бізнесу, кримінальних структур і легальних партійно-номенклатурних структур, що включає в себе й організовану злочинність. В сучасній Росії політична правляча еліта прямо або посередньо пов’язана з криміналітетом. Усе важливішу роль відіграють групи політичної еліти, що вийшли з торгово-фінансових груп, – це представники, діти й родичі колишніх номенклатурників. Є велика і впливова група, що володіє чисто кримінальним капіталом (рекет, наркобізнес, проституція, торгівля зброєю), а також формує політичну і правлячу еліту. Є, правда, й політичні групи, що протистоять цим тенденціям, але в боротьбі з організованою злочинністю вони безпорадні [22]

     Крім  того, злочинні спільноти стали своєрідною „п’ятою владою” – реальною силою, що загрожує громадянам сваволею і насиллям. Ставлення до злочинності в суспільстві – це пасивність, байдужість, невтручання. Причина – незахищеність потерпілих і свідків від впливу кримінального світу, зневіра в незалежності правосуддя, здатності правоохоронних органів забезпечити безпеку і порядок [23]

     По-друге, соціальна політика сучасної російської держави не консолідує населення  в єдине ціле, оскільки репрезентує  інтереси не більшості, а меншості населення. Незважаючи на те, що захисту потребує більшість, бо співвідношення в доходах 10 % найбагатших і 10 % найбідніших в Росії сягає 20:1. (Це співвідношення „соціально безпечне” при показникові не більш 10:1). Аналіз податкової системи свідчить, що соціальна політика в російському суспільстві відповідає інтересам багатих прошарків. Якщо на початку 1992 року існувало 7 видів ставок прибуткового податку – від 12 % до 60 % (залежно від розміру доходу), то через півроку кількість ставок було скорочено до чотирьох – максимальна складала 40 %, 1993 року – до трьох (максимальна ставка – 30 %). Сьогодні існує єдиний прибутковий податок – 13 %. Таким чином, тягар реформ у Росії лягає на переважну більшість – незаможне населення. Відтак становлення „середнього класу” – справа майбутнього.

     Антинаціональна політика чітко проглядається у  вивозі капіталу з Росії: експорт  – на 70 мільярдів доларів, державний  бюджет – 26 мільярдів, борги – 140 мільярдів; на думку експертів, до країни на рік  надходить імпорту на 20 – 30 мільярдів  доларів, а в бюджеті опиняється лише 10 мільярдів.

     По-третє, після розпаду Радянського Союзу  в колишніх республіках лишилося чимало російськомовного населення; влада  покинула його напризволяще. Російська  держава повинна захищати цих  громадян, домагатися дотримання прав російськомовного населення у нових державах.

     По-четверте, становлення інституту соціальної роботи й організація системи  соціального обслуговування населення. Держава надає соціально-економічну підтримку, послуги (соціально-побутові, медико-соціальні, психолого-педагогічні, правові), сприяє соціальній адаптації і реабілітації людей, що потрапили у важкі життєві ситуації. Але у цій справі є серйозні вади. Здійснювана з 1991 року підготовка професійних кадрів соціальних працівників зустрічає труднощі методичного, організаційного, мотиваційного характеру. Й донині не затверджено державних стандартів соціального обслуговування населення, що встановлюють основні вимоги до обсягів та якості соціальних послуг, порядку й умов їх надання різним категоріям населення, незадовільно пророблено стандарти і норми професійної діяльності фахівців із соціальної роботи. Зовсім не розроблено критеріїв і показників ефективності надання громадянам соціальних послуг як установами, так і фахівцями окремих соціальних служб.

     Таким чином, українська модель реалізації соціального захисту є перехідною від моделі розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці до англосаксонської моделі.

Основними соціальними гарантіями в Україні  є: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсій за віком, мінімальний розмір заробітної плати робітників в установах та організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, стипендії учням професійно-технічних та вищих навчальних закладів, індексація доходів населення, забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян. 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Питання соціального  захисту населення  в Україні: стан і перспективи вдосконалення 

        2.1. Оцінка реалізації форм і напрямків соціального захисту населення в Україні 

     Система соціального захисту в Україні  перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість  з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але  тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, перемонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов‘язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції. А як можна говорити про вихід з кризи при зменшенні інвестицій?

     Чому  виникла така ситуація? Чи зумовлено це лише тяжкою економічною кризою, яку переживає Україна, помилками в економічній політиці, чи позначаються також причини, пов‘язані з невирішеністю питань трансформації соціального захисту.

     Більше  ніж сорокарічний період холодної війни створив багато штучних білих плям у взаємопізнанні розвитку народів Заходу та Сходу. Так, для жителів США, ряду країн Європи до цього часу є маловідомими події Великої Вітчизняної Війни, вклад народів СРСР у перемогу над фашизмом. В свою чергу для народів колишнього СРСР майже незнайомими були події, що пов‘язані із формуванням в країнах Західної Європи соціально орієнтованої ринкової економіки. Це була не лише глибока зміна інститутів та системи мотивації в ринковій економіці, що потягнула зміни в податковій, торгівельній, фінансовій політиці, але й певна зміна в механізмі суспільних відносин, великий злам в психології правлячих класів. Для зашкарублої догматичної пропаганди говорити це було не вигідно і вона або замовчувала ці зміни, або висвітлювала їх однобічно.

     У ході формування соціально орієнтованої ринкової економіки передусім був  закріплений підхід, який виник у  міжвоєнний період, що держава не може усуватися від вирішення питань соціальної політики. Але якщо для  Ф.Рузвельта, Джона Кейса це були лише питання зайнятості, то Л. Ерхард – батько німецького “економічного дива” і водночас один із творців та основний організатор соціально орієнтованої економіки використав майже всю палітру соціальної політики - допомоги, пенсії, субсидії, дотації тощо. Був серйозно підірваний традиційний стереотип, що держава в ринковій економіці не бере участі у вирішенні питань соціального захисту [12]

     Формування  соціально орієнтованої ринкової економіки  відбулося успішно лише завдяки  підтримці держави, яка створила механізми конструктивної взаємодії різних соціальних груп, що займали прямо протилежні позиції. В переважній більшості країн Європи соціально орієнтована держава перестала усуватися від вирішення соціальних питань, а брала активну участь у їх розв‘язанні. Було б помилкою сказати, що це відбулося добровільно. Це проходило під тиском робітничого, профспілкового руху, і особливо під впливом політичних змін у Східній Європі, формування принципово нових систем соціального забезпечення в цих країнах. Перехоплюючи ініціативу у лівих сил, у країнах ринкової економіки держава почала брати на себе вирішення багатьох питань соціального захисту, створення відповідної законодавчої бази. Практика 60-7-х років в західній Європі характеризувалася зростанням ролі держави у формуванні соціальної політики та практичній організації соціального захисту. Зрештою, цей курс знайшов вираз у прийнятті Європейської соціальної хартії.

     Економічною основою соціально орієнтованої держави є багатоукладність форм власності. Їх взаємодія та конкуренція забезпечують гнучкість економіки, пристосування виробництва до потреб споживання, що досягається відповідністю процесів усуспільнення ефективному поєднанню різних рівнів господарського маневру - народногосподарського, міжгалузевого, галузевого, внутрішньогалузевого, з господарським маневром на рівні малих підприємств тощо. Організація соціального життя ґрунтується на взаємодії держави, працедавців та профспілок. Держава має міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торгівельну діяльність, організує розгалужену й водночас диференційовану та адресну систему соціальних виплат, беручи у ній участь [16]

     Як  поставилися до таких змін працедавці? Чи не мали вони від цього суцільних  збитків? Зростання прибутковості  промислових, торгівельних, банківських установ у відповідний період переконливо свідчить, що ні. Але спочатку, дійсно, працедавцями ця система була зустрінута без ентузіазму. Багато з них заперечували проти неї. Тому державі, спираючись на допомогу інших соціальних сил та тієї частини працедавців, котрі розуміли вимоги часу, доводилося докласти значних зусиль до впровадження нової системи соціальної взаємодії.