Соціальний захист населення в умовах ринокової економіки

      2.2. Питання сутності,перспектива розвитку соціального захисту населення в умовах ринкової економіки 

     Нині  в Україні відбуваються великі зрушення у суспільному житті, політиці, економіці, соціальних відносинах. В період становлення  соціально-орієнтованої, правової та демократичної держави дуже важливо знати, як ці зрушення впливають як на розвиток суспільства в цілому, так і на окрему людину. За результатами обстеження майже половина респондентів (48,0%) не відчувають та майже не відчувають себе рівноправними членами суспільства (у 2008 році – 49,3%, у 2007 році – 56,1%), чверть опитаних не змогли визначитися з відповіддю і лише 3,9% (у 2008 році – 4,1%, у 2007 році – 3,3%) опитаних відчувають себе абсолютно рівноправними членами суспільства.

     Розглядаючи питання стосовно тверджень, які найближче відображають життя в Україні сьогодні, 81,7% опитаних відмітили, що громадяни в країні поділяються на осіб, що мають або високий, або низький рівень доходів. Половина респондентів (55,0%) заявила, що зараз людей турбують лише особисті (сімейні) проблеми. Думку про те, що уряд опікується інтересами людей чи люди допомагають один одному підтримують лише 5,4 та 6,8% респондентів відповідно. На противагу цьому, респонденти розглянули твердження стосовно того, якою Україна має бути. За те, що уряд (влада) має опікуватися проблемами населення країни, висловилося 83,9% опитаних. Більше половини респондентів (60,7%) згодні з твердженням, що кожна людина має відчувати, що вона є частиною суспільства. За те, щоб у майбутньому люди в Україні опікувалися лише власними проблемами або конкурентність була визначальною у відносинах між людьми висловилось тільки 2,3 та 5,2%, відповідно [13]

     На  думку респондентів, у теперішній час для них не вистачає у житті  – стабільності в державі та суспільстві та захисту від зниження рівня життя відповідно 54,3 та 51,5% опитаних, (у 2007 році – відповідно 39,9 і 46,9%) для 48,9% респондентів – впевненості в тому, що ситуація в Україні поліпшуватиметься (у 2007 році – 40,8%) та для 47,5% – здоров’я (у 2007 році – 41,2%). Тому, повністю задоволеною та скоріше задоволеною своїм статусом у суспільстві на теперішній час є незначна частина респондентів – 0,8 та 11,3% опитаних відповідно (у 2007 році – відповідно 1,0 та 12,5%), що свідчить про гостру необхідність проведення подальших соціальних перетворень для досягнення у суспільстві соціальної злагоди, стабільності та цілісності.

     Отже, оцінка економічного становища, підсумків  соціально-економічних реформ і  перспектив подолання економічних  труднощів опитаними при соціологічних обстеженнях є насамперед індикатором задоволення соціальних інтересів і потреб людини. Значна кількість негативних оцінок наслідків економічної діяльності, невпевненість людей у позитивних змінах свідчать про наявність загроз соціальній безпеці, які викликають соціальні деформації та диспропорції у функціонуванні й розвитку людини, суспільства, держави.

     Відстежити  соціальні загрози, визначити тенденції  їх впливу на розвиток людини, а також  оцінити ступінь соціальної захищеності  через реалізацію соціальних потреб, інтересів, прав, гарантій і свобод людини й можливостей їх реалізації вкрай необхідно для формування якісних та ефективних управлінських рішень на державному та регіональному рівнях для забезпечення безпечної життєдіяльності людини та її розвитку.

     Для вдосконалення політики соціального  захисту в Україні є наступні методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

     — правове забезпечення соціального  захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

     — прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

     — соціальні трансферти у вигляді  різного роду соціальних субсидій;

     — впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

     — прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення  мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

     — встановлення соціальних і екологічних  нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

     — державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

     — державний вплив на ціни та цінотворення;

     — обов'язкове соціальне страхування  в різних формах;

     — пенсійне забезпечення;

     — розвиток державного сектору економіки  та виробництво суспільних товарів  і послуг;

     — підготовка та перепідготовка кадрів;

     — організація оплачуваних громадських робіт;

     — соціальне партнерство.

     Велику  увагу треба приділяти також у встановленню та дотриманню державних соціальних стандартів, тобто встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

     В свою чергу, державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

     Прожитковий мінімум повинен збільшуватись, а якщо збільшується вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, то це вказує на зростання добробуту в державі, зростання соціальних норм і нормативів (показників необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами).

     Ринкова трансформація економіки України  неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

    В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах [1]

    Підвищення  ролі соціальних амортизаторів має  місце на етапах:

    — системної, соціально-економічної трансформації;

    — структурної перебудови;

    — виходу на новий щабель економічного розвитку;

• переходу до нового рівня цивілізації.

Призначення соціальних амортизаторів зображено  на рис. 2.3

    

    Рис. 2.3. Призначення соціальних амортизаторів [25] 

     У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими  характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність  власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

    Модель  соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

    Вдосконалення соціальної політики України також  можливе шляхом досягнення наступних  цілей:

    Стратегічного характеру:

    — наповнення реформ соціальним змістом;

    — розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

    — активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

    — забезпечення гідних і безпечних  умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

    — створення кожній людині можливостей  реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів  праці, компетентності, таланту;

    — стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення  середнього класу;

    — забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

    — гармонізація відносин між різними  соціальними групами, формування почуття  соціальної солідарності;

    — формування ефективної системи соціального  захисту населення;

    — реформування пенсійної системи;

    — розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

    зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.

    Поточного характеру:

    — погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

    — забезпечення прожиткового мінімуму;

    — боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

    — захист громадян від інфляції за допомогою  своєчасної індексації доходів;

    — обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

• створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;
• запобігання соціальній деградації тощо [1]

     Отже, система соціального захисту в Україні починає вихід із кризового стану, при цьому, відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, держава не перетворюється у відділ соціального забезпечення. Економічне зростання значною мірою залежить від стратегії і тактики державного регулювання, від визначення пріоритетів і напрямів соціальної політики адекватних ринковим відносинам, спрямованих на забезпечення соціального захисту та безпеки населення.

 Для формування якісних та ефективних управлінських рішень на державному та регіональному рівнях для забезпечення безпечної життєдіяльності людини та її розвитку необхідно відстежувати соціальні загрози, визначати тенденції їх впливу на розвиток людини, а також оцінювати ступінь соціальної захищеності через реалізацію соціальних потреб, інтересів, прав, гарантій і свобод людини й можливостей їх реалізації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. Світовий досвід реалізації соціального захисту населення та      

                   шляхи вдосконалення в умовах ринкової економіки. 

                  3.1. Шляхи вдосконалення політики соціального захисту в  

                       Україні. 

Соціальний захист означає соціальну підтримку верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення та комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).                                            До основних елементів державної політики в галузі соціального захисту:                                                                                                 1)встановлення допустимих параметрів життя;                                                         2) захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;                                                                  3) вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;                                                                                                     4) пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);                                                                                                              5) утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;                                                                                                                                                    6) соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);                                                                                                                                7) соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і т. ін.);                                                                                                                  8) надання необхідної медичної допомоги;                                                                        9) соціальне страхування тощо [16]                                                                                         Щодо соціального захисту населення держава має надавати з свого боку гарантії: економічні, правові і соціальні.Держава має більш розвивати соціальне страхування в умовах ринкової економіки, перейти від бюджетного до страхового принципу фінансування значної частини видатків на соціальну сферу. Йдеться про створення нових механізмів управління коштами соціального страхування на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави, забезпечення діяльності системи на засадах гласності, прозорості та доступності для всіх верств населення. Необхідно запровадити нову систему пенсійного забезпечення, а також вирішити весь комплекс законодавчих, фінансових та організаційних проблем щодо запровадження загальнообов’язкового медичного страхування. Логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики соціального захисту населення – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. З таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти. Тому, стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та інше.                       Нагальним завданням соціального захисту населення: є формування і реалізація політики заробітної плати, підвищення рівня самоорганізації і консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади і бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.                                                                           Дуже важливе не тільки соціально-економічне, але й політичне значення має забезпечення реального рівня такої соціальної гарантії, як мінімальна заробітна плата. Попри всі ускладнення, які виникають у багатьох підприємств та держави в цілому при підвищенні розмірів мінімальної заробітної плати, встановлення заниженого реального рівня мінімальної заробітної плати може бути дуже небезпечні наслідки, у тому числі і в міжнародному плані. При формуванні механізму регулювання реального рівня доходів населення важливо передбачити також регламентацію припустимих пропорцій між доходами різних соціальних груп. Це необхідно для того, щоб рівень доходів громадян з фіксованими доходами (працівників бюджетної сфери, а також пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та інших категорій громадян, доходи яких забезпечуються за рахунок бюджету) надто не відставав від рівня доходів працівників виробничої сфери.                     Вкрай необхідне реформування солідарної системи пенсійного забезпечення, спочатку запровадити добровільну систему пенсійного страхування, а створивши інформаційно-технічну базу, запровадити обов’язкову накопичувальну систему пенсійного страхування. Мінімальний розмір пенсій має відповідати прожитковому мінімуму та необхідно скасувати обмеження їхніх максимальних розмірів.                                                                     Потребує суттєвого удосконалення діюча система пільг та допомоги, яка є надто розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою та соціально несправедливою: порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20 різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на кожного мешканця країни припадає більше одного випадку використання пільг. Розрахунки Міністерства фінансів України на 2010 рік вказують на те, що діюча система пільг орієнтована здебільшого на забезпечене населення – якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2 грн. на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного – відповідно 19,1 грн. Як наслідок – пільги, допомоги та субсидії поглиблюють диференціацію в доходах.                   Неефективною на сьогодні є система адресної соціальної допомоги, для чого необхідно забезпечити:                                                                                                   - диференціацію максимального рівня допомоги для різних категорій населення, зниження максимального рівня допомоги для працездатних верств населення та підвищення максимального рівня допомоги для соціально вразливих верств населення, передусім бідних сімей з дітьми за умови одночасного стимулювання зайнятості батьків;                                                    - посилення адресності соціальних виплат, що потребує вдосконалення методики визначення права сім'ї на адресну допомогу, законодавчого врегулювання критеріїв оцінки рівня життя претендентів на адресну допомогу, створення єдиної бази даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, поліпшення поінформованості населення стосовно права на отримання адресної допомоги, перевірки реального рівня життя претендентів на соціальну допомогу;                                                                                                     - активізацію виявлення нужденних, передусім серед неблагополучних сімей з дітьми, уніфікацію видів соціальної допомоги, зведення їх до однієї адресної виплати з пріоритетним призначенням адресної допомоги окремим категорій; відповідно до цього необхідно реформувати систему субсидій на житлово-комунальні послуги і паливо, переорієнтувати її на єдину адресну виплату;                                                                                                                        - запровадження моніторингу оцінки ефективності дії інституту адресної допомоги, забезпечення оптимального співвідношення між державними витратами на соціальні цілі та змінами ситуації з бідністю, систематичне коригування системи пріоритетів надання адресної допомоги відповідно до змін ситуації з бідністю. Державна соціальна допомога передбачає надання матеріальної підтримки особам, які перебувають у скрутних матеріальних умовах (при цьому відбувається перевірка ступеня нужденності), а також в інших випадках соціального ризику. Соціальна допомога фінансується з державного та комунальних (місцевих) бюджетів або за іншими програмами і виплачується як соціальна підтримка для особи. Є країни, де право на таку допомогу мають лише непрацездатні особи, проте є й держави, які своїм законодавством передбачають виплату соціальних допомог різного виду кожній особі, яка цього потребує.                                                                          У таких країнах, як Ірландія, Великобританія, Скандинавські країни, Португалія, застосовується універсальний підхід, за якого системи соціального захисту включають усі організаційно-правові форми надання соціальних виплат та послуг населенню. До цих систем входить не лише соціальне страхування у всіх його видах, а й програми щодо забезпечення мінімального доходу, які забезпечують задоволення базових потреб найбідніших верств населення. Такі допомоги не вимагають від людини попередньої сплати внесків, а виконуються місцевими органами влади за рахунок податків або трансфертів з централізованих бюджетів.  Системи соціального захисту в країнах ЄС мають довгу історію і сформувалися в сучасному вигляді досить давно. На нинішньому етапі найважливіше завдання у галузі розвитку систем соціального захисту полягає в необхідності пристосування її до потреб сучасного суспільства, що змінилися. Одним із напрямів є організація захисту від нових ризиків, що виникають на ринку праці, пов’язані з демографічними процесами, соціальною інтеграцією-дезінтеграцією й зайнятістю. Майже в усіх країнах надаються соціальні допомоги у зв’язку з бідністю, які зазвичай об’єднує спільна назва "програми щодо забезпечення мінімального доходу". При цьому функціонують різні програми, як загальні й додаткові, так і спеціальні. Наприклад, у Німеччині Закон про соціальну допомогу передбачає два її види: допомогу на прожиття і допомогу із соціальних мотивів. Приклади розвитку програм щодо забезпечення мінімального доходу наочно показують, що справа полягає не лише в тому, щоб виплачувати соціальні допомоги, а й у тому, щоб допомогти людям інтегруватися в суспільство^. Слід також зауважити, що при організації соціальної допомоги, як правило, застосовується багаторівневий принцип, коли частина допомог передбачена національними стандартами, а частина – має додатковий характер. Так, до таких додаткових допомог, які забезпечують мінімальний дохід, належать: в Австрії – житлова допомога і медичне страхування; у Бельгії – відшкодування необхідних витрат, пов’язаних з оплатою житла та комунальних послуг, медичним обслуговуванням, також застосовуються разові виплати; У Данії – житлова допомога, стипендія для студентів; у Фінляндії – житлова допомога, високооплатні послуги з охорони здоров’я, відшкодування витрат, пов’язаних з перебуванням дітей у денних дитячих установах; у Франції – житлова допомога, безоплатна медична допомога; в Німеччині – житлова допомога, медичне страхування і відшкодування інших витрат, пов’язаних із хворобами, допомога на освіту, допомога в екстрених випадках; в Ірландії – житлова допомога, допомога на одяг і взуття для школярів, забезпечення необхідними предметами домашнього вжитку і паливом; у Люксембурзі та в Нідерландах – житлова допомога, безоплатне медичне страхування; в Португалії – житлова допомога, оплата медичних послуг для деяких категорій громадян, гранти на навчання, субсидії на проїзд у громадському транспорті; в Іспанії – екстрена соціальна допомога (оплата житла, меблів, предметів домашнього вжитку і побутової техніки); у Швеції – житлова допомога, допомога для батьків-одинаків; у Великобританії – житлова допомога, безоплатна стоматологія, субсидії на окуляри, забезпечення молоком і вітамінами дітей молодше 5 років і вагітних жінок, безоплатне шкільне харчування, допомога в оплаті послуг на поховання, відшкодування оплати опалення пенсіонерам, інвалідам та сім’ям з дитиною до 5 років, місцеві податкові допомоги. Пенсії, допомоги та інші соціальні послуги у рамках соціального страхування поширюються лише на застрахованих осіб і виплачуються зі страхових соціальних фондів. Соціальна допомога, у свою чергу, спрямована на підтримку інших категорій населення, а також таких соціально застрахованих осіб, матеріальне забезпечення котрих перебуває на рівні, нижчому від встановленої у державі мінімальної межі забезпеченості. Розміри соціальної грошової допомоги, як правило, значно нижчі, ніж соціальні виплати за рахунок соціального страхування. Соціальна допомога надається, як правило, з урахуванням рівня доходів, який має особа, що потребує допомоги. В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, що перейшли від адміністративної до ринкової економіки, ситуація у соціальній сфері залишається складною. Особливо це спостерігалося протягом перших десяти років незалежності. Найбільшими проблемами були і, не дивлячись на ознаки стабілізації, залишаються демографічна, становище в охороні здоров’я, зайнятості, пенсійному забезпеченні та забезпеченні соціальними допомогами.  Значно ускладнилися демографічні проблеми. Протягом останніх дванадцяти років населення України зменшилося майже на 4,5 млн осіб. За прогнозами ООН, до 2030 року в Україні буде проживати 36-39 млн людей. Якщо в 1990 р. населення України було більше 52 млн осіб, то за останнім переписом у червні 2004 р. – 47 465,0 тис. ,на 1 грудня 2004 р. – 47 318,9 тис. жителів .   Зросла смертність, зокрема серед людей працездатного віку. В середньому в Україні щороку помирає близько 300 тис. осіб. Так, протягом січня – листопада 2009р. кількість населення зменшилась на 303,5 тис. осіб, внаслідок природного скорочення – 295,5 тис. осіб. У середньому українці живуть 66,5 року, в рейтингу країн за цим показником, складеним на основі статистичних даних ЦРУ США, Україна обіймає 147 місце.