Держава і міжнародні організації в міжнародному приватному прав

- за предметом правового регулювання: в якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві - міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

- за джерелами: у міжнародному публічному праві - це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їх коло значно ширше - національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін.;

- за методом правового регулювання: в міжнародному публічному праві - це погодження волі держав, а у міжнародному приватному праві - це подолання колізій (зіткнень законів);

- за видами відповідальності: в міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві - цивільно-правова;

- за сферою дії: в міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (в кожній державі є своє міжнародне приватне право).

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Види суб'єктів міжнародного  приватного права. 

Суб'єкти міжнародного приватного права - це учасники цивільних правовідносин, ускладнених «іноземним елементом».

Розрізняють три види іноземного елемента:

- суб'єкт;

- об'єкт;

- юридичний факт.

При цьому розуміються такі майнові відносини:

- коли суб'єктом виступає сторона, яка має іноземне громадянство або підданство;

- суб'єкти належать одній державі, а об'єкт знаходиться за кордоном;

- виникнення, зміна або припинення відносин, пов'язаних з юридичним фактом, який має місце за кордоном.

Закон України «Про міжнародне приватне право» в ст. 1 дає таке тлумачення «іноземного елементу»:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави [3].

До суб'єктів міжнародного приватного права належать:

- фізичні особи (громадяни, особи  без громадянства - апатриди, іноземні  громадяни, особи, які мають  подвійне громадянство - біпатриди);

- юридичні особи (державні організації, приватні фірми, підприємства, науково-дослідні і інші організації);

- держави (наприклад, придбання  земельних ділянок для розміщення  посольських та консульських  місій, надання в концесію ділянок  надр для розробки корисних  копалин, передача в оренду будівель та споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видача гарантій, та інше);

- нації і народи, які борються  за свободу, незалежність і  створення власної державності  в особі своїх керівних органів  (до їх числа належить, наприклад,  Організація Звільнення Палестини);

- міжнародні міжурядові організації;

- державоподібні утворення, які  є суб'єктами міжнародного публічного  права (до них належать вольні  міста і Ватикан - резиденція  голови римсько-католицької церкви).

Фізичні і юридичні особи, як суб'єкти міжнародного приватного права є учасниками правовідносин незалежно від того, хто є іншою стороною в правовідносинах: міжнародне приватне право регулюватиме відносини як між двома фізичними або між двома юридичними особами, так і між фізичною або юридичною особою, з одного боку, і державою або іншим суб'єктом міжнародного публічного права - з іншого.

Держави, нації  і народи, які борються за незалежність і створення власної державності, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, як суб'єкти міжнародного приватного права можуть тільки тоді входити до складу правовідносин, що регулюються нормами міжнародного приватного права, коли буде виконана головна умова: контрагентом по операціях (або іншою стороною в правовідносинах) є фізична, або юридична особа. Правовідносини, в яких учасниками є дві держави, або дві міжурядові організації, або держава і міжурядова організація, не регулюються нормами міжнародного приватного права. Вони знаходяться в сфері дій міжнародного публічного права. Це не означає, що держава з державою не може укласти договір купівлі-продажу або будь-які інші договори. В разі виникнення спору, він вирішуватиметься, наприклад, відповідно до ст. 33 Статуту ООН в Міжнародному Суді ООН, який розглядає міждержавні спори. Застосовним буде міжнародне публічне право, при цьому саме питання про вибір «компетентної» національної правової системи не виникне [9, 10].

Змістовними елементами правосуб'єктності України як суб'єкта міжнародного приватного права є  правоздатність та дієздатність. В структурі дієздатності можна виділити наступні елементи:

- правочиноздатність - здатність України здійснювати  правочинні дії, спрямовані на  встановлення цивільних прав  та обов'язків у відносинах  з іноземним елементом;

- трансдієздатність  - здатність держави Україна мати представників;

- некомерційна  господарська дієздатність - здатність  держави здійснювати некомерційну  господарську діяльність;

- деліктоздатність - здатність держави нести цивільно-правову  відповідальність;

- тестаментоздатність  - здатність держави Україна бути спадкоємцем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Особливості при  розгляді держави, як суб'єкта  міжнародного приватного права. Україна як суб’єкт міжнародного приватного права.

Держава, як вказувалось вище, може вступати в різноманітні майнові  відносини з іноземними юридичними та фізичними особами. Крім того, держава може виступати в цивільному обороті в якості спадкоємця відмерлого майна (ст. 1277 ЦКУ) або спадкоємця за заповітом (ст.1235 ЦКУ) [2].

Різним є становище держави  і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації).

Існує декілька поглядів на державу  як суб'єкт міжнародного приватного права. Одні вважають державу особливим  суб'єктом права, оскільки немає  такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, які регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного. Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не в якості двох осіб «казни» (фіска) - суб'єкта влади і «купця» - суб'єкта цивільних правовідносин, а в якості суверена.

Однак, участь держави у відносинах, які регулюються міжнародним приватним правом, має і свою специфіку. Це пов'язано з особливою природою і суттю держави - володінням державним суверенітетом як ознакою, яка характеризує державу. Державний суверенітет означає верховенство держави в рішенні всіх внутрішніх і зовнішніх питань в межах своєї території і компетенції, незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності, правовому регулюванні.

Спеціальний комітет  Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту  Статуту ООН, в статті 2 дав таке тлумачення суверенітету держави, яке має фундаментальне значення: «Під «суверенною рівністю» розуміється:

- держави юридично рівні;

- кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету;

- особистість держави користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність;

- кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок» [18].

З цього випливає, що жодна  держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові  заходи, не сумісні із суверенітетом  держави. Принципи суверенної рівності і поваги суверенітету закріплені в багатьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відношень та співробітництва між державами у відповідності із Статутом Організації Об'єднаних Націй» від 24 жовтня 1970р., «Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі» від 01 серпня 1975р., «Паризької хартії для нової Європи» 21 листопада 1990р. та ін.

Концепція участі держави в цивільно-правових відносинах знайшла своє відображення як в законодавстві України - ст. 167-169 ЦКУ , так і в законодавстві Російської Федерації - розділ 5 ЦКРФ та Республіки Білорусь - розділ 5 ст. 124-127 ЦКРБ [2, 5, 6].

Закінчуючи перший розділ курсової роботи, можна зробити наступні висновки:

1. Правовідносини, в яких учасниками є дві держави, або дві міжурядові організації, або держава і міжурядова організація знаходяться в сфері дій міжнародного публічного права.
2. Держава, як суб'єкт міжнародного приватного права може входити до складу правовідносин, які регулюються нормами міжнародного приватного права, коли контрагентом по операціях (або іншою стороною в правовідносинах) є фізична, або юридична особа.
3. Участь держави у відносинах, які регулюються міжнародним приватним правом, має свою специфіку, пов'язану з особливою природою і суттю держави - володінням державним суверенітетом як ознакою, яка характеризує державу.
4. Державний суверенітет означає верховенство держави в рішенні всіх внутрішніх і зовнішніх питань в межах своєї території і компетенції, незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності та правовому регулюванні.
5. Україна є в цілому рівноправним з юридичними та фізичними особами суб'єктом міжнародного приватного права. Міжнародні приватно-правові відносини, в яких одною стороною виступає держава Україна як суб'єкт міжнародного приватного права, а іншою - іноземна фізична чи юридична особа, - є горизонтальними, тобто такими, що будуються на принципах диспозитивності та юридичної рівності сторін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ  ЗА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ.

 

2.1. Види імунітетів  держав.

Слово «імунітет» має  своє походження від латинського  слова «immunitas» - звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає в непідпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом.

Для визначення імунітету  важливе значення має його правове  обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту, суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю - comіtas gentіum. Але вже з ХІХ ст. американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу, з самого початку існуючої практики незалежність та суверенітет держави служили головним обґрунтуванням імунітету, як принципу міжнародного права.

Імунітет держави виявляється  в тому, що з огляду на рівність між  собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило «par in раrеm non habet imperium» («рівний не має влади над рівним»). Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав. Таким чином, імунітет держави в приватноправовій сфері є наслідок прояви суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: «par іn parem non habet jurіsdіctіonen».

Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, яке належить державі. Майно іноземної держави  не може піддаватися заходам примусового  характеру (накладенню арешту тощо).

В теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави:

• судовий;
• від попереднього забезпечення позову;
• від примусового виконання рішення;
• майновий (власності).

Судовий імунітет полягає  у непідсудності держави без  її згоди судам іншої держави. Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу [18].

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову. Це означає неможливість накладення арешту на державну власність, заборону здійснювати певні дії державним органам іноземної держави в порядку забезпечення позовних вимог.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рішення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи в порядку забезпечення позову чи в порядку примусового виконання вже винесеного судового рішення навіть стосовно державних морських суден, які перебувають у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати.

Майновий імунітет означає  недоторканність державного майна: відносно державного майна в мирний час не можуть бути застосовані будь-які заходи по вилученню або націоналізації з боку іншої держави.

Вищеперелічені види імунітету держави мають загальну рису: необхідність отримати згоду  держави для здійснення певних дій  з боку іншої держави. Без згоди держави вельми скрутно притягнути її, як відповідача до участі в судовому розгляді, накласти арешт на майно або примусово виконати рішення. За загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.