Держава і міжнародні організації в міжнародному приватному прав

В Конвенції проголошується принцип імунітету іноземної  держави (ст. 1-15) і закріплюються  винятки, при яких іноземна держава  не може посилатися на імунітет перед  національним судом іншої держави:

• у зв'язку з судовими розглядами, які пов'язані з контрактами про наймання на роботу;
• зобов'язань, що виникають з контрактів, і підлягають виконанню на території держави суду;
• пов'язаних з участю держави в компаніях і інших юридичних особах, що мають місцезнаходження на території держави суду;
• пов'язаних з виробничою, торговельною і фінансовою діяльністю, яку держава здійснює через своє агентство або установу;
• відносно патентів, промислових зразків, товарних знаків, знаків послуг, нерухомості, що знаходиться на території держави суду; пов'язаних з майном, право на яке виникло у держави в результаті спадкування;
• що випливають з відшкодування шкоди або збитків [6].

Конвенція не поширюється  на розгляди щодо соціального забезпечення, відшкодування ядерного збитку або  шкоди, митних зобов'язань, податкових або карних стягнень (ст. 29), розглядів, пов'язаних з керуванням державними морськими суднами (ст. 30).

Відповідно до Конвенції  держава, проти якої було винесене рішення, зобов'язана його виконати. Винятки  складають строго обмежені випадки (ст. 34):

• якщо рішення суперечить публічному порядку країни виконання;
• якщо спір між тими ж сторонами знаходиться в проваджені суду цієї держави і воно порушено першим або у проваджені суду іншого учасника Європейської Конвенції і було там порушене першим;
• якщо не були дотримані вимоги про вручення судових повісток, представники держави не з'явилися в суд і не була подана апеляція на заочне судове рішення.

Якщо держава не виконує  судове рішення, сторона, що домагається  його виконання, вправі звернутися в  суд держави, проти якої було винесене рішення. Цей суд повинний визначити, чи підлягає виконанню винесене проти цієї держави рішення. При ратифікації, або приєднанні до Європейської Конвенції держава-учасниця вказує такі компетентні суди [6].

Ніякі примусові заходи не застосовуються відносно власності іноземної держави, що знаходиться на території держави суду. Такі заходи можуть вживатися тільки за умови, якщо іноземна держава в письмовій формі погодилась на їх застосування. 16 травня 1972р. був підписаний Протокол до Європейської Конвенції. Відповідно до Протоколу (ст.1), якщо проти держави-учасниці Європейської Конвенції було винесено судове рішення, яке вона не виконує, сторона, на користь якої винесене рішення, вправі звернутися в Європейський Трибунал з питань імунітету держави [7].

В 2004 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята «Конвенція ООН про юрисдикційний імунітет держав і їхньої власності». Проте, держава Україна не ратифікувала цей документ. Тому, на даний час, в Україні діють Віденські конвенції, які розкривають зміст імунітету держави, його органів і посадових осіб: «Про дипломатичні зносини» від 18 квітня 1961 р. (набрала сили для України з 12 липня 1964 р.), «Про консульські зносини» від 24 квітня 1963 р., «Про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру» від 14 березня 1975 р. (ратифікована Україною 24 липня 1978 р.), Конвенції 1961 р. і 1963 р. доповнює «Конвенція про спеціальні місії» від 16 грудня 1969р. (ратифікована 14 липня 1993 р.) [18].

Особливі умови міждержавних відносин, які виникають у зв'язку з діяльністю поза межами державної території - у відкритому морі, Антарктиді, космічному просторі регулюються: «Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права» від 12 грудня 1982 р. (ратифікована Україною в 1999р.), «Договором про Антарктику» від 1 грудня 1959 р. (Україна приєдналась в 1992 р.), «Договором про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла» від 27 січня 1967 р. і іншими міжнародними договорами, в яких вирішуються питання, пов'язані з імунітетом держави, його суден, космічних об'єктів та ін.

Імунітет українських  державних морських суден спирається не тільки на міжнародне, але і на внутрішнє право. Стаття 18 Кодексу  Торговельного Мореплавання (КТМ) передбачає, що на судна, що знаходяться у власності держави, не може бути накладено арешт або звернено стягнення без згоди органа, який здійснює управління державним майном. Ця норма закону повинна поважатися і за кордоном, тому що правове положення морського судна визначається законом держави, під прапором якого воно плаває.

Підсумовуючі питання, розглянуті в другому розділі  курсової роботи, можна зробити наступні висновки:

1. імунітет держави в приватноправовій сфері є наслідком прояви суверенітету держави. Імунітет держави виявляється в тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави.
2. Існують дві основні доктрини державного імунітету держави: теорія абсолютного імунітету і теорія обмеженого (функціонального) імунітету. Більшість країн світу дотримується теорії обмеженого імунітету.
3. Законодавство України, а, особливо, Російської Федерації та Республіки Білорусь потребує подальшого вдосконалення на користь теорії обмеженого імунітету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ.

З історії міжнародного права відомо, що тільки в середині XIX ст. під впливом  об’єктивних потреб розвитку системи міжнародних відносин з’явилися постійно діючі міжнародні організації - так звані міжнародні адміністративні союзи. Вони являли собою міждержавні організації з вузькою компетенцією, яка охоплювала, зокрема, питання міжнародного співробітництва у таких спеціальних галузях, як транспорт, пошта, зв’язок та ін. Організаційна структура цих міжнародних адміністративних союзів була слаборозвинута.

З прискоренням науково-технічної  революції, інтенсифікації міжнародних  економічних, науково-технічних, культурних та інших зв’язків роль і значення міжнародних міжурядових організацій неухильно зростали, збільшувалася і їх кількість. Це стало характерною рисою світу другої половини XX ст. Створення і діяльність міжнародних організацій регулюються загальновизнаними міжнародно-правовими принципами і нормами.

У юридичній літературі й офіційних  міжнародних документах поняття  «міжнародна організація» традиційно використовується і щодо міжнародних  міжурядових (міждержавних) організацій (ММУО), і щодо міжнародних неурядових організацій (МНУО), хоча вони відрізняються за багатьма критеріями, в першу чергу за природою та правовим статусом. Далі йтиметься про ММУО.

Говорячи про поняття міжнародної  організації, слід зазначити, що в міжнародно-правовій літературі та міжнародній практиці нерідко вживається узагальнюючий термін "міжнародний орган". Він охоплює три різні інститути міжнародного права, за допомогою яких реалізується реальне міжнародне співробітництво суверенних держав. До них належать: міжнародні конференції; міжнародні комісії і комітети; міжнародні організації.

Відомо, що першими серед зазначених інститутів були міжнародні конференції. Вони ведуть свій початок від конгресів  монархів XVII-XIX ст., що мали на меті післявоєнне  врегулювання відносин між державами. Поява міжнародних комісій належить до XIX ст. пов’язана з забезпеченням судноплавства і рибальства на міжнародних ріках, із діяльністю санітарних комісій і т. п.

На відміну від інститутів міжнародних  конференцій, міжнародних комісій  і комітетів інститут міжнародних міждержавних організацій своїми головними невід’ємними інституційними елементами має:

- договірну основу;

- постійний характер діяльності;

- внутрішньорганізаційний механізм.

Поряд із зазначеними невід’ємними інституційними елементами міжнародної організації необхідно звернути увагу також на додаткові ознаки (елементи), що становлять саме поняття міжнародної організації. До них слід віднести:

- наявність певних цілей;

- самостійні права (та обов’язки), відмінні від прав (та обов’язків) держав-членів;

- заснування відповідно до міжнародного права;

- поважання суверенітету держав-членів;

- міжнародна правосуб’єктність.

Виходячи з названих ознак (елементів) міжнародної організації, можна  дати таке її визначення.

Міжнародна (міждержавна) організація - це об’єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб’єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

Говорячи про класифікацію міжнародних міжурядових організацій, слід звернути увагу на ту обставину, що вона неоднозначна. У сучасній міжнародній системі існують різні за значенням, реальною вагою і формальними ознаками міжнародні міжурядові організації [18].

Міжнародні організації поділяються на:

1. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).

2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.

3. Регіональні ММУО, серед яких:

Регіональні економічні ММУО: Організація  європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейське економічне співтовариство ( «Спільний ринок»), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) та ін.;

Регіональні військово-політичні  ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.;

Регіональні економічно-політичні  ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація центральноамериканських держав (ОЦАД), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР).

За характером повноважень:

- міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів;

- організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суверенні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони можуть приймати рішення, що прямо зобов’язують фізичних і юридичних осіб держав-членів (Європейський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН (MCE, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов’язковими для держав-членів. В іншому випадку втрачається сенс діяльності цих організацій.

Гаазька конференція з міжнародного приватного права - міжурядова організація, що здійснює роботу з прогресивної уніфікації норм міжнародного приватного права. Вона була створена у 1893 році.

Основна діяльність Конференції полягає  у розробці багатосторонніх договорів (конвенцій) у різних сферах міжнародного приватного права, зокрема:

- міжнародного співробітництва судових і адміністративних органів з питань правової допомоги;

- колізійного права щодо договорів, зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди;

- аліментних зобов'язань, правового статусу та захисту дітей, правовідносин між подружжям, заповітів та нерухомості або довірчої власності;

- юрисдикції і визнання та виконання іноземних судових рішень.

На сьогодні ця міжнародна організація  об'єднує 64 держави-члени (всі держави Європи, держави з Американського, Африканського та Азійського континентів, Австралію). Крім того, ще 57 держав, які не є членами Конференції, приєднуються до конвенцій, розроблених в рамках цієї міжнародної організації.

З огляду на постійний характер Конференції 15 липня 1955 року ухвалено її Статут. Україна прийняла Статут цієї міжнародної організації Законом України від 15 травня 2003 року.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя [18].

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Моравецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність  мати права й обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність  організації своїми діями здійснювати  права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі  міжнародної правотворчості;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим  їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому  акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).