Держава і міжнародні організації в міжнародному приватному прав

Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв правосуб'єктності міжнародних  організацій можна віднести такі:

1. Визнання якості міжнародної  особистості з боку суб'єктів міжнародного права.

Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права й обов'язки відповідної  міжурядової організації, їхню компетенцію, коло повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до установчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обов'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій.

Про визнання за ММУО якості міжнародної  особистості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів:

- участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом багатьох ММУО);

- укладання ММУО між собою угод загального (наприклад, про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено статтею 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 року.

2. Наявність відособлених прав  і обов'язків.

Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов'язки організації:

а) сприяння зближенню і взаємному  розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації;

б) заохочення розвитку народної освіти і поширення культури;

в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

3. Право на вільне виконання  своїх функцій.

Сутність даного критерію полягає  в тому, що кожна ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

Вільне і самостійне виконання  ММУО своїх функцій містить у  собі такі чинники:

- при виконанні своїх функцій ММУО виходять із компетенції, що розуміється, тобто вони вправі надавати їй розширювальне тлумачення;

- при виконанні своїх функцій ММУО вправі вступати у певні правовідносини з державами, що не є їхніми членами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави, що не є її членами, діяли відповідно до принципів, викладених в статті 2 Статуту, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру і безпеки;

- ММУО самостійно реалізують розпорядження норм, що складають їх внутрішнє право;

- ММУО вправі створювати будь-які допоміжні органи, що необхідні для виконання функцій організації;

- ММУО вправі самостійно приймати правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках.

4. Право на укладання договорів.

Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності - однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі укладати угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Правом на укладання міжнародного договору володіє кожна міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

5. Участь у створенні норм  міжнародного права.

Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування.

Правотворча діяльність МНУО володіє  рядом особливостей: по-перше, будь-яка  норма, що міститься в прийнятих міжнародною організацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її правотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації в сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі детального аналізу її установчого акту.

У міжнародній доктрині щодо основ для правотворчого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотворчий потенціал міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншому договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних організацій показує, що позиція першої групи авторів  носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу.

Слід особливо підкреслити, що правотворча  діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з цілями такої організації.

Крім цього, справедливою є думка щодо того, що правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Це випливає з положень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН [10].

Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної організації  є і те, що вироблювані в такий  спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

Звідси для правотворчості міжнародних  організацій характерний ряд  таких ознак:

- правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права;

- правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнародним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність;

- міжнародні організації мають тільки такі обсяг і напрямки правотворчості, як це передбачено в їх установчих актах.

6. Право мати привілеї та імунітети.  Основне призначення привілеїв  та імунітетів полягає в забезпеченні  нормальної практичної діяльності  будь-якої міжнародної організації.  Слід мати на увазі, що в  одних випадках обсяг привілеїв  та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших - національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

7. Право на забезпечення виконання  норм міжнародного права.

Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома засобами:

1. Шляхом надання доповідей державами-членами.

2. За допомогою спостереження  й обстеження контрольованого  об'єкта або ситуації на місці.

Надання доповідей державами-членами  є найбільш поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Генеральна конференція, доповіді, що містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосуються його установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і конвенцій Генеральної конференції (ст. VIII).

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів підрозділяють  на дві групи:

а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма міжнародними організаціями;

б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні організації. До санкцій першої групи, зокрема, належать:

- призупинення членства в організації;

- виключення з організації;

- відмова в членстві;

- виключення із міжнародного спілкування по певних питаннях співробітництва.

Застосування санкцій, віднесених до другої групи, залежить від цілей, виконуваних даною організацією. Наприклад, Рада Безпеки ООН із метою  підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до статті 42 Статуту ООН, управі застосовувати примусові дії повітряними, морськими або сухопутними силами. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Слід мати на увазі, що ММУО надане право приймати особисту участь у  розв'язанні спорів, що виникають у  них з іншими суб'єктами міжнародного права - державами й іншими ММУО. При розв'язанні спорів вони вправі вдатися до тих же мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єкти міжнародного права - суверенні держави.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.

Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщаються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необґрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ.

Міжнародне приватне право стосується цивільно-правових відносин передусім  між організаціями і громадянами (особами без громадянства) різних країн. Предметом регулювання у  міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру. Майнові, трудові, сімейні, спадкові, деліктні, економічні, господарські, науково-технічні, культурні, освітні та інші відносини виникають у міжнародному житті з участю осіб різної державної належності.

На зламі другого і третього тисячоліть світова економіка дедалі більше перетворюється на цілісну, глобальну, інтегровану господарську систему, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення  транснаціоналізації виробництва і обігу, всього господарського життя.

Зростає інтенсивність регіональних інтеграційних процесів, що призводить до виникнення великих економічних  просторів та одержання відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів  виробництва, а також до сегментації світового ринку, секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення відносно замкнутих торгово-економічних блоків та інтеграційних угруповань.

Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу  до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього тисячоліття. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється різними шляхами, на неоднакових рівнях та у різноманітних сферах суспільства. Не стоїть осторонь і юридична думка та практика, особливо у таких галузях як міжнародне приватне право і, зокрема зобов’язальне, договірне право.

З особливою силою у сфері  правового регулювання зовнішньоекономічних операцій проявились протиріччя між  динамікою глобалізації господарських  зв’язків і сталістю законодавства, що їх опосередковують, а також міжнародним характером угод і переважно їх національною нормативною регламентацією.

Об’єктивна необхідність вимагає  поступового, але неухильного зближення  національних законодавств. Саме тому невпинно зростає обсяг чинних нормативних приписів, уніфікованих на міжнародному рівні, таких як міжнародні конвенції (наприклад, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів — Віденська конвенція 1980 р.) або ж типові (модельні) закони, наприклад, Типовий закон ЮНСІТРАЛ про закупівлю товарів (робіт) і послуг 1994 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ станом на 1 січня 2006 року. Офіційне видання, Київ, 2006 .
2. Цивільний Кодекс України в редакції від 12.10.10р.
3. ЗУ «Про міжнародне приватне право» в редакції від 16.02.2010р.
4. ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» в редакції від 27.07.2010р.
5. Гражданский кодекс РФ.
6. Гражданский Кодекс республики Беларусь.
7. Европейская Конвенция об иммунитете государств (ETS N 74) и Дополнительный протокол (ETS N 74A).
8. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Том 1. Общая часть // Учебник // М.: Издательство БЕК, 2000 - 288 с.
9. Основные сведения об Организации Объединенных Наций.  Видавництво «Юридическая литература», М., 1995.
10. Кожевников Ф.И., Шармазанашвили Г.В. ООН: организация, цели, практика. Москва, вид. Международные отношения, 1971 г.
11. Крылов С.Б. ООН. Москва, Госюриздат, 1958 г.
12. Международные суды и международное право (сборник обзоров). Москва, изд. Академии Наук СССР, 1986 г.
13. Фединяк Г.С. Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Підручник.3-тє вид.- (доп. і перероб.). – К.: Атіка, 2008. – С. 325-393.
14. Попов А.А. Международное частное право: Учеб. пособие. – 2-е изд., доп. и перераб. – Х.: Каравелла, 2007. – С. 121-137.
15. Богуславский М.М. Международное частное право. – М., 2008
16. Лунц Л.А. Курс международного частного права:т В 3-х т.: "Спарк", 2008. – С. 536-616.
17. Международное частное право: Учебник / Под ред. Г.К. Дмитриевой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-ва Проспект, 2008. – С. 439-470.
18. Міжнародне приватне право // Навчальний посібник // За загальною редакцією професора В.М. Гайворонського, професора В.П. Жушмана //К.: Юрінком Інтер 2007 – 368с.
19. Інтернет http://www.readbookz.com/book/166/4971.html
20. Інтернет http://libr.org.ua/book/101/2943.html
21. Інтернет http://ru.wikipedia.org/wiki/Иммунитет_государства
22. Інтернет http://www.pravda.com.ua/rus/news/2010/06/24/5170421/