Методи та прийоми гуманістичного виховання молодших школярів методами народної педагогіки

4) «гармонія серця і  розуму» педагога. «Чуйність, сердечна  турбота про людину - це плоть  і кров педагогічного покликання»;

5) «... уміння настроювати  себе на задушевну розмову  з учнем, особливо з підлітком,  надзвичайно важливе в тій  майстерні педагогічних засобів,  яку повинен створити для себе  кожний учитель. Це вміння треба  виховувати в собі, створювати, удосконалювати, «відшліфовувати», робити тоншим  і більш дійовим... необхідно глибоко  проникати в душу дитини, вдумуватися  в те, чим вона живе, як вона  дивиться на світ, чим є для  неї люди, що оточують її. Дорогий  мій колега, щоб стати справжнім  вчителем, треба пройти цю школу  сердечності - протягом тривалого  часу пізнавати серцем усе,  чим живе, що думає, з чого  радіє й чим засмучується ваш  вихованець. Це одна з найтонших  речей у нашій педагогічній справі». [3, 7-11]

1.3. Методи народної педагогіки

Виховні ідеї народної педагогіки є найпоширенішими серед населення  України, особливо її сільської місцевості. Вони реалізуються через дотримання принципів, використання методів, засобів  формування особистості, а також  орієнтацію на чітко зафіксовані  у людській пам'яті напрями.

Методи народної педагогіки сприяють реалізації її основних принципів  і є способами досягнення мети у виховному процесі. Вони поділяються  на загальні та часткові і відповідно застосовуються у всіх видах виховної діяльності чи лише в окремих. Це є  вправляння, привчання, переконання, дотримування режиму праці та відпочинку, виконання доручень і обов'язків, народні ігри, забави. Проаналізуємо кожен з них.

Метод вправляння застосовується у тому випадку, коли необхідно вплинути на процес чи стан дій, поведінки, ставлення  до себе і оточуючих конкретної людини. При цьому найдоцільніше застосовувати  такі прийоми: вимога, нагадування, контроль.

Привчання має свої особливості  і реалізується через тренування, показ, спрямування на здійснення самоконтролю.

Переконання впливає на свідомість, життєві погляди, ідеали, розуміння  суті життя тощо. Воно здійснюється за допомогою роз’яснення, повчання, поради, дискусії, бесіди, розповіді і т.п. [1]

Дотримання режиму праці  і відпочинку є методом, який привчає  економити час і впливає на вироблення позитивних звичок. Про  нього сказано у ряді прислів'їв та приказок: «Хто рано встає, тому бог дає», «Зробив діло - гуляй сміло», «Не відкладай на завтра того, що можна зробити сьогодні».

Виконання доручень та дотримання обов'язків було і залишається  чи не найсуттєвішим у житті кожної родини. Цей метод дисциплінує, впливає  на розвиток ініціативності, вміння долати труднощі.

Народні ігри, через відтворення  взаємин та активних дій, сприяють пізнанню багатьох процесів, які відбувалися  у людському житті і були породжені  трудовою діяльністю.

Забави, забавки пояснюються  як „... розривка, розвага. У переносному  значенні - легка робота". В народі вони були поширені задля організації  відпочинку.

Виховний досвід українців  базується на досягненнях попередніх поколінь, які доносяться до молоді найрізноманітнішими засобами.

Вказані засоби народної педагогіки найбільшою мірою реалізовувались при проведенні свят, обрядів, дотриманні звичаїв, передбачених народним календарем. Великою популярністю у давнину користувались дерев'яні календарі, на яких зарубками були позначені дні та місяці, а символами - види польових робіт.

Календарні традиції втілювали  народні філософські ідеї і стверджували найвищі духовні цінності: взаємостосунки між людьми (особливо членами родин), любов до рідного краю, землі. Вони формували духовність, моральність, етичні норми поведінки, естетичні  смаки. В українців різноманітні урочистості народного календаря  діляться за порами року. У цьому  поділі закладена глибока народна  мудрість, яка вказує на взаємозв'язок людини з природою та значною мірою  визначає зміст народного виховання.

Зв'язок людей з природою та навколишнім світом підтримували обряди, звичаї та свята. Вони розвивали  відчуття єдності, мали значення як для  духовного, так і для фізичного  вдосконалення.

Обряди відзначали біологічну і фізичну зрілість людини, одруження, народження дітей, охрещення їх, проводи людини в інший світ тощо.

Обряди і звичаї бувають  родинні, регіональні, загальнолюдські. Аналізуючи народнокалендарні засоби виховання в першу чергу звертаємо увагу на зимові, весняні, літні, осінні обряди, свята і звичаї, дотримання яких супроводжує ці заходи.

Зимові обряди сприяли  підведенню підсумків року, який закінчується. Вони були наповнені глибоким народним змістом, оскільки супроводжувались піснями (переважно колядками та щедрівками), хороводами, іграми, танцями, властивими конкретному народу.

Значний виховний вплив мало прикрашання на зимові свята "дідуха" - снопа жита чи пшениці, як символа найбільшого багатства. На початку лютого відзначалось свято Громниці (Стрітення), яке символізувало зустріч зими з весною.[5, 6]

Важливою виховною функцією весняних свят було залучення молоді до мистецької творчості, естетичного  сприйняття світу. Особливий виховний вплив мали Велесові святки, коли гурти людей (велесових жерців) у вивернутих кожухах ходили від хати до хати з магічними промовами та заклинаннями про здоров'я господаря, його роду, домашніх тварин.

Орієнтовно за місяць до Великодня відзначали Масляну (Колодія) спрямовуючи обряди на магію родючості, "караючи" тих дорослих неодружених  хлопців, які порушували природний  процес життя і не знайшли собі пари прив'язуванням до ноги "колодок" -символів продовження роду. Таким  чином засвідчувався високий  статус сім'ї і роду.

За тиждень до Великодня  святкували Вербну неділю, яка супроводжувалась освяченням верби і магією здоров'я.

Чи не найбільший виховний вплив мали Великодні свята. Великодні  короваї (баби, куличі) та писанки, крашанки вважалися символами пробудженої природи.

Тиждень після Великодня  присвячувався шануванню пам'яті  предків, душі яких з приходом весни  мають сприяти врожаю і добробуту  нащадків.

Найбільш визнаним літнім святом було і залишається свято  Івана Купайла. Воно проводилось на берегах річок і славилось цікавими шлюбними ритуалами: проходженням молодят через огонь і воду (очищення), переповіданням прикмет і повір'їв, легенд щодо влаштування і облаштування сімейного життя.

Яблучний і хлібний  Спаси відзначалися влітку для освячення  дарів нового врожаю.

Відомим осіннім святом врожаю було відзначення осіннього рівнодення, яке припадає на вересень. Праця  жінки-трудівниці відзначалась під  час вшанування Мокоші у жовтні і, обов'язково, у п'ятницю. [5, 12]

Не останнє місце займає і вплив українського фольклору  на становлення особистості.У фольклорі постають образи багатьох русичів, які вірно служили своїй землі, героїчно захищали її від ворогів. Їх життя було відтворене у казках, легендах, міфах, які сприяли розвитку мислення, образної уяви, спостережливості та інших якостей підростаючих поколінь.

Українська казка, пронизана  глибокою народною мудрістю, містить, здебільшого, закодовані давні знання та уявлення про життєдіяльність  українців, їх навколишній світ, сподівання на краще майбутнє.

У більшості казок головний герой - це виходець із народу. Він поєднує у собі його найкращі риси, виступає носієм моралі, духовних надбань попередників. Кожна людина в українській казці може досягти найвищої реалізації в добрі, правді, красі. Казки переконують у тому, що справжні справи вершаться при наявності великої волі і бажання.

Одночасно виховним та розвивальним засобом виступає сама мова казок, яка  є рідною мовою їх героїв. Казка  впливає на пробудження допитливості, зацікавленості, логіки мислення тощо.

Про неї в народі говорять так: "Гарна пісня ладом, а казка -складом", "Казка від початку  починається, до кінця читається, в  середині не перебивається" і т. п. [5, 20]

4. Відношення народної педагогіки до методів покарання.

Протягом віків український  народ в результаті спостережень, щоденної копіткої праці, аналізу життєвих ситуацій усталеним, традиційним шляхом нагромадив значний досвід формування відповідального ставлення дітей та молоді до трудової діяльності, в якому дослідники виділяють наступні групи методів мораль­но-трудової підготовки:

а) методи формування морально-трудового  досвіду (ігри, приклад батьків, виконання  доручень, обов'язків; дотримання правильного  режиму праці та відпочинку; привчання та вправи; уклад життя та діяльності дітей; безпосере­дня участь у трудових процесах);

б) методи впливу на інтелектуальну та емоційну сфери особистості (роз'яснення, наставляння, розповідь, бесіда, порада, просьба, спостереження за працею та відпочинком старших);

в) методи стимулювання (громадська думка; вимоги батьків; змагання; похвала; навіювання; застереження; натяк; докір; заклинання; клятва; благословення; заборона; заохочення; покарання). [8]

Характеризуючи, зокрема, метод покарання, дослідники відзначали, що до нього вдавалися, особливо батько, якого боялися як суворішого і вимогливішого. Все ж, у більшості родин з вимогливістю розумно поєднувалися любов і ласка, чому сприяла і громадська думка: "Учи дітей не стражкою, а ласкою". Особливого значення як методу батьки надавали заохоченню, стимулюючи розвиток трудових здібностей дітей. З цією метою розумно поєднувалися і ласкаве, ніжне слово, і подарунок, і доручення більш відповідальної роботи. Традиційно в українських родинах цінували громадську думку. Громада засуджувала лінощі не тільки дітей, але й батьків за погане виховання: "Та дитина ледача, якої батько не вчив". І, навпаки, того, хто добре, швидко й майстерно брався за діло, не тільки відзначали, ставили в приклад, а й з глибокою повагою ставилися до його сім'ї. [8]

5. Родинна педагогіка у педагогічній спадщині Стельмаховича М.Г.

Родинне виховання є серцевиною виховного процесу. В Україні  воно має достатній потенціал, оскільки його досвід накопичувався з давніх-давен  і тому має глибоке історичне  коріння. Сучасні науковці відзначають  факт, що "виникнення і розвиток української  сім'ї досліжені ще недостатньо" . Окремі з них, розкриваючи суть проблеми за існуючими джерелами, закцентували увагу на наступному: "У період матріархату та екзогамії дітей до п'яти-шести років виховувала мати. Після утвердження патріархату створилась моногамна сім'я, а разом з нею і так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання". Аналізуючи процес розвитку сім'ї вони стверджують про поширення у східних слов'ян у V-VI століттях великої патріархальної родини. Із впровадженням християнства на Русі та відкриттям шкіл відбувалася ізоляція дітей (які навчались) від впливу їх батьків. До того ж, найбагатших родинах (у період феодальної роздробленості Київської Русі) матері не годували своїх дітей молоком, а віддавали їх найманим мамкам.

З плином часу у межах  великої сім'ї стали утворюватись пари, що призвело до укладання шлюбів. Організація парного шлюбу пройшла  свої стадії розвитку. У період виникненням  шкіл зросла потреба участі батьків  у вихованні сина чи доньки. Моногамний шлюб набув поширення. За звичаями українців  хлопці одружувалися після служби в  армії чи досягнення 21 року. Дівчата  мали право вступати в шлюб з 16-18 років. У народі схвально ставилися  до ранніх шлюбів. У науковому обґрунтуванні "... шлюб - це дозволена і регульована  суспільством форма взаємин між  чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов'язки по відношенню один до одного і до дітей".[6, 120]

В українських родинах  існували традиції обрання майбутнього  чоловіка чи жінки: у шлюб вступали рівні за походженням люди, здебільшого  однієї національності. Вони мали отримати батьківське благословення. У випадку  порушення цих норм молодята позбавлялись приданого. Обов'язковою вимогою  до них була відсутність будь-якого  родинного зв'язку. Шлюби укладались між молодими людьми за взаємною згодою, хоча серед мотивів вибору наречених в українців часто існувало врахування економічної вигоди. Серед народу побутують прислів'я і приказки, які стосуються шлюбного питання: "Сухар з водою, аби, серце, з тобою", "Коли любиш - так женись, а не любиш - відступись", "Не поможуть і чари, як хто кому не до пари" й інші.

Важливим є той факт, що "... церковне вінчання в Україні  до кінця XIX століття не було дозволом на спільне сімейне життя. Якщо шлюб у церкві та весілля відбувалися  не в один день, то повінчані молоді жили окремо - кожний у своїх батьків - до весілля". Він підтверджує  усвідомлення і сприйняття українцями значення моральності вчинків і  взаємостосунків. До того ж "... церковне вінчання в Україні тривалий час  було притаманне лише пануючому класові".

Виховання у кожній конкретній родині включає реалізацію досвіду  багатьох поколінь близьких по крові  людей. Поняття "родина" трактується  як "... природний осередок найглибших людських почуттів: тут народжується і поглиблюється любов до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошана до рідної мови, історії, культури". Для кожної родини важливим було і є питання помешкання чи рідної домівки (оселі). Житло в Україні називали господою, а подружжя - господарями. Господа мала не абияке значення у виховному процесі. Про неї відгукувалися з повагою і гордістю: "У своїй хаті своя правда, і сила, і воля", "Своя стріха - своя втіха", "Своя мазанка ліпша любої світлиці" і т. п.

Найвпливовішими вихователями у родині вважалися батьки. Народ  шанує тих батьків, які поряд  з вимогливістю і справедливістю проявляють чуйність до синів та дочок  і, водночас, засуджує ухиляння від  батьківських обов'язків. Про батьківство  і материнство поширено багато народних висловів: "Мати однією рукою б'є, а другою гладить", "Умієш дітей  родить - умій же їх і вчить", "Гни  дерево, пока молоде, учи дітей, поки малі", "Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів", "Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме". [6, 132]