Методи та прийоми гуманістичного виховання молодших школярів методами народної педагогіки

Діти були і є бажаними: про них мріяли, їх пестили, за ними тужили, ними гордились. В українській  педагогіці здавна побутують істини, закладені у змісті народних прислів'їв та приказок: "Де діти, там радість", "Діти - окраса дому", "Без гілок  не дерево, без дітей -не сім'я", "Діти - основа щастя" тощо.

На наш погляд, справедливо  зазначено: "Правильне виховання -це наша щаслива старість, погане виховання - це наше майбутнє горе, це - наші сльози, це - наша провина перед іншими людьми, перед усією країною".

Українська родинна педагогіка сьогодні розглядається як окрема галузь педагогічного знання, яка містить  у собі узагальнений досвід вітчизняного виховання і досліджує його актуальні  аспекти, які є суттєвими для  нинішніх і наступних поколінь. Вона тлумачиться як "... національний варіант загальнолюдської педагогічної культури, яка в своєрідній формі  виражає навчально-виховний досвід, інтереси й прагнення мас". У  її науково-термінологічному апараті багато понять, напрацьованих самим народом. Вона сприяє насищенню наукової педагогіки гуманістичними ідеями, вимогами до особистості, спроможними впливати на її становлення в сучасному світі.

Родинна педагогіка впливає  на якість виховання дітей у сім'ї, посилює його національну спрямованість. Вона сприяє розвитку позитивної реакції  на перевірені часом засоби виховного  впливу, які через спілкування  передаються від пращурів до правнуків.

Виховна функція спрямована на трансформацію родинного досвіду  і впливу на формування у дітей  ціннісних орієнтацій. Важливим її аспектом вважалось вироблення у  підростаючого покоління пошани до праці. Не дивно, що факт народження дитини у сім'ї сприймався з радістю  як поява на світ ще одного помічника. Необхідним було також забезпечення розумового розвитку дитини. В народі говорили: "Не краса людину красить, а розум", "Без розуму ні сокирою  рубати, ні личака зв'язати".

Функція етнічного відтворення  полягала у формуванні "... у членів сім'ї національної свідомості", сприянні "нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей". Завдяки їй у часи військових, політичних, економічних і інших негараздів в Україні було збережено етнотрадиції, рідну мову, ставлення до духовно-моральних цінностей.

В українській родині у  дітей завжди виховувалась любов  до віри, повага до церкви, яка у всі  віки регламентувала доброзичливі стосунки між людьми, розвивала у них  патріотичні почуття, милосердя, розуміння  свого оточення, підтримку народних обранців.

У родинах постійно дотримувались  таких моральних заповідей: "Шануй  вітця твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі", "Люби ближнього як самого себе"; шанували моральні чесноти - мудрість, справедливість, мужність, стриманість; поважали "дев'ять плодів Святого духа": любов, радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, віру, лагідність, поміркованість.

Батько і мати прагнули з наймолодшого віку формувати у  синів і доньок   національну   свідомість,   задовольняти   духовні   потреби, впливати на стан морального і фізичного здоров'я  та загартування, психологічний і інтелектуальний розвиток тощо.

У дітей з розвиненою національною свідомістю виробляються стійкі мотиви приналежності до нації, держави, але, водночас, вони здатні й до розуміння  проблем інших етносів, допомоги їм у разі необхідності. Результатом  батьківського виховання є і  сформована у дитини система поглядів, переконань, ідеалів, покликаних впливати на її цілісну орієнтацію.

Виховання в українській  родині спрямоване на вироблення у  молоді шанобливого ставлення до матері, дівчини, жінки, бабусі; готовність допомагати найменшим, хворим, потерпілим від всілякого лиха; здатність  співчувати, жаліти, остерігати тощо. Духовний світ особистості та її інтелектуальна сфера є наслідком виховання в родині.

У наш час, коли багатьом сім'ям варто виправити допущені у вихованні дітей помилки, до основних завдань родинного виховання  відносимо:

-    створення у  сім'ї атмосфери доброзичливості;

-    турботу   про   всебічний   розвиток   дітей   (інтелектуальний,

духовний, фізичний тощо);

-    формування у  нащадків високих духовно-моральних  якостей;

-    піклування   про   розвиток   трудових   навиків   і   здібностей

майбутніх поколінь, їх творче ставлення до праці;

-  залучення їх до  активного громадсько-політичного  життя.

Реалізація цих завдань  потребує застосування засобів родинного виховання, серед яких на першому місці рідна мова, традиції, звичаї, обряди, символи, природа рідного краю і його історія, приклади героїчного минулого представників свого родоводу та гідності, просвітницької і освітньої самодостатності вітчизняного духовенства. Батькам потрібні особливі знання, розуміння деталей і подробиць життя для правильної реалізації вказаних нами засобів.

У процесі родинного виховання важливо дотримуватись конкретних принципів, реалізація яких уможливлює отримання позитивних результатів. Загальновизнаними принципами виховання в родині були і залишаються гуманізм.[6, 158]

Масова практика родинного  виховання дітей в Україні  традиційно відстоює дух справедливості й гуманних відносин між людьми. Провідними серед них стали миролюбність і гостинність, товариська солідарність і вірність щирому другові. "Яку  дружбу заведеш, таке й життя поведеш", "З добрими людьми завжди згоди  можна дійти", "Вірний приятель — то найбільший скарб", "Друга  шукай, а найдеш — тримай", "Друзі  пізнаються в біді", повчає українська етнопедагогіка. Вона схвально відгукується про такі моральні риси людини, як доброта і щирість, прагнення до справедливості й рівності, готовність прийти на допомогу в біді, повага до старших, увічливість, оптимізм, уміння піклува¬тися про слабих і безпомічних, здатність поділитися останнім

Українська етнопедагогіка бореться за ставлення до людини як до найвищої цінності, захищає право кожного на свободу, щастя і вільний розвиток. Велика увага звертається на розуміння й розрізнення антиподів типу: добро — зло, правда — брехня, розум — невігластво, милосердя — жорстокість, красиве — потворне, щирість — лукавство, працьовитість — неробство, хоробрість — боягузтво, чесність — безчестя, любов — ненависть ("Приятелева вода краща ворожого меду", "Не той друг, що лащиться, а той, що печалиться", "З добрим дружись, а лихих стережись" та ін.). Тільки добра людина, про яку в народі кажуть, що вона й мухи не скривдить, уміє по-справжньому ненавидіти зло й боротися з ним. Не випадково у багатьох народних оповіданнях ідеться про боротьбу проти злих сил за утвердження добра. Добро неодмінно долає зло. Народна педагогіка насичена багатьма традиційними побажаннями, змістовними, емоційними, щирими й зворушливими, які люди висловлюють один одному, бажаючи добра і щастя.

Вироблення гуманістичних  рис через родинне виховання  зближало людей праці, будило такі високі моральні почуття, як солідарність і  колективізм, потребу в громадській  активності. На прикладах сім'ї, односельців, сусідів, через участь у різних іграх  і праці діти бачили, що для вирішення  важливих справ треба об'єднуватися,  діяти  спільними  зусиллями.  Та  й  у народі  неухильно визрівала потреба згуртуватись для відстоювання власних інтересів у боротьбі проти несправедливості.

Висунувши гуманізм як один з невід'ємних складників морального виховання дітей, народна педагогіка аж ніяк не схильна до всепрощення. Навпаки, вона ставить дуже високі вимоги до батьків-вихователів, не схвалює поблажливості в ставленні до дітей. Народна практика родинного виховання будується на застереженні дитини від лицемірства, привчанні її до моральної стійкості, недопущенні порушень норм поведінки не тільки в присутності батьків, а й наодинці, тобто вчить бути чесним перед собою, принциповим і твердим у власній оцінці, непримиренним не тільки до чужих, а й до власних недоліків і слабкостей. Саме тому моральні заповіти народної педагогіки значною мірою мають застережливе спрямування. їх провідна мета — запобігти необачним учинкам.[6, 170]

Краще не допустити помилки, ніж потім її виправляти. Особливо небезпечними є помилки в моральному плані. Українські народні прислів'я  і приказки, сформульовані стисло, з образною емоційністю, що сприяє легкому  запам'ятовуванню, застерігають людину від таких серйозних моральних пороків і вад, як підступність, нещирість і хитрість ("Лихий чоловік — як хвороба: усе запакостить", "Не копай другому яму, 5о сам у неї впадеш", "Хитрощами довго не проживеш"), крутійство і шахрайство, скупість і зажерливість ("Тонув — сокиру обіцяв, а витягли — топорища шкода", "Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить"), нечесність ("Поганому виду нема стиду", "Що собі не мило, то й людям не зич", "Краще не обіцяти, як слова не здержати"). Такі афоризми діти не раз чують від старших, мимовільно їх запам'ятовують, що позитивно впливає на моральне виховання.

Одним з поширених у  народній практиці засобів морального виховання є осудження негативних учинків через слово "гріх". Зміст цього поняття багатогранний: гріх — порушення релігійно-моральних  догм, настанов і т. ін.; поганий, непорядний учинок, недолік, помилка, недогляд; непорядно, недобре, недозволено. Звідси пішла й низка похідних слів: гріховодити — вести себе аморально,  нескромно;   гріховодний —   той,   хто порушує правила моралі або взагалі правила співжиття; грішити — порушувати якісь правила, норми, припускатися помилки, а також фразеологізми: "брати (взяти) гріх на душу" — робити що-небудь усупереч власній совісті, прийнятим нормам моралі, "гріха не боятися" — робити погані вчинки, не зважаючи на норми моралі; "з гріхом пополам" — не без помилок, не зовсім добре та багато інших. За традицією народної педагогіки діти в сім'ї від батьків, дідуся, бабусі, старших сестер і братів запам'ятовують, що негарно не слухати матері чи батька, обманювати їх, глумитися зі старості чи глузувати з каліцтва, знущатися з тварин, лицемірити, ображати інших, зводити наклеп, підлабузнюватись, бути байдужим до чужого горя.

Народна педагогіка звертає  увагу батьків на те, що правильна постановка морального виховання дітей зумовлюється його початком ("Добрий початок — половина задуманого"). Вона закликає дбати про виховання з перших років життя дитини ("Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках", "Нагинай гілляку, доки молода", "Гни дерево, поки молоде, учи дитину, поки мала", "Молоде на всі сторони гнеться", "Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме"), узявши під контроль її моральну поведінку ("Гідність людини визначають її вчинки").

У практиці народного виховання  стало загальновизнаним з першого  року привчати дітей слухати дорослих, виконувати вимоги батьків. Цього принципу неухильно дотримують протягом усього життя дитини в сім'ї. Не позбавляється вона, звичайно, й права виявлення власної розумної ініціативи. Добрий почин завжди підтримувався й заохочувався дорослими ("Кожна птичка своїм носиком живе", "Людей питай, а свій розум май", "Дарма, що малий, а й старого навчить", "Мале орля, та вище старого літає"). У два-три роки діти вже виконують найпростіші доручення за вказівкою "подай", "принеси" тощо. Знають, що треба берегти іграшки й речі, рослини й тварин. Між іншим, народна педагогіка не схильна ділити рослини й тварин на корисні й шкідливі. Нехай спочатку для дітей усе живе буде добрим, бо пізнання світу має починатися з добра. Тільки за цієї умови з дитини виросте людина-добротворець. Саме тому в казках і піснях для малят звірята характеризуються пестливими словами: "зайчик-побігайчик", "лисичка-сестричка","мишка-скряботушка", "сорока-білобока", "котик-мурчик", "коник-стрибунець", "жабка-квакушка", "вовчик-братик". Ще з колиски дитя тягнеться до всього живого — до котика, який є в кожній хаті, до бджілки, яка випадково залетіла у вікно. Це пробуджується чудова природна схильність дитини брати під захист слабшого від себе. З віком дитини тваринний і рослинний світ стає для неї ще привабливішим. У трудових родинах вона вчиться доглядати тварин. Особливий інтерес у дітей викликають маленькі звірятка — цуценя, каченя, курча, гусенятко, лошатко, котик, телятко, кроленя Цей природний потяг схвалюється з неодмінним застереженням, що тварин не можна кривдити, мучити. Той, хто знущався з тварин, зазнавав загального осуду. А батьків це серйозно непокоїло: з губителя природи може вирости черства й жорстока людина, а то й мерзотник. Не можна спокійно спостерігати, як хлопчина тягнеться зруйнувати пташине гніздо чи вкрасти звідти яйця, а то й викинути немічних малят; як він мучить кішку, навмисно дратує собаку, б'є жаб. Навіть така "забава", як проколювання хрущів, метеликів і запускання живих "парашутиків" чи "млинків", теж не безневинна, батько й мати вважають своїм обов'язком домогтися, щоб їхня дитина зрозуміла, що кривдити слабших від себе, навіть комах, не можна — їм треба співчувати, допомагати, захищати. Цікаво, що коли треба було зарізати птицю або заколоти порося, то господарі намагалися зробити це вдосвіта, коли діти ще сплять. Ставлення до тварин у народній педагогіці є одним з мірил людської доброти.

У трудових сім'ях здавна вкоренилась  добра традиція привчати молодь до піклування про слабших. Піклування про дітей, калік, хворих, старих є виявленням однієї з основних ознак морального здоров'я народу. Навіть людину слабоумну не залишали напризволяще. Кривдити вже скривдженого природою — то гріх. Його одягали, годували, намагалися вилікувати, доглядали аж до смерті.[6, 192]