Можливості використання методів заохочення та покарання народної педагогіки у вихованні дітей

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УГІВЕРСИТЕТ

 

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ

 

 

 

 

 

 

Можливості використання методів заохочення та покарання народної педагогіки у вихованні дітей

 

 

 

Курсова робота

студентки 305 грипи

факультету французької мови

Листопад Людмили  Олегівни

 

Керівник: доктор педагогічних наук  професор Левченко Тетяна Іванівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2010

 

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП…………...……………………………………………..…………………3

РОЗДІЛ  1. МЕТОДИ ЗАОХОЧЕННЯ І ПОКАРАННЯ У ВИХОВАННІ

ДІТЕЙ – ЗАГАЛЬНОПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА…………7

1. Історія та сутність проблеми заохочення і покарання у

          вихованні підростаючого покоління……………...…..……  7

2. Родинно - народна педагогіка про зміст, прийоми

та методи заохочень  і покарань у вихованні дітей   їх застосування……………………………………….……10

 

РОЗДІЛ 2.  АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ  

                     ЗАОХОЧЕННЯ І ПОКАРАННЯ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

                      У НАРОДНІЙ ПЕДАГОГІЦІ………………….…………… 25

           2.1. Методи, види, форми та  міри заохочення і покарання.…25

                     2.2.   Аналіз дослідження використання народних методів

 заохочення і покарання у  вихованні дітей на сучасному 

етапі………………………………………………………35

3. Поради батькам…………………………………………  40

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………………    42

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………    44

ДОДАТКИ…………………………………………………………………  46

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

«Виховує, –  писав  А. С. Макаренко, –  все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше –  люди. З них на першому місці  – батьки і педагоги. З усіма складними світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичними і моральним зростанням самої дитини» [19, 238].

Процес виховання –  це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості[ 5, 23]

Специфіка цього процесу  полягає передусім у його цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості, епізодичності, хаотичності у проведенні виховних заходів.

Справжнє виховання  за своєю сутністю є глибоко національним. «Національне виховання, — писала український педагог Софія Русова (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів...» [24, 13].

Народне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців так і представників інших народів, що проживають в Україні. Важливу роль у вихованні мають засоби, методи, прийоми, і форми виховання.

Цілі, завдання і засоби народного виховання відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), а також іграх і танцях, прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях трудового й сімейного виховання.

Народна педагогіка – галузь  емпіричних знань і    народного досвіду, які   

виражаються в   панівних у народі  поглядах на мету й завдання виховання, в

сукупності  народних засобів, умінь та навичок виховання та навчання [5, 115].

Актуальність  проблеми дослідження. Досі глибоко не досліджені вузлові проблеми народної педагогіки як головного осередку виховання. Тому актуальність проблеми дослідження полягає в тому, що ще донедавна в науковій педагогіці про народні виховні традиції майже не згадувалось, хоч вони в етнізації дітей та молоді мають величезне значення.

Аналіз літературних джерел свідчить, що в науковців відсутні єдині погляди на використання методів заохочення і покарання у вихованні дітей. Є підстави константувати наявність певної суперечності між потребою формування особистості дитини через її спілкування з іншими  людьми і недостатньою розробленістю засобів позитивного впливу оточуючого середовища на цей природний процес; наявністю в батьків певних труднощів у використанні методів виховного впливу на формування моральних якостей у своїх дітей.

Отже, соціальна значущість і практична необхідність  культури взаємин батьків і дітей у сім’ї, а також основні суперечності у формуванні культури взаємин у мікро – і макросередовищі дитини, недостатня теоретичне і методичне висвітлення проблеми використання  народних методів заохочення і покарання визначили вибір теми курсової роботи.

Практичне значення: дане дослідження може бути використане у роботі  вчителів з батьками. Результати проведених досліджень можуть бути використані як базис для подальшої дослідницької роботи з даної проблеми, а також може використовуватися студентами при підготовці рефератів та самостійних робіт як теоретичне підґрунтя.

Теоретичні  основи: вплив внутрішньосімейних взаємин на формування дитячої особистості розкрито в працях О.Вишневського, М.Володкевича, О.Духновича, В.Кравця, А.Макаренка, М.Стельмаховича, В.Сухомлинського; сутність закономірності взаємодії батьків і дітей у сучасних умовах стали предметом наукових  пошуків Т.Алєксєєнко, О.Докукіної, К.Журби, Т.Кравченко, Л.Повалій, В.Пустового, О.Хромової, які розкривають проблему міжособистісних взаємин батьків, родини, сім’ї, громадськості і дітей, що характеризується гуманістичною спрямованістю – чуйністю, взаєморозумінням, взаємодопомогою батьків і дітей, взаємовідносинами   дитини з іншими людьми[ 17, 48]

Значну пізнавальну  цінність у справі вивчення народної педагогіки мають праці українського педагога М. Г. Стельмаховича. Особливе велике значення для науки мала праця  науковця «Народна педагогіка» (1985), побудована на засадах педагогічної мудрості рідного народу [29, 67].

Велике значення для розвитку української  народної педагогіки, особливо в окресленні її методологічних засад, має фундаментальна двотомна праця «Украинский народ  в его пропшлом и настоящем» , створена з участю таких видатних вчених, як Ф.Вовк, М.Грушевський, М.Ковалевський, Ф.Корш, А.Кримський, М.Туган-Барановський, О.Шахматов та ін.

Об’єкт дослідження – заохочення і покарання в народній педагогіці.

Предмет дослідження: можливості використання  методів покарання і заохочення в вихованні дітей.

Мета дослідження: визначити умови використання методів заохочення і покарання в народній педагогіці та їх зміст.

Завдання  дослідження:

1. з’ясувати сутність методів заохочення і покарання, їх вплив на формування особистості дитини,   види і форми заохочень і покарань;
2. зібрати інформацію про зміст народної педагогіки та методів виховання в ній;
3. дати визначення ключовим поняттям з даної проблеми;

 

4. здійснити аналіз умов і ситуацій, за яких використовуються заохочення і покарання, їх вплив на формування   позитивних     рис

      характеру;

5. провести дослідження та опрацювати результати дослідження з даної проблеми;
6. визначити можливості ефективного використання народних методів заохочення та покарання в процесі виховання дітей;
7. встановити різницю між традиційними і народними методами заохочення і покарання;
8. обґрунтувати висновки.

 

Методи дослідження:

• теоретичні: аналіз психолого – педагогічної, методичної  літератури з обраної теми, вивчення та узагальнення досвіду з проблем виховання дитини, змісту виховних заходів і прийомів виховання;
• емпіричні:  спостереження, бесіди, анкетування батьків та дітей.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, коротких висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел із   28

найменувань, а також 13 додатків. Загальний обсяг роботи – 77 сторінок. Основний зміст викладено  на 54 сторінках.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  1. МЕТОДИ ЗАОХОЧЕННЯ І ПОКАРАННЯ У ВИХОВАННІ

ДІТЕЙ – ЗАГАЛЬНОПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

 

1. Історія та сутність проблеми  заохочення і покарання у вихованні підростаючого покоління

 

В процесі виховання  особистості саме вихователь визначає як будувати цей процес, використовувати чи ні методи заохочення та покарання – це власне вибір кожного, адже  значення заохочень і покарань у системі виховних впливів дуже локальне, воно не належить до числа виховних засобів, що потрібні повсякденно і на кожному кроці. Цілком можливо, наприклад, протягом дня, а іноді і цілого тижня працювати з класом чи групою, не використовуючи заохочень і покарань. У сім’ї ж, де склалися правильні взаємини між дорослими і дітьми, можна обходитися без заохочень і покарань значно більше. Мабуть, тут і з’являється переконання, що в принципі, в ідеалі заохочення і покарання не потрібні взагалі.

Історія проблеми заохочення і покарання у вихованні дітей сягає далекої давнини.  Вищою метою середньовічної школи була сліпа рабська покора, а її головним виховним знаряддям - тілесні покарання. Для епохи промислових революцій цього арсеналу було вже недостатньо. В капіталістичному суспільстві, де все будується на ‘владі грошового мішка’, на основі "вільної" купівлі-продажу стимули покори повинні були стати більш тонкими і гнучкими. Це знайшло свій прояв, зокрема, у відомій видозміні системи покарань у даній школі й у доповненні її свого роду врівноважуючим початком - розвиненою системою заохочень. Педагогіка палиці в чистому вигляді змінюється педагогікою "батога і пряника"[36,62].

Поряд з поступово  відступаючими на задній план, але  не знятими зовсім з озброєння фізичними покараннями, школа епохи Відродження успадкувала від старої школи і різного роду «м’якокаральні» міри, що принижують особисте достоїнство дитини. «З послабленням страху тілесних покарань, - писав П.Ф. Каптерев, - внаслідок поступового позбавлення останніх, багато хто визнавав вкрай необхідним пробуджувати в дітей страх більш тонкий і делікатний - страх духовних страждань, страх докорів ураженого самолюбства, незадоволеного честолюбства і марнославства, мук суперництва, боротьби, поразок. У школах були введені, з одного боку, цілий ряд ганебних покарань, що зачіпають самолюбство, а з іншого боку - безліч нагород.

Ганебні покарання були досить різноманітні і полягали в  позбавленні якої-небудь частини  костюма (наприклад, фартуха в жіночих  школах), у костюмі іншого кольору, більш грубому, чим звичайний, в ослиних масках, ковпаках, у написанні зробленого вчинку на костюмі і водіння винного по всій школі, у саджанні за останню парту, у ставленні поганих оцінок, у записуванні в чорну книгу, у неважких роботах по школі замість служителів чи служительок тощо» [16, 8]

У педагогіці епохи Відродження і Реформації не раз впроваджувались спроби провести грані, що відокремлюють педагогічні представлення про покарання і заохочення від правових.

 «Нагородження, з погляду педагогіки, не є віддякою за заслуги ».   «Покарання педагогічне не є засіб залякування. Виховання не може обрати одного вихованця для того, щоб на його прикладі вчити інших» [36,92]. «Головна мета юридичних покарань - відплата (чи покарання), а головна мета педагогічних покарань - виправлення» [16, 122]. Подібних висловлювань зі старих посібників і підручників педагогіки можна привести чимало. Але вони були покликані відігравати роль лише декларації, що ніяк не підтверджувалися практикою. В умовах виховання в феодальному суспільстві заохочення і покарання ніколи не були і не могли бути нічим іншим крім, як засобами «залякування», «відплати», «кари» .

Ідею про те, що «справжнє» виховання - це виховання без покарань і нагород, це свого роду ідеальна гармонія взаємин вчителя й учня, у єдиному пориві прагнучих до пізнання добра і краси, висловлювали багато видатних педагогів минулого. Така була точка зору великого російського педагога К.Д. Ушинського, який писав: «Якщо ми дотепер застосовуємо заохочення і покарання, то це показує недосконалість нашого мистецтва виховання. Краще, якщо вихователь досягне того, що заохочення і покарання стануть непотрібними» [34, 151].

О. Дистервег, один із педагогів Західної Європи, наприклад, вважав, що міри покарання «здебільшого і марні, і не потрібні там, де навчання ведеться правильно, тобто відповідно до природи дитини і природи самого предмета навчання. Покарання взагалі повинне ставити собі за мету усунення покарань» [17, 21].