Можливості використання методів заохочення та покарання народної педагогіки у вихованні дітей

На противагу прихильникам заохочень і покарань, які розуміють заохочення та покарання як засоби «штучного під’юджування», з одного боку, честолюбства дітей, а з іншого боку - їхнього страху, у педагогіці одержали розвиток ідеї так званих "природних" заохочень і покарань [25, 4] Родоначальником цих поглядів був великий французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо. Наприклад, учень не приготував домашнє завдання, то «природнім наслідком» цієї провини являється покарання його шляхом залишення його в школі без обіду для виконання цього завдання. Приблизно таким же чином трактувалася і логіка заохочення: скажімо, хлопчик дбайливо поводиться з книгами - у нагороду за це батьки дарують йому нові книги.[2, 58]

А.С. Макаренко вбачав головну суть покарання у тому, що воно повинне «дозволити і знищити окремий конфлікт і не створювати нових конфліктів». З таким розумінням тісно пов’язана його ідея про необхідність індивідуалізації покарання і неприпустимості, яких би не було регламентованих «шкалою» заходів впливу. Разом з тим Антон Семенович відстоював необхідність вироблення в колективі деяких традицій, зв’язаних із заохоченням і покаранням та вважав, що педагог повинен мати у своєму розпорядженні досить багатий арсенал засобів заохочення і покарання. [19, 26].

Отже, заохочення і покарання повинні будуватися на точному і всебічному обліку індивідуальних і вікових особливостей дітей, ретельному аналізі причин і мотивів їхніх вчинків і конкретних ситуацій, в яких ці вчинки відбуваються. Необхідність використання заохочень і покарань в кожному конкретному випадку випливає не з якоїсь «шкали пороків і чеснот [20, 52], за які дається строго виміряна доза каральних мір і нагород, а з реальної в даній педагогічної ситуації потреби в корекції поведінки дітей.

             1.2 Родинно - народна педагогіка про зміст, прийоми та методи

        заохочень і покарань у вихованні дітей, їх використання

         В.Сухомлинський називав народну  педагогіку «живим, вічним джерелом  педагогічної мудрості, зосередженням  духовного життя народу» [33, 8].

Педагогічний вплив народної педагогіки важко переоцінити. Діти й підлітки сприймають її легко, природно й просто, навіть не відчуваючи, що їх виховують. Очевидно, це й дало підставу К.Д.Ушинському сказати, що «виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях» [34,17].

Тому народна педагогіка здавна привертала до себе увагу багатьох діячів культури. З цього приводу  варто згадати слова М.Рильського:

…Немає мудріших, ніж народ, учителів,

У нього кожне слово  – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина!»

 Протягом багатьох  віків український народ нагромадив  силу – силенну різноманітних  знань, що й дало підставу  сказати: «Як би ти багато  не знав, а більше як народ не знатимеш». У родинному та громадському середовищах через навіювання, настанови, заохочення, осуд, застереження, покарання тощо діти завжди набували життєвого досвіду, знань, наслідували стереотипні уявлення про цінності, притаманні своєму народові.

• Роби так, щоб батьку – матері не було соромно від людей.

Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вона вміє спонукати кожного до правильної дії, спрямувати на дотримання норм поведінки.

Видатний вчений, педагог, письменник та історик О.В.Духнович, визначаючи першорядне значення родинного виховання у передмові до «Народної педагогіки» нагадує батькам основні прийоми виховання – приклад добрий подавати, люб’язно нагадувати, за добре діло хвалити, полюбити й обдарувати, а за зле тихенько покарати, не фізично, не покарання ради, а ради спрямування [20,82-83],[8, 12]

У практиці народного виховання  виробилася розгалужена система  різноманітних стимулюючих методів: педагогічна вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення і покарання.

      Серйозно підходить народна педагогіка до застосування заохочень і покарань у вихованні.

Під заохоченням вона розуміє  спонукання кого-небудь до якоїсь дії певними засобами. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними для неї людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, викликає бадьорість, новий приплив енергії, гарний настрій і готовність до дальшої праці, загострює почуття відповідальності і власної гідності, сприяє створенню хороших взаємин між вихователями і вихованцями.

Заохочення може стосуватися рівних сфер людської діяльності. І найбільше  ціниться в ньому моральна дія. А  тому народні вихователі ставляться до нагород стримано. Вони не допускають, щоб у дітей створилась звичка очікувати нагороди за будь-який успіх. Ця ідея, зокрема, пронизує українську народну казку: «Дідова дочка й бабина дочка».

Увага дітей у практиці народного  виховання зосереджується на тому, щоб вони вміли цінити насамперед сам факт схвалення і подяки, а  не вагомість нагороди. Хоча нагороди тут, звичайно, не ігноруються. Найчастіше це гостинці, поїздка до міста чи навпаки – до села, залучення до певних дій разом з дорослими ( у давні часи - нічне випасання коней з вечірнім багаттям і дозволом поїздити верхи, рибальство, збирання грибів, участь у святі чи видовищі). На сьогоднішній день зміст нагород змінюється, адже розвиток людської цивілізації, науково-технічний прогрес вносить новий зміст занять дітей, підлітків. До сучасних заохочень можна віднести дозвіл користування комп’ютером , відвідування ігрових клубів, перегляд кінофільму, відеофільму тощо. Слід підкреслити, що заохочення дітей є природним результатом їхніх позитивних вчинків.

Не обходиться народна педагогіка і без покарань. У буквальному  розумінні «покарати» означає накласти кару за якийсь-небудь злочин чи якусь провину. З погляду педагогічного це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викоренення.

 Основне призначення покарання  полягає в тому, щоб викликати  у винуватця неприємні переживання,  гіркоту вини  й сорому за поганий вчинок і бажання більше його ніколи не повторювати.

 У практиці народного виховання  найчастіше використовують такі  види покарань, як зауваження, репліка,  осуд. Зауваження – це коротко  висловлене судження, міркування  з приводу чого-небудь. Осуд – виявлення негативного, несхвального ставлення до чогось. У практиці народного виховання осудливі зауваження, як правило, супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку.

З покаранням тісно пов’язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив - прибери, образив – попроси пробачення, опустив – підніми тощо).

 Покарання може виражатися й у формі докору, суворості голосу, а також в обмеженні окремих прав дитини – позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від більш значної діяльності й переведення на менш значну.

Усі види покарань пройняті духом  гуманності. Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську  гідність, шкодять здоров’ю дитини. Основне призначення покарання вона вбачає в тому, щоб застерегти вихованців, зорієнтувати їх на правильний вчинок.

Застосовувати покарання слід помірковано, лише в міру необхідності, у розумних межах. Карати має право лише людина мудра й авторитетна. («Краще догана розумного, ніж похвала дурного»). Не можна карати за підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву («Злість – погана порадниця», «Перед тим, як карати, полічи до ста).

Справжнє покарання завжди справедливе  й сприймається вихованцем як заслужена міра впливу на нього. Воно будить активні роздуми й глибокі переживання з приводу допущеної помилки. Покарання має випливати не з чиїхось примх, а з доброзичливого бажання виправити чиюсь хибну поведінку. Не можна карати працею, образою, лайкою.

У мудрого вихователя покарання ніколи не принижує гідності людини, не придушує особистості, а є своєрідною формою поваги до неї. Особливо яскраво це виявляється тоді, коли вихованець відчуває, знає, вірить і розуміє, що його карають не з якоїсь помсти, а для того, щоб привчити не піддаватися легким принадам, щоб формувати з нього людину, гідну поваги, сильну духом і характером, вольову й відповідальну, надійну й стійку.

Народна педагогіка розглядає заохочення і покарання як дуже делікатні  виховні методи, які не треба часто застосовувати.

Міра заохочення чи покарання повинна  точно відповідати вчинку дитини. Заохочувати слід з дотриманням  високої вимогливості, а карати –  з виявленням поваги до особистості.

Захвалювання шкідливе («Перехвалене – як пересолене»).

Невмілі й часті покарання  калічать душу дитини («Як будеш  часто називати людину свинею, то вона й захрюкає»). Якщо ж покарання  потрібне й доцільне, то вагатися у  його застосуванні не варто[ 26, 24-26].

До найвищої міри покарання  в практиці народного виховання належить прокляття як крайній метод впливу на особистість. Це різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. Прокляття в народній педагогіці є виявленням різкого осуду особливо злісного й непростивого вчинку, великого обурення чиєюсь украй негідною поведінкою, глибокої ненависті до когось. Проклинають найчастіше того, хто вчинив тяжкий злочин перед людством, рідним народом, родом, сім’єю, дітьми [28, 62].

У практиці домашнього виховання в умовах експлуататорського ладу поширилися й деякі антипедагогічні методи впливу, зокрема такі, як фізичні покарання і залякування дітей. Та й у фольклорі дожовтневого періоду можемо простежити непослідовне, суперечливе ставлення до фізичних покарань. З одного боку, фізичні покарання схвалюють («Хто годує, той і б’є», «Б”ють – не на лихо учать», «Ганьбою не візьмеш, так силою діймеш», «Кого люблю – того і б’ю», «Каже дитина , що  бита, та не каже за що»), шкідливість їх помякшується («Материні побої не болять», «Рідна мати  високо замахує, а помалу б’є», а з другого боку, розглядаються як марні і недоцільні («Не вчи дитину штурханцями, а хорошими словами», «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка  бояться»). На жаль, окремі малосвідомі батьки ще й  нині вдаються до цього методу, зовсім не вникаючи у його шкідливу суть, вважають його або не винним або йдуть бездумно за принципом: «Мене били, як виховували, то і я б’ю». Таке саме спостерігається і в залякуванні дітей. Яких тільки залякувань на дитячу голівку не придумало хатнє виховання. Малих дітей лякали циганами, розбійниками, бурлаками, старцями, відьмами, домовиками, вовками тощо.

Такі потворні антипедагогічні  явища в хатньому вихованні, як фізичні  покарання  і залякування, були породжені  історичними умовами людського співжиття.

Однак, незважаючи на ці складності й перипетії, у народі зародився і сформувався цілком правильний погляд на фізичні покарання  і залякування як методи шкідливі й антипедагогічні («Учи дітей не страшкою, а ласкою», «Хто б’є дитину, той не виховає добру людину», «Жорстокість породжує тупість і дурість»). Сучасним батькам зовсім не личить вдаватися до таких нічим не виправданих засобів впливу на дітей, як залякування і фізичні побої – шльопки, запотиличники, ремінь. «Ремінь не тільки принижує гідність дитини, - писав В.О.Сухомлинський, - але й розбещує її душу, пробуджуючи в ній найтемніші, найпідліші риси,  боягузство, людиноненависництво, і лицемірство».  До того ж  покарання ремінцем нещадно рве добрі взаємини між дорослими і дітьми . «Руйнуючи духовний зв’язок дорослих і дітей, ремінь явно прирікає на невдачу всі виховні зусилля і батьків, і вчителів, - наголошував В.О.Сухомлинський [ 33, 79-80].    

Добрий знавець педагогічних ідей в народній педагогіці І.Франко виступав проти покарань і принижень гідності людини. З цього приводу він писав: «Діти такі ж люди, як і старші, їх особисту гідність і потреби треба так само шанувати, як і старших, і тільки поводячись з ними лагідно, щиро, розумно, як з рівними, входячи в їх спосіб думання, можна їх виховувати як чесних, щирих, правдолюбивих і справді свобідних людей, бо всякі терпіння дитячої душі не тільки таке ж болюче, як і дорослої, але ще до того шкідливе для її подальшого розвитку» [ 27, 46 ].

Коли ми оцінюємо вчинки, то намагаємось навіщо, чому, чим керувалася людина? Так само, сприймаючи вчинки дітей, варто спробувати проаналізувати мотиви їхньої поведінки.

Ще дошкільнята починають  усвідомлювати, що можна робити і  чого не можна, що добре і що погано. А в молодшому шкільному віці діти вже повинні чітко знати, які норми поведінки схвалюються, а які засуджуються. І тут багато важать наше оцінювання поведінки інших людей і власний приклад, роз’яснення і переконання [30, 36].

За народним переконанням, малу дитину карати не можна, якщо вона навіть в чомусь провинилась. Серед гуцулів в окремих селах і понині живе звичай визначати момент появи свідомості у дитини, кладучи перед нею одночасно монету й вогонь. Якщо маля хоче взяти вогонь, отже, ще нічого не тямить, його карати не слід, марно; якщо ж бере монетку, - вже тямуще, карати за поганий вчинок можна [31, 87-88]. Цей народний спосіб випробування на зрілість дає змогу визначити той сенситивний момент у житті дитини, який можна й треба використати для виховання усвідомленого ставлення до етичних норм, формувати вміння зіставляти предмети і явища, відрізняти добре від поганого.

Дуже часто дитина хоч і підкоряється незрозумілій, неусвідомленій нею забороні,   лише вичікує, коли і як можна здійснити  своє бажання. Отже, у забороні важлива не твердість слова, а його доказовість і переконаність, емоційний вплив на уяву дитини і різноманітні почуття: жаль, сором, справедливість тощо. Такий підхід доцільний, і коли мати не дозволяє синові після хокею напитися холодної води, і коли виникає гостра розмова після негарного вчинку, але які переконливі слова  б не говорили, без уявлення про можливі мотиви вчинку розмова буде безрезультатною.

Припустимо, батьки несподівано  дізнаються про жахливий, на їх погляд, вчинок сина. Не починайте зопалу негайно розслідування. Треба спокійно обміркувати, про що запитати, до чого довести розмову, а синові корисно почекати, похвилюватися – а що ж увечері скаже батько?

Як саме розмовляти? Ні в якому разі не починати з грубих, різких слів, з «остаточних» висновків: «Я все знаю! Це ти винний!». Діти в таких випадках або затято мовчать, або вперто заперечують.