Можливості використання методів заохочення та покарання народної педагогіки у вихованні дітей

     При виборі виховних засобів слід враховувати, які прийоми використовували раніше. Якщо переважали бесіди, роз’яснення, їх варто уникати надалі; коли дитина захвалена, - постаратися бути стриманим у цьому відношенні. І, звичайно, не захоплюватися докорами й покараннями.

Вище ми детально розглянули причини появи такої точки зору, відзначили, що для свого часу вона була багато в чому прогресивній.  Суперечки, у кінцевому рахунку, вирішить час. Безперечно одне: у наші дні у вихованні без цих засобів не обійтися, і завдання полягає в тому, щоб їхнє використання було, як мінімум, елементарно грамотним у педагогічному відношенні.

 

 

РОЗДІЛ 2.  АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ

МЕТОДІВ ЗАОХОЧЕННЯ І ПОКАРАННЯ У ВИХОВАННІ

 ДІТЕЙ У НАРОДНІЙ ПЕДАГОГІЦІ

 

2.1. Методи види та форми заохочення та  покарання. 

Поняття заохочення і  покарання сприймаються звичайно як антиподи. Тим часом смислова, семантична гама цих понять надзвичайно широка. Якщо, наприклад, порівнювати корінні значення слів «заохочення» і «покарання» лише в деяких європейських мовах (російській, українській, німецькій, французькій, англійській), то неважко помітити, що одні з цих значень сильно розходяться, інші ж, навпаки, дуже наближаються.

Так, наприклад, «заохочення» означає «схвалення», «  заохочування», «сприяння», «прискорення», «додати  хоробрості», «стимулювання» тощо. «Покарання», у свою чергу, означає «наставляння», «догана», «обтяження», «кару», «вимогу», «штраф», «стимулювання» і ін. В етимології цих понять є і загальне значення стимулювання, що допомагає, на наш погляд, бачити їхню єдність у виховному процесі [26, 53].

Заохочення і покарання - це сукупність засобів регулювання відносин, що складають зміст педагогічної ситуації, у якій ці відносини повинні бути помітно і швидко змінені. Головною ознакою, за якою  вважають за доцільне давати класифікацію видів і форм заохочення і покарання, є спосіб стимулювання і гальмування діяльності дітей, спосіб внесення змін у їхні відносини. За цією ознакою виділяють наступні види заохочення і покарання:

1. Заохочення і покарання,  пов'язані зі зміною в правах  дітей. 

2. Заохочення і покарання,  пов'язані зі змінами в їхніх  обов'язках.

3. Заохочення і покарання, пов'язані з моральними санкціями.

Усередині кожної з цих  груп заохочень і покарань велика розмаїтість форм їхнього використання, однак, як стверджують педагоги – дослідники, їх теж можна розділити на наступні основні форми:

а) заохочення і покарання, здійснювані по логіці «природних наслідків»;

б) традиційні заохочення і покарання;

в) заохочення і покарання  у формі експромту. [10, 42]

З врахуванням умовності  класифікації пропонуємо розглянути спочатку основні міри заохочення у вихованні дітей. У числі найбільш уживаних мір індивідуального і колективного заохочення варто назвати насамперед почесні доручення. Почесні доручення, як міра заохочення, широко використовуються й у сім’ї. Наприклад, миття посуду після чаю може доручатися дитині 5-8 років епізодично, у вигляді заохочення.

Мірою заохочення є надання додаткових прав. Як індивідуальне заохочення це не рідко пов’язується з присвоєнням різних почесних звань. Необхідно мати на увазі, що надання додаткових прав може приводити до протиставлення окремих дітей колективу. Тому важливо, щоб подібне заохочення здійснювалося з урахуванням суспільної думки колективу, було значною мірою функцією колективу.

Одна з найбільш розповсюджених мір заохочення - присудження почесного місця в змаганні. Це супроводжується колективними й індивідуальними нагородами - преміями, подарунками, почесними і похвальними грамотами тощо. Особливо часто використовуються заохочення у вигляді подарунків у сім’ї. Прагнення деякої категорії батьків будь-що робити своїм дітям дорогі подарунки стає джерелом труднощів у вихованні в сім’ї й у школі.

Своєрідною формою присудження почесних місць у творчих змаганнях школярів є різні виставки кращих робіт дітей: малюнків, творів, виробів різного роду (моделей, приладів, наочного приладдя тощо). Будучи звичайно пов'язаними з традиційними олімпіадами, проведеними щорічно по ряду предметів шкільної програми, чи конкурсами, такі заохочення сприяють розвитку творчих здібностей і інтересів учнів.

Розповсюдженими формами  заохочення в змагально-творчій діяльності є різного роду почесні грамоти і вимпели. Кількість їх, як і взагалі заохочень у школі, не повинна бути занадто великою. Важливо, щоб вручення цих заохочень переможцям змагань відбувалося в урочистій обстановці: на лінійці чи зборах [2, 171-176].

Як один із методів  виховного впливу використовують покарання. Звернемося до характеристики найбільш вживаних і виправданих засобів покарання в школі і сім’ї. У числі їх необхідно, насамперед, назвати офіційно діючі в школі засоби покарання учнів.

Найбільш розповсюдженим засобом покарання є зауваження. Зауваження повинне бути звернене до конкретного порушника вимог педагога, правил для учнів. Воно робиться у ввічливій, але офіційній категоричній формі і здійснюється звичайно за допомогою прямої безпосередньої вимоги.

В окремих випадках педагогом  може бути використаний такий засіб, як наказ учню встати біля парти. Таке покарання доцільне в молодших і підліткових класах, застосовується до непосидючих, незібраних учнів. Вставши біля парти, знаходячись під пильним поглядом учителя, привертаючи до себе увагу всього класу, учень мимоволі зосереджується, стає зібраним. Переконавшись, що до нього дійшла суть покарання, учителю варто негайно посадити його на місце. Помилку роблять вчителі, що ставлять учня біля парти надовго, а іноді ухитряються, поставивши в різних кінцях класу декількох таких учнів, що провинилися, тримати їх так до самого кінця уроку.

Не говорячи вже про  те, що для дитини таке тривале стояння  попросту шкідливе, стомлює його, покарання, перетворюється у своєрідне приниження, викликає природний протест. Вловлюючи момент, коли вчитель не дивиться на нього, такий учень біля парти починає розважати навколишніх, шукаючи їхньої підтримки і співчуття. Звичайно, справа закінчується тим, що учитель виганяє винного учня з класу, а той, почуваючи себе "героєм", йде в коридор під супровід схвальних усмішок однокласників.

Тому не випадково, залишення класу учнем - один із засобів покарання, доцільність використання якого викликає серед вчителів і батьків гарячі суперечки [20, 65].

Видалення з класу  можливе лише у випадку явної, відкритої, демонстративної непокори учня вимогам вчителя, коли учень поводиться зухвало, образливо стосовно вчителя і своїх товаришів, коли педагог почуває, що йому забезпечена підтримка суспільної думки класу. На жаль, треба визнати, що в значній частині випадків, коли цей засіб використовується, його застосування не диктувалося такою твердою необхідністю, а було викликано роздратуванням вчителя, його невмінням передбачити конфлікт, іноді - нетактовним звертанням до учня.

Вчитель повинен передбачати  небезпеку непокори учня його наказу вийти з класу. Тоді може виникнути конфлікт на зразок того, котрий був описаний у дисертації Х. Бектенова.

«Учень С. прийшов на урок у стані крайнього збудження (на перерві була бійка). Він продовжує щось говорити однокласнику, кидає через весь клас записку на останню парту, потім щось кричить учню, що сидить в іншому ряді.

Учитель: Вийди зараз  же з класу!

Учень: Не вийду!

Учитель: Я тебе виведу!

Учень: Не піду! (Хапається  руками за парту.)

Учитель: Зараз же залиши парту і йди!

Учень стукає кришкою  парти: потім підхоплюється з місця, біжить до останньої парти, забивається в кут:

• Не піду! Не піду! Через вікно викинуся. Не смійте мене торкати» [2,186-187].
• Учитель своїми діями в даній ситуації увесь час, що називається, «підливав олію у вогонь», провокуючи і без вкрай збудженого учня на подальший зрив, що відбувається.

Однак і в тому випадку, коли видалення з класу дійсно необхідно і учитель зумів спокійно, але разом з тим твердо і впевнено здійснити цей засіб, йому необхідно мати на увазі, що покарання не довершене. Щоб вичерпати конфлікт, необхідно, в залежності від конкретної ситуації, так чи інакше завершити покарання вже після уроку. Іноді педагог, знаходячись у стані роздратування, проводжає того, хто виходить сакраментальною фразою: «Більше на мої уроки не приходь». Важко сказати, який з наступних «педагогічних» маневрів гірше: той, коли вчитель преспокійно веде подальші уроки, не звертаючи уваги на те, що покараний дійсно перестав відвідувати клас, чи той, коли він з уроку в урок невблаганно показує нещасному винуватцеві на двері [18, 28-32].

Дуже серйозна міра покарання - догана. Зміст догани - у моральному осуді вчинку учня. Тому педагогічна дія даного покарання не може зводитись лише до формального акта оголошення догани, до його запису в щоденнику (хоча це і необхідно) чи в наказі по школі. Якщо доганою завершується гостре, принципове обговорення поводження учня на нараді при директорі чи педагогічній раді, за участю його друзів, ця міра покарання стає дуже сильною.

Для того щоб у дітей  формувалося переконання, що догана - це дуже серйозна міра покарання, ні в якому разі не слід оголошувати догану «для остраху», що іноді, на жаль, трапляється [7, 18].

Обговорення негативного  вчинку учня може і не завершуватися  доганою, а обмежуватися лише оголошенням  йому усного зауваження чи оформленням дисциплінарного запису в щоденник. Такий запис не повинен відбивати емоційної напруженості учителя, а містити лише осуд, виражений у стриманій, офіційній формі.

Поряд з передбаченими  офіційними документами, у школах використовуються і такі педагогічно доцільні засоби покарання, застосування яких зв'язане з традиціями, особливостями конкретних колективів. Використовується, зокрема, такий засіб, як доручення додаткових трудових обов'язків (прибирання).

Іншим засобом покарання, також зумовлюючим регулювання прав і обов'язків учня, є відсторонення на якийсь час від роботи, від участі в колективній суспільно корисній справі. Використання цього засобу доцільне в тому випадку, коли покараний позитивно ставиться до даної діяльності, дорожить можливістю брати участь у ній разом зі своїми друзями [10, 184-191].

Не можна  як засіб покарання використовувати  позбавлення дитини прогулянки, їжі, того, що необхідне їй для нормального  розвитку.

Крім того, варто взагалі  пам'ятати, що покарання, зв'язані з тими чи іншими обмеженнями, позбавленнями, застосовуються в основному лише щодо дошкільників і молодших школярів.

Як покарання, може бути використана і відстрочка очікуваного заохочення. Наприклад, можна на якийсь час відкласти покупку якоїсь речі: велосипеда, фотоапарата. Однак рекомендувати скасування раніше даної обіцянки як засіб покарання навряд чи можна. Справді, в покаранні, як і в заохоченні, надзвичайно важлива його справедливість [24, 23].

Гострі полеміки ведуться навколо питання про фізичні покарання, прихильниками яких у наші дні продовжують залишатися деякі батьки. Неважко зрозуміти, що фізичні покарання, пов'язані з болючими відчуттями, приводять до зриву гальмових процесів кори і «буйству» безумовного захисного рефлексу, що виявляється в почутті страху. Саме цим пояснюється крик дитини, яку карають: «Вибачте, я більше не буду!», а не тим, що

 ніби - то вона «зрозуміла свою помилку». «Під впливом болючого сигналу перестроюється робота всіх органів організму, - відзначає Б. Ф. Ломов, - що приводить до підвищення його реактивності. Особливо слід зазначити підвищення тонусу кісткової мускулатури, скорочення і збудливість м'язів, а також збільшення чутливості всіх аналізаторів. Це забезпечує швидкість захисних реакцій і більшу, ніж звичайно, передбачливість поведінки»[2, 22-28].

Таким чином, у ситуації, де дитина, по висловлюванню батьків, виявляє упертість, не підкоряється їх вимогам, не хоче визнавати їхню правоту і свої помилки, фізичне  покарання створює ілюзію вирішення  конфлікту: дитина, до цього довго впираючись, швидко підкоряється, просить пробачення, виявляє всі ознаки покірності і слухняності. Батькам у даному випадку не розуміють, що підкоряється, просить пробачення тощо не їхня дитина, що свідомість дитини, усі нормальні його зв'язки з зовнішнім світом порушені і його мовою з ними говорить інстинкт самозбереження, тваринна емоція страху [11, 25-26].

  Використання фізичних покарань веде до утворення у вихованця стану так званої пароксизмальної фази, що характеризується крайньою різкістю і напруженістю реакцій, незалежно від сили і тривалості болючих відчуттів, захисним гальмуванням, що охоплює діяльність кори великих півкуль, виникненням явищ «затьмарення» і великої схильності до афектів. Такий фазовий стан може відносно міцно фіксуватися, ставати одним з особистих якостей.

Варто мати на увазі, що в  залежності від індивідуально-особистісних і вікових особливостей прояви фазових  станів можуть бути дуже різними. За певних умов зовнішньою реакцією на використання фізичного покарання може стати повна байдужність, що є, однак, ознакою серйозних зрушень нервових процесів убік патології [18, 19].