Можливості використання методів заохочення та покарання народної педагогіки у вихованні дітей

Злість, роздратування, вплив  поганого настрою найбільше позначаються на тоні розмови. Здавна відомий вислів «Крик – ознака безсилля». Якщо у вашій родині спілкування, на превеликий жаль, відбувається на підвищених тонах, крик став для дитини звичним, то незабаром настане той страшний час, коли у відповідь на свій крик ви почуєте з дитячих вуст грубі, жорстокі слова. І як дітей звинувачувати в цьому?

Якось виступаючи з доповіддю  в Інституті спеціальної педагогіки, Януш Корчак продемонстрував у рентгенівському  кабінеті серце дитини, яка злякалась  нової обстановки. Присутні побачили на екрані, як прискорено забилося дитяче серце. І тоді відомий лікар – педіатр і уславлений педагог звернувся до всіх, хто був у тому залі, з словами: «Дивіться і запам’ятовуйте. Тоді, коли гніваєтесь і коли ви втомилися, коли діти стають нестерпні і виводять вас із себе, коли ви сердитесь і кричите, коли в нападі гніву ви хочете покарати, згадайте, що так виглядає і так реагує серце дитини» [17, 9].

Криком, бійкою, придушенням активності дитини ніколи не виховати справжню людину, а роз’ясненням, переконанням, гумором, особистим прикладом можна не тільки виховувати, а й перевиховувати педагогічно занедбаних дітей. Звичайно, у кожній сім’ї будуть свої прийоми виховання: де тверде слово, де послідовні докази, а де й жарт.

Якщо з року в рік, з дня на день «виховні розмови» ведуться мимохідь, у дитини поступово притуплюється гострота їх сприймання. Про що б  не говорили з дітьми, обережно користуйтесь словами, адже нерозбірливість висловлювань, багатослів’я, повторюваність словесних штампів – усе це знецінює найкращі наміри.

М.Рильський порівнював  народне слово з діамантом, який слід доглядати, шліфувати «щоб дедалі більше граней у ньому переливалось і виблискувало, відбиваючи все незрівнянне багатство наших днів»[ 26,134-135].

Деякі батьки вважають, що їхня влада щодо дітей повинна  проявлятися, головним чином,  у формі заборон.  Але це неправильно. Якщо дитина чує самі тільки заборони, це сковує її, робить несміливою, пасивною. Вимоги батьків повинні виражатися не тільки в заборонах, а, головним чином, у спонуканні дитини до певних позитивних дій. Здійснюючи батьківську владу, треба бути дуже уважним і чуйним до внутрішнього світу дитини. Кожен батько повинен знати і відчувати, де закінчується межа його прямої влади і починається той інтимний світ дітей, який для них особливо цікавий саме тим, що в нього не втручаються дорослі. У кожного хлопчика чи дівчинки можуть бути свої маленькі особисті справи, пов’язані переважно з іграми, товаришуванням, дружбою. Чим менше буде явного втручання дорослих у це коло інтересів дитини, тим менше у дітей буде  «таємниць», тим відвертішими вони будуть з дорослими [ 33,153].

 Найголовніше, щоб  дитина ніколи не залишалася  самотньою. Поруч з нею повинні  бути старші – насамперед батько, мати. Батько й мати – перші  вчителі й вихователі. Як би  добре не було поставлене виховання, без батьківського слова, без батьківського вдумливого погляду на світ дитини, без атмосфери багатого, цікавого, повноцінного духовного життя в сім’ї – цього першого вогнища думки, почуття, рідного слова – немислимий повноцінний розвиток дитини. Жити, уміти жити, учити жити – поняття багатогранні.

…Шестикласник приховав від батька кількам двійок , підшкрябавши у щоденнику. З батьківських зборів повертається прикро вражений батько. Розсерджений несподіваними неприємностями, він, незважаючи, що вже пізно – син якраз лягає спати, - кличе його. У цю мить батько стурбований, мабуть, не стільки тим, як боротися зі злом, скільки непереборним бажанням вилити гнів на винуватця переживань. На підлітка посипалися докори в жорстокій невдячності й погрози, що на день народження він не одержить уже обіцяного, довгоочікуваного велосипеда. До розмови прислухається менший син, якому теж час спати. «Завтра ж вибачся перед учителями, пообіцяй, що більше не будеш», категорично закінчив батько. «Не буду просити в них пробачення, і не треба мені вашого «Орльонка»! – ледь не плачучи, кричить син. «Не будеш – переведемо до іншої школи», підвищує тон батько. «То й переводьте, мені байдуже !»

Якщо цю сцену покласти, за висловленням Макаренка, «під мікроскоп», то скільки педагогічних помилок виявиться![19, 24] Втомленого за день підлітка підняли з ліжка, ні про що не запитали, пригрозили позбавити подарунка (чим, між іншим, виховується меркантильність. А чи подумав батько, як вплинула ця розмова на меншого сина і чи потрібно було малому         слухати її? І, нарешті, традиційна вимога просити вибачення й обіцяти виправитися [21, 164].     

Забороняючи що-небудь дітям  треба не погрозами покарання  підтримувати це, а соціально-моральними доказами. «Якщо моя дитина хоче нарвати квітів у громадському місці, я їй не говоритиму: «Не роби цього…міліціонер тебе оштрафує». Але я скажу: «Поміркуй… якщо всі люди, які тут гуляють, захочуть зірвати по квітці…незабаром не залишиться жодної квіточки, яка могла б тішити наше око».

• Який  найпоширеніший недолік методів впливу на дитину?
• Відсутність уважного, вдумливого, неспішного аналізу батьками вчинків і поведінки дітей при виборі необхідних методів впливу.

           Аналіз педагогічних явищ складний тому, що вимагає гранично конкретного їх вивчення. Хороший виховний досвід  завжди навчає, і навчає передусім чуйного, дуже серйозного, поважного  ставлення до людини. Але в педагогіці так само шкідливо копіювати методи виховання, як у медицині – ліки.

• Недоліки, які найчастіше бувають у характері підлітків, грубість і  

       неслухняність. Як боротися з ними?

• Дитяча грубість може бути наслідком грубості й нетактовності самих батьків – щодо дітей, одне до одного, до навколишніх. А якщо це справжня підліткова примха краще постаратися не зважати на неї. Те саме з неслухняністю. Напевне тут слід подумати, наскільки доцільні ці вимоги, які ставляться до дітей, - чи нема завищених, не дуже розумних, чи не занадто ми опікаємо дітей?

Окремі педагоги називають  покарання і заохочення додатковими, другорядними методами виховання. Дехто  погоджується з таким трактуванням лише щодо покарання, та й то лише, коли справа стосується покарання в найвужчому розумінні цього слова (заборона піти з друзями в кіно, подивитись телевізійну передачу, пропозиція виконати якусь додаткову роботу тощо). Вияв же холодності, деяке недовір’я до дитини, тимчасове віддалення від неї або зауваження, супроводжуване коротким поясненням негативної суті вчинку, висловлене доброзичливо без роздратування та інших емоцій, часто буває необхідне (якщо тільки воно не стає головним у стилі спілкування батьків з дітьми) [21,44-45].

Якщо ж говорити про покарання  в буквальному значенні цього  слова, то це справді небажаний елемент  виховного процесу. Ця міра все-таки пов’язана з переживанням дитини, з додатковим навантаженням на нервову систему. Є родини, сім’ї де покарання не застосовується, а рівень вихованості дуже високий.

Покарання може бути за умови  впевненості вихователя, що інший  вплив не дасть ефекту. Батьки повинні  бути впевнені, що дитина зробила провину навмисне, усвідомлено, розуміючи, що робити цього не можна. У покаранні неприпустимі будь-які елементи грубості, тим більше образа. Розпорядження про покарання треба віддавати без крику й роздратування. До покарання не треба вдаватися часто. Воно не повинно стати повсякденністю. Без гострої потреби не треба нагадувати про провину, тим більше, говорити по стороннім людям, нехай навіть і близьким, але не членам родини, про прикрість, якої дитина завдала батькам. Вона повинна відчувати себе в родині захищеною.

Дуже важливо, щоб батьки усвідомлювали значення кожного  свого зауваження, заборони, покарання. Мета покарання – не стільки кара за провину, не страх, який запобігає  повторенню її, а усвідомлення провини  дитиною.  Але для цього потрібно, щоб вона розуміла справедливість покарання. Цього можна досягнути так званим методом природних наслідків. Наприклад, незважаючи на зауваження, підлітки продовжують галасливу біганину по квартирі, брязнуло розбите скло книжкової полиці. Нехай хлопчики самі відшкодують збитки: дістануть  необхідного розміру скло, вставлять його самостійно. Підліток образив меншого братика, скажи йому: «Ти завдав малому неприємні переживання, зроби так, щоб він забув це, подаруй йому радість – покатай на велосипеді, розкажи що-небудь цікаве, ти це вмієш» [34 ,226].

          Схвалення, заохочення – мажорний, світлий метод: він породжує прагнення жити, вчитися, працювати на краще. Тому це завжди – профілактика проти провини. Антипод покарання – схвалення, похвала викликають почуття задоволення від виконання свого обов’язку, виховують почуття власної гідності, відповідальності, дарують радість і дитині, і батькам, сприяють створенню хорошої, приємної атмосфери в родині.

Правда, було б неправильно вважати, що мажорність заохочення забезпечує легкість його застосування у виховному процесі.  Природно,  воно певною мірою простіше за інші виховні засоби вже тому, що, за деякими винятками, не сприймається як щось накинуте, непотрібне, неприємне,  не викликає опору тих, кому адресоване. Та тут теж є свої тонкощі й труднощі, правила й умови ефективності. Ці умови ґрунтуються на тому, щоб забезпечити, по-перше, заслужене заохочення і, по-друге, добитися,  щоб похвала однієї дитини виховувала іншу – її брата, друга, а в школі – весь колектив класу. Звідси правило: заохочувати треба за те, в що вкладені праця, старання, коли ми бачимо відповідальне ставлення до праці, нехай це навіть не дає поки помітних результатів. Дитина впевнена: хто більше працює, той повинен одержати кращу оцінку, так справедливо; вона не може ще зрозуміти й погодитися, що результати  праці можуть не відповідати трудовим зусиллям. І дитина ображається, обурюється. Цю тенденцію підтримує часом і родина. При однаковому старанні  й різних оцінках в одній родині радість, в іншій – прикрості, докори, дитині вичитують. Її похвалили б за старанність: «Будеш далі так старатися – обов’язково встигатимеш як Миколка, а може, й краще. Поглянь, у тебе вже рівніші літери сьогодні». А замість цього вона чує: «От Миколка молодець, щасливі в нього тато й мама, одні відмінні оцінки!». Як тут не мучитися від свого невміння, від того, що засмучує батьків. Звичайно, не скрізь так. Деякі вчителі поганих оцінок за виправлення й помилки взагалі не виставляють. А якщо й виставляють, то за недбалість, небажання старатися. І дитина відчуває справедливість і доброту такого ставлення, і навчатися їй приємніше, веселіше.

Торкаючись того, що хороша оцінка, яка схвалює старанність у  навчанні, це теж заохочення, треба  підкреслити: особливо заохочувати  треба тих, хто старається, і більше стриманості повинно бути в похвалах, коли успіхи – наслідок просто добре розвинених здібностей, коли вони пов’язані з прекрасною пам’яттю, з фізичною силою. Очевидно, нема рації хвалити за те, що є простим виконанням якихось обов’язкових правил, вимог у житті родини й дітей.

Як відомо, заохочення можуть бути моральні і матеріальні. Природно, треба прагнути до того, щоб діти більше цінили моральні; сам факт ефективності їх – це вже свідчення про досить високий рівень вихованості.

Бажано, щоб заохочення в родині були різноманітні. Схвальний погляд, ніжний дотик, похвала за вчинок, поведінку дитини в колі друзів; подарунок – щось таке, про що давно мріяв ваш син; спільна поїздка туди, де дуже хочеться побувати вашій дочці, - чи то до знайомих, з дочкою яких вона приятелює, чи то до цирку, чи на свято. Їх може бути дуже багато – і хороших слів, і спільних ваших і дитячих мрій, - простих виявів уваги, вдоволеності й радості за дітей. Скільки добрих почуттів породжує в дитячих серцях таке ставлення! І шкода, що в метушні буднів ми часто не використовуємо ці прекрасні можливості справжнього виховання.

Можна поєднувати прийоми заохочення. Чим більша варіативність цих  прийомів, тим сильніша, глибша сила їхнього виховного впливу.

Крім мотивів поведінки дітей і конкретних обставин, що характеризують ситуацію, у якій мали місце вчинок, поведінка дитини, позиція вихователя і вибір ним тих чи інших виховних засобів визначаються ще й віком дитини. Дошкільникові, молодшому школяреві можна просто заборонити щось, навіть м’яко відібрати, наприклад, якийсь предмет, з яким не можна гратися. У цьому випадку авторитет дорослих забезпечується в очах дитини їхнім віком і становищем («це звелів тато», «це не дозволила мама»). Підліткові ж потрібне переконливе мотивування заборони або розпорядження. Тут авторитет становища змінюється авторитетом особи: діти середнього віку охоче підкоряються не всім, а лише тим, кого поважають, хто не тисне, не наказує, а радить, аргументовано переконує. І чим старші діти, тим менш дійове безапеляційне розпорядження, тим більше підходить у спілкування з ним форма дружньої поради, рекомендації. Також зі старшими дітьми не слід бути категоричним. Інколи краще дати їм якийсь матеріал для роздумів, нехай самі дійдуть до потрібних висновків. Іронія доречна, коли маємо справу з дітьми середнього і старшого віку, а не з малюками. Вони не сприймають іронії або вона може виявитися занадто ранимим способом впливу.

Інколи батькам замість  покарання можна просто простити дитину за погані вчинки, дати можливість дитині задуматись над скоєним.….Бувають обставини, коли прошення спричиняє значно сильніший моральний струс, ніж зробило б  у даному випадку покарання [26, 28].   

У гарній родині покарань ніколи не буває,  і це – найправильніший шлях сімейного виховання.

Одним з важливих моментів, які визначають позицію батьків  у виборі прийомів покарання і  заохочення є неповторна індивідуальність дитини. Тут усе має значення: особливості нервової системи, характер, ставлення до людей, до самої себе (самооцінка, рівень домагань), вольові якості, уподобання, інтереси.