Шпаргалка по «Истории педагогики»

 

69.Новаторство Сухомлинського у  контексті ХХ століття.

Василь Сухомлинський – засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. позицій сьогодення очевидно, що Сухомлинський зміг піднятися до рівня

світової філософської і педагогічної думки. Відштовхуючись від ідей

великих мислителів-гуманістів минулого і джерел народного виховання, він

сформулював педагогічну концепцію, яка має загальнолюдський характер,

спирається на об'єктивні закони і закономірності, не пов'язані з

кон'юнктурою та ідеологічними догмами, яких вимагав від нього час.

В центр виховного процесу Сухомлинський поставив особистість. Основою

його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та

права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних

істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі

виховання забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної

практики.Головною метою виховання вважав всебічний розвиток особистості, який можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей. Обстоював необхідність розумового виховання дитини, потрібного не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому слід спонукати дитину до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти, формуючи з малих літ допитливість, прагнення до  навчання, яке має бути, за Сухомлинським, радісною працею. Його творчі знахідки щодо навчання: «школа під відкритим небом», уроки мислення на природі, кімната думки, культ книги, свято казки та ін., апробовані в практичній діяльності Павлиської школи, стали надбанням учительства.

 

Відстоював необхідність естетичного виховання природою, яку вважав

невичерпним джерелом дитячої думки, а спостереження в природі — школою

дитячого мислення. Завдання школи вбачав у тому, щоб почуття

прекрасного, краса, створені за багатовікову історію, стали надбанням

кожного людського серця, перетворилися на естетичну культуру

особистості.

Творчі пошуки, ідеї Василя Сухомлинського були новаторством у часи авторитарної радянської педагогіки. Яскрава самобутня думка видатного педагога, виважена в особистій практичній учительській та виховній роботі, віднесена до теоретичних узагальнень, послужила розвитку демократичних та гуманістичних засад у педагогіці.

 

70. Сухомлинський про поєднання виховних завдань школи і сім’ї. Книги «Батьківська педагогіка» , «Серце віддаю дітям».

З-поміж численних питань, які турбували педагога і набули ґрунтовної розробки в його наукових працях, помітне місце належить проблемам сімейного виховання, адже саме в сім’ї, стверджував Василь Олександрович, дитина одержує перші життєві уявлення, саме тут, у колі найрідніших людей — батьків, у неї „закладається коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди”.

Відбувається це тому, що „без батьківської мудрості нема виховної сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховною силою. Але ця сила йде від батьків, у них — її коріння й джерело”.

Досліджуючи широку палітру питань сімейного виховання дітей різного віку, В. Сухомлинський звертав увагу і на такий його важливий аспект, як підготовка дитини до навчання, наголошуючи, що для батьків „велике щастя готувати дитину до школи, потім спостерігати її перші кроки на великій стежці до знань”. Проте педагог застерігав від поверхового ставлення до цього питання, адже є категорія батьків, які вважають, що „малюка не треба нічого навчати, доки прийде час вступу до першого класу”. „Краще, коли він не знатиме до школи жодної букви”, — таку думку обстоюють вони.

Праця «Серце віддаю дітям» є підсумком тридцяти трьох річної роботи Сухомлинського у школі. Складається із двох частин: «Школа радості» та «Роки дитинства». У праці розкрито педагогічний досвід вчителя початкових класів. Сухомлинський наголошує, що головне у праці педагога – любов до дитини.

В.О. Сухомлинський писав: «Батьківська педагогіка – це, на мій погляд, педагогічна освіта батьків і матерів, освіта тих, кому завтра бути батьками й матерями!» За його висновками, нині немає важливішого у сфері виховання, ніж навчити батька і матір виховувати своїх дітей. «Без турбот про педагогічну культуру батьків, – зазначав він, – неможливо розв’язувати жодного завдання, що стосується навчання та виховання. Батьківська педагогіка, тобто, елементарне коло знань матері та батька про те, як істота, що народилася від людини, стає людиною, – це фундамент, основа всієї педагогічної теорії і практики» У "Батьківській педагогіці" вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв'язки родини і школи. Головним у цьому зв'язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. За Сухомлинським, кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції.

71. Прихильники Сухомлинського

Авторська школа Олександра Захаренка (1937-2002) виростала з суспільно-педагогічних, соціальних процесів, які сформувалися наприкінці ХХ століття, коли все відчутніші стагнаційні процеси у суспільстві й освіті інтенсифікували й розширили пошуки вчителів у контексті культурологічної, дитиноцентрованої парадигми. Саме в межах цієї останньої й розгорталась авторська школа О.Захаренка, яку можна розглядати в структурі руху "педагогіки співробітництва", але разом з тим з притаманними лише їй характеристики. Працюючи на зламі епох, на перетині доби – доби радянської й доби незалежності – О. Захаренко розширив загальні цілі виховання всебічно розвиненої особистості свідомого громадянина незалежної держави на особистісний рівень, сформульований О. Захаренком як "педагогіка конкретної мети", що втілювалася в багатоцільовій, множинній інтелектуальній особистісній і колективній діяльності школярів, педагогів, батьків, жителів села. Ціннісними засадами діяльності авторської школи Захаренка були любов до дітей, патріотизм (історична пам'ять), національна свідомість, фізичне здоров'я, максимальне розширення спеціально організованого виховуючого середовища, культуротворчість, естетизація оточення [7; 8].

Особливо цікавим й привабливим є технологічне забезпечення педагогічних впливів, яке полягало у розробці й реалізації спеціальних програм (проектів) спільної діяльності дітей і дорослих: зведення навчально-спортивного комплексу, спорудження культурно-музейного центру (обсерваторія, планетарій), дендропарку, створення музею історії села з меморіальним ансамблем ("Криниця совісті"), організація радіо та телепередач, випуск багатотиражної газети "Дівочі гори", створення "Енциклопедії шкільного роду" і т. ін.

О. Захаренко створив педагогічну концепцію, школу, що спиралась на гуманістичні та культурно-історичні засади, де ці останні представлені у конкретизованому вигляді й спрямовані на послідовне засвоєння історико-культурного надбання у регіональному, національному та загальнолюдському вимірах.

Технологічні підходи О. Захаренка відповідають проектному та модельному підходам до організації навчально-виховної діяльності, виходячи за межі класу, школи, формуючи у дітей здатність самостійної вибудови світобачення й світосприйняття [9; 10].

Амоношвилі Шалва Олександрович, грузинський педагог-новатор, доктор психологічних наук, вчений, працював з дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку.

В своїй праці Ш.О. Амонашвілі “Добридень, діти!” розповідає про свій досвід навчання шестилітніх дітей в школі, спираючись на свою багатолітню педагогічну практику. Треба зазначити, що на час випуску книги (1983), проблема навчання дітей шестилітнього віку була дуже актуальною, оскільки це було певним новаторством, а тому було необхідно уважно поставитися до цього питання.

Цю книгу називають “поетичною педагогікою”, оскільки вона подається не просто в теоретичному викладі сутності проблеми, а у вигляді розповіді Амонашвілі майже про кожний день його роботи з експериментальним класом, зупиняючись на тих питаннях, вирішення яких потребує детального розгляду.

наприклад, три принципи гуманної педагогіки:

– Одухотворення середовища навколо дитини;

– Утвердження у дитині її особистості;

– Вияв творчого терпіння, допомагаючи дитині у самопізнанні.

Крім принципів, визначає Ш.О.Амонашвілі, три закони гуманної педагогіки:

– Любити кожну дитину;

– Розуміти і приймати її такою, якою вона є;

– Озброїтись оптимізмом у ставленні до будь-якої дитини.

Гуманна педагогіка заснована на Вірі. А звідси і три заповіді педагогіки:

– Віра у безмежність дитини;

– Віра в свою іскру Божу;

– Віра у силу гуманної педагогіки.

Гуманний вчитель перетворює кожну зустріч з дитиною на радість відкриття світу і себе. Дуже важлива атмосфера радості та любові на уроках.

Зрозуміти багатогранний світ гуманної педагогіки під силу кожному, хто цього з вчителів забажає, іти до істини Добра і Краси.

Педагогічні твори Ш.О.Амонашвілі – це науковий пошук шляхів організації радісного, захоплюючого життя в школі.

Всупереч існуючій педагогіці, практиці, педагог звертається до педагогіки серця, розмірковує про добро і зло, біль і радість, совість і безсердечність і т.д.

У школі має бути вчитель, в якого можна черпати знання, як воду з криниці, який вміє дослідити душу дитини і серцем дійти висновку: добро має панувати у школі і ніякої байдужості.

Ш.О.Амонашвілі не доказує нам, а розповідає про те, яке шкільне життя можна запропонувати дітям, виховати не просто учня, а Людину.

 Педагогічна  спадщина В. О. Сухомлинського глибоко вивчається в Україні, Росії та багатьох країнах світу. З листопада 1990 року було засновано Українську асоціацію імені Василя Сухомлинського, у цьому ж році в Німеччині (м. Марбург) було створене Міжнародне товариство послідовників Сухомлинського, з 1998 року популяризує спадщину педагога Всекитайське товариство прихильників В. Сухомлинського.

72. Підготовка вчителя  в Україні (1917 – 2010)

В період 1917–1920 років. перебудовувався весь устрій соціально-економічної життєдіяльності, неминуче руйнувалися та зникали старі соціально-педагогічні відносини, виникали нові, більш відповідні тогочасним умовам. Дані питання тісно перепліталися з підготовкою високо кваліфікованого вчителя початкових закладів.

Відсутність українських учителів гальмувала процес становлення національної школи. Початкові заклади страждали від нестачі вчителів, які б достатньо володіли українською мовою. Слід зазначити, що й рівень педагогічної освіти більшості вчителів був досить низьким Таким чином, як бачимо, гострою була проблема забезпечення початкових шкіл кваліфікованими вчителями. На освітянських з’їздах, нарадах, зборах, насамперед, обговорювалися питання відкриття курсів та навчальних закладів (інститутів), де здійснювалася б підготовка вчителів для поча-

ткових шкіл.  Починаючи з 1917 року, підготовка вчительських кадрів проводилась в учительських інститутах. Навчальні плани вміщували такі предмети: – ручна праця (для дівчат – рукоділля); – методика письма; – методика креслення;– методика малювання; – теорія та історія музики і співів [4, 10].

Зміст даних предметів, насамперед, передбачав детальне вивчення майбутніми вчителями методичних особливостей викладання навчальних дисциплін у початковій школі; спрямовував на формування у майбутніх

вчителів професійних умінь, необхідних для ефективного здійснення навчально-виховного процесу молодших школярів.   У процесі практичної підготовки в учительських інститутах України в 1917–1920 роках виконувалися завдання, які формували елементи педагогічної техніки та професійної майстерності майбутнього вчителя. Це підтверджується тим, що в процесі навчання були окремо виділені післяобідні заняття студентів з театрального мистецтва, ручної праці, музики та співів, гімнастики. Дані заняття передбачали:

– навчання міміці, пластиці, жестам;

– набуття вмінь правильно й змістовно викладати свої думки та ро-

бити висновки;

– оволодівання технікою мовлення;

– освоєння мистецтва інсценізації і ін. Архівні матеріали стверджують, що в містах України відкривалися

місячні та трьохмісячні курси по перепідготовці та підготовці вчителів. Як на курсах, так і в зразковій школі основна увага вчителів зверталася на ознайомлення з новими педагогічними течіями, з методами та прийомами навчання у новій єдиній школі на Україні. На курсах проводилися конференції-бесіди, де прослуховувалися доповіді з питань організації

єдиної трудової школи та методики викладання в ній. Учасники конференції висували нові питання, висловлювали свої сумніви та побажання. Все це свідчило про їх глибокий інтерес до проблеми перебудови школи. У 1920 році. використовувалася короткотермінова підготовка: літні курси, тримісячні, шестимісячні й річні педагогічні курси. Такі курси не тільки готували нові педагогічні кадри, а й здійснювали підготовку наявних педагогічних кадрів. Для вчителів нижчих початкових шкіл курси організовувалися при вищих початкових класах. На курсах давалися не лише

теоретичні знання, а й проводилась практика У 1923 – 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація педагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін

цілковитої українізації (зокрема, для педагогічних інститутів це 1927–1928 рр.). Викладачів, які не могли перейти на викладання українською мовою, звільняли. У 1929-1930 роки розгорнулася дискусія, присвячена проблемам педагогіки, психології. Вона позитивно вплинула на психолого-педагогічну підготовку вчителів, активізувавши її. Період з кінця 1920-х років позначається сумнозвісним розгулом „сталінської педагогіки”, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія, кібернетика, педагогіка і психологія, генетика і педологія, а і творчість, ініціатива, педагогічна самостійність. Така атмосфера застою призвела до утвердження у практиці вищої педагогічної школи одноманітних форм, методів навчання і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів студентів

З 1939 р. до основних територій України була приєднана Західна Ук¬раїна і там радянська влада почала інтенсивно запроваджувати свої по¬рядки. У західноукраїнських школах вводились радянські навчальні плани, місце польської мови займала російська. Вивчення польської історії і культури знімалося, а натомість шкільні підручники наповнювалися антире¬лігійною пропагандою та статтями про діяльність більшовицьких вождів.

Позитивним було те, що у школи Західної України (передусім сільські) прийшла рідна мова, освіта оголошувалася безкоштовною. Але перебудова школи на радянський манер супроводжувалася її русифікацією (всі команди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри тощо) та активним вилученням з неї "націоналістичних елементів". Замовчувалися не¬вигідні центральному урядові українські культурні діячі і їх ідеї, одно¬часно оспівувалася керівна роль комуністичної партії. Атеїстична радянська школа не допускала церкву до пропагування української духовності. Все це виховувало у школярів байдужість до національних питань.