Шпаргалка по «Истории педагогики»

Великих збитків українській школі нанесли німецькі окупанти. За період окупації фашисти знищили на території України 8 тис. шкіл і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень. Метою їхньої шкільної політики на загарбаних територіях було онімечення населення та виховання покірності німецькому рейху. Гітлер вважав, що освіта для завойованих східних народів може згубно впливати на інтереси Німеччини. За його словами, "не можна, щоб вони (слов’янські народи) знали більше, ніж значення дорожніх знаків, а географію можна обмежити фразою: столиця рейху – Берлін".

У міру визволення України від окупантів почалась відбудова шкіл. У лютому 1943 р. було видано постанову українського уряду "Про поновлення роботи шкіл в районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів". На вересень 1944 р. на переважній більшості територій України відновилась робота шкіл, хоч і проходила вона у складних умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей тощо.

Постановою уряду від 8 вересня 1943 р. прийом дітей до школи почав здійснюватися з 7-річного віку, вводилося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток в загальноосвітніх школах (мало місце до 1954 р.). За роки війни з’явилися нові навчально-виховні заклади (школи робітничої і селянської молоді, суворовські і нахімовські військові училища), широкого розповсюдження набувають дитячі будинки для дітей-сиріт.

1944 року було видано ряд постанов, за якими вводились: відмінена раніше 5-бальна система оцінювання успішності; обов’язкові випускні екзамени, нагородження золотою і срібною медалями учнів-відмінників, які закінчували школу.

Після звільнення територій Галичини від німецьких завойовників туди були надіслані учителі-добровольці, щоб піднімати народну освіту, яка була повністю зруйнована. Це пояснювалося тим, що, з однієї сторони, в Західній Україні бракувало вчителів (загинули, ще воювали, емігрували, пішли в УПА), з іншої сторони, радянська влада хотіла швидкими темпами запровадити на цій території комуністичну ідеологію і заволодіти душами галицької молоді. У школах використовувалися підручники шкіл Східної України, швидко зростали піонерські і комсомольські організації.

Після війни розгорнулася активна робота з відновлення роботи школи на всіх територіях України. 1949 року відбувся перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти. З 1956 р. створюється новий тип школи – школа-інтернат, куди приймалися діти одиноких матерів, інвалідів, сироти.

24 грудня 1958 р. було  видано закон "Про зміцнення  зв’язку школи з життям та  про дальший розвиток системи  народної освіти в СРСР". Цей  закон визначав:

– перехід до обов’язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років;

– організацію виробничого навчання і виробничої практики з метою поєднання навчання з продуктивною працею дітей (вся молодь віком 15-16 років повинна була включатися у посильну суспільно-корисну працю);

– структуру основних типів шкіл:

а) школи робітничої і селянської молоді (вечірні і заочні середні загальноосвітні школи), де працююча молодь, яка має 8 класів, отримує середню освіту і підвищує професійну кваліфікацію протягом 3-х років;

б) середні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для отримання повної середньої освіти та професійної підготовки в одній із галузей народного господарства);

в) технікуми й інші середні спеціальні учбові заклади, де на базі 8-річної освіти отримується загальна середня і середня спеціальна освіта.

З 1964 р. встановлювався 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8 класу замість 3-річного. Школа ставала 10-річною. У 1966 р. була відмінена обов’язкова професійна підготовка в загальноосвітніх школах, яка не виправдовувала себе (лише незначний процент випускників йшли у виробництво за отриманим фахом).

У листопаді 1966 р. видано постанову, за якою у школах вводилися фа¬культативні курси з окремих учбових предметів, починаючи з 7 класу, що вибиралися за бажанням учнів, визначався порядок організації диференці-йованого навчання – створення певної кількості шкіл і класів з поглибленим вивченням в 9-10 класах окремих навчальних предметів, встановлювалося викладання систематичних курсів з четвертого класу, а не з п’ятого.

Постанова від 20 червня 1972 р. "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи", а також введені в дію з 1 січня 1974 року "Основи законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту" ставили перед школою завдання давати молоді глибокі і міцні знання основ наук і проголошували перехід країни до обов’язкової загальної середньої освіти.

В 70-х і на початку 80-х років було прийнято ще ряд документів, спрямованих на піднесення роботи системи народної освіти. Але вони не працювали і радянська школа, піддаючись застійним впливам, все більше входила у кризовий стан. 1984 року було накреслено і прийнято основні напрямки шкільної реформи, де передбачалося: підвищення якості освіти і виховання; поліпшення постановки трудового виховання і професійної орієнтації учнів; зміцнення навчальної дисципліни і розвиток учнівського самоуправління; підняття громадського престижу і авторитету учителя, покращення його теоретичної і практичної підготовки тощо. Для реалізації поставлених завдань було видано ряд партійних постанов. Зокрема, на основі розробленого плану партійними постановами у країні було проголошено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова 1-4 класи, неповна середня 1-9 класи, середня школа 1-11 класи), зменшувалась наповнюваність 1-9 класів до 30 чоловік, 10-11 класів до 25 чоловік.

Але всі проведені заходи у зв’язку із скочуванням країни у прірву економічної кризи не дали бажаного результату. Вже на першому році реформування освіти на урядовому рівні було констатовано, що "реформа забуксувала". Школа залишалася у кризовому стані, такою вона була і на час проголошення незалежної України.

 

 

74. НПУ  ім. М,П,Драгоманова. Етапи становлення і діяльності.

Донедавна вважалось, що історія нашого університету веде відлік від 15 липня 1920р., коли формально утворився Київський інститут народної освіти (КІНО), що також носив ім'я М.П.Драгоманова. Але історико-педагогічні розвідки останнього десятиріччя, поглиблене вивчення відповідних архівних документів та матеріалів, проведені дискусії, наукові конференції та Круглі столи дають підстави для твердження, що вказана дата є формальною й фальсифікованою. Вона не враховує того факту, що створення КІНО мало більш глибоке історичне підґрунтя, уособлене в організаційних та інституційних формах систематичної підготовки світських вчителів у Києві, започаткованої ще у 1834 році Педагогічним Інститутом при Київському університеті Св. Володимира. Останній породив низку вищих Київських педагогічних навчальних закладів, наступність і спадкоємність еволюції яких до 1917 року жорстко контролювалась і забезпечувалась Міністерством народної освіти Російської імперії.

     У 1920 році КІНО успадкував приміщення, професорсько-викладацький склад, бібліотеки і традиції підготовки вчительських кадрів Київського університету св. Володимира, Київського учительського інституту, Київських Вищих жіночих курсів, Фребелівського інституту дошкільної підготовки тощо. Тобто він став прямим наступником Педагогічного інституту при Університеті св. Володимира, спадкоємцем якого сьогодні є Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.

       Датою заснування НПУ має вважатись 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 року.

У короткому викладі історія розвитку нашого університету має такий вигляд:

4 грудня 1834 р.     Фактичне відкриття при Київському  університеті Св. Володимира „особливого  виховного закладу” -  Педагогічного  інституту;

/новий стиль/

травень 1835 р. Випуск першої групи вчителів-екстернів,   які пройшли  атестацію в Педагогічному інституті;

1858 р.   Перетворення  Педагогічного інституту у    Вищі дворічні педагогічні курси  при Університеті Св. Володимира

1863 р.  Створення на їх основі самостійного навчального закладу - Київських Вищих педагогічних курсів;

1867 р. Відтворення  Вищих педагогічних курсів при  Університеті Св. Володимира, їх  співробітництво із „зовнішніми”  курсами;

1909 р. Перетворення  Київських Вищих     педагогічних чоловічих курсів в Учительський інститут;

1920 р.  Включення  Університету св. Володимира, Вищих  жіночих курсів (Університету св. Ольги), Учительського інституту  та інших закладів до Київського  інституту народної освіти імені  М.П. Драгоманова;

1933 р. Перетворення  КІНО імені М.П. Драгоманова в  Київський педагогічний інститут імені О.М. Горького (з 1936р.);

1991 р.  Створення    на цій основі Київського Державного  педагогічного    університету  та повернення йому імені   М.П.Драгоманова;

1997 р. Надання  Університетові  статусу  Національного. 

Відновлення дійсної історії становлення та розвитку вищої педагогічної освіти та її лідера Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова є нагальною потребою українського національного відродження, утвердження української державності, повноважного входження вітчизняної освіти до європейського освітнього простору як освіти глибоко історичної, фундаментальної, високоякісної, а відповідно й конкурентноздатної.

 

 

75. Сучасна педагогічна освіта  в Україна

У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї характерне постійне відновлення й саморозвиток. Особливо могутній інноваційний процес охопив українську систему освіти в 1980 -1990-ті рр. Замість колишньої єдиної й однакової школи з'явилися гімназії, ліцеї, коледжі, школи різних профілів і напрямів. Відкрито міжнародні школи й університети, приватні школи і вищі навчальні заклади. Замість інститутів і спеціалізованих вищих училищ (військових, цивільної авіації, мистецтва) основні вищі навчальні заклади тепер здебільшого університети й академії.

Середня освіта в Україні впродовж різних історичних епох і в XX ст. зокрема не мала постійного терміну і коливалася від 9-річної (1940 ~" 1950)> 10-річної (1950 - 1967, 1997 ~ І991)і 11-річної до 12-річної. За кордоном також змінюються терміни здобування повної середньої освіти, і в різних країнах вони неоднакові. Середня освіта є обов'язковою для того, щоб продовжити здобувати освіту у вищому навчальному закладі.

Початковий рівень вищої освіти в Україні, як і в багатьох інших країнах, можна здобути у спеціалізованому коледжі. Повну вищу освіту людина здобуває тільки після успішного закінчення вищого навчального закладу. За законом "Про освіту", до вищих навчальних закладів в Україні зараховують інститут, академію й університет.

 

      Вища  педагогічна освіта в Україні здійснюється на підставі Закону „Про освіту” та  забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та    практичну     підготовку,        здобуття        громадянами освітньо-кваліфікаційних  рівнів  відповідно  до  їх    покликань, інтересів і  здібностей,  удосконалення  наукової  та  професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.

Вища педагогічна  освіта  здійснюється  на  базі  повної    загальної середньої  освіти. 

    До  вищих  закладів  освіти,  що    здійснюють підготовку молодших спеціалістів,  можуть  прийматися  особи,  які мають базову загальну середню освіту.

Підготовка  фахівців  у  вищих  закладах   освіти    може проводитися  з  відривом  (очна),  без  відриву  від   виробництва (вечірня,  заочна),  шляхом  поєднання  цих  форм,  а  з   окремих спеціальностей - екстерном.

 

    Держава  створює умови громадянам України  для  реалізації  їх права на  здобуття вищої освіти.

Навчання у вищих закладах освіти  державної  форми  власності оплачується державою за винятком випадків,  передбачених  частиною четвертою статті 61 цього Закону, у вищих  закладах  освіти  інших форм власності - юридичними та фізичними особами.

     Прийом  громадян  до  вищих  закладів  освіти  проводиться  на конкурсній  основі відповідно до  здібностей  незалежно  від  форми власності закладу освіти та джерел оплати за навчання.

     Контроль  за дотриманням принципів  соціальної  справедливості та законності  при  прийомі  громадян  до  вищих  закладів  освіти здійснюється  органами, уповноваженими цим Законом.

Вищими закладами педагогічної освіти  є:  технікум  (училище),  коледж, інститут,  академія,  університет та інші.

Відповідно до статусу вищих  закладів  освіти  встановлено чотири рівні акредитації:

     перший  рівень - технікум, училище,  інші  прирівняні  до  них вищі заклади освіти;

     другий  рівень - коледж, інші прирівняні  до нього вищі заклади освіти;

     третій  і четвертий рівні (залежно від  наслідків  акредитації) - інститут, академія, університет.

Вищі заклади  освіти  здійснюють  підготовку  фахівців  за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

     молодший  спеціаліст - забезпечують технікуми,  училища,  інші вищі заклади  освіти першого рівня акредитації;

     бакалавр - забезпечують коледжі,  інші  вищі  заклади  освіти другого рівня акредитації;

     спеціаліст,  магістр  -  забезпечують  вищі  заклади   освіти третього і  четвертого рівнів акредитації.

Основними напрямами діяльності вищого закладу освіти є:

     підготовка  фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

     підготовка  та  атестація   наукових,    науково-педагогічних кадрів;

     науково-дослідна  робота;

     спеціалізація,  підвищення    кваліфікації,    перепідготовка кадрів;

     культурно-освітня,        методична,               видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна робота;

     здійснення  зовнішніх зв'язків.