Шпаргалка по «Истории педагогики»

У жовтні 1940 року на соборі українських православних єпископів І.І.Огієнко висвячений (під ім’ям Іларіон) архієпископом Холмським і Підляським. Тільки за 1940–1941 роки Митрополит Іларіон спромігся повернути 62 церкви та відновити 117 парафій, які у довоєнний період було забрано у православних і переосвячено у католицькі храми. В усій єпархії було введено українську мову, яка фактично набула офіційного статусу. Саме стараннями І.І.Огієнка було віднайдено Холмську Чудотворну ікону Божої Матері і 3 березня 1943 року урочисто внесено до кафедрального собору Холма. У цей час за сприяння І.І.Огієнка були видані для православного населення Холмщини : «Молитовник для православних українських дітей». – Холм, 1941, (КДФ-17538); Холмський Православний Народний календар на 1944 рік». – Холм, 1943, (КДФ-17485); «Літургія Святого Отця нашого Івана Золотоустого». – Холм, 1942, (КДФ-16176); «Холмський богогласник», ч.1. – Холм, 1942 р., (ДМ-37782); «Чин Божественних страстей Христових або Пасії». – Холм, 1943, (ДМ-37779); «Українська Церква» т.1. – Прага, 1942, (КДФ-15702); «Молебень на Новий Рік». – Холм, 1943, (ДМ-37780), а також переклади релігійних книг.

Влітку 1944 року Огієнко змушений емігрувати до Швейцарії, а у вересні 1947 року – до Канади. З переїздом до Канади почався новий етап видавничої діяльності І.І.Огієнка, який тривав практично до початку 70-х років ХХ століття. Вже через два місяці після його облаштування у Вінніпезі, у листопаді 1947 року почав виходити редагований Огієнком місячник «Слово істини». З 1951 року відроджується у Вінніпезі започаткований у Варшаві часопис «Наша культура», який з 1953 року став називатися «Віра й культура», оскільки поновилося засноване Огієнком у Лозанні видавництво української книжки «Наша культура». У 1951 році його обирають першоієрархом Української Православної церкви в Канаді. Митрополит Іларіон доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя в Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне товариство Митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію імені св. апостола Андрія, очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. За Іларіона було проголошено Акт об’єднання трьох українських автокефалій за кордоном.

І.І.Огієнко здійснив перший автентичний переклад Святого Письма українською мовою. Цим Митрополит Іларіон забезпечив право українського народу на звернення до Бога рідною мовою, заклав підвалини організаційного оформлення української православної автокефалії та національно-мовної єдності українців України і діаспори.

53. Університетська освіта в  Україні (XIX-початок XX ст.). Відкриття  університетів та їх вплив на загальноосвітній стан і національно-освітній процес в Україні. Педагогічна думка (В. Капніст, В. Каразін, М. Максимович, П. Куліш, П. Редкін, П. Юркевич).

Львівський університет (тобто колегіум католицького зразка) засновано у місті Львів 20 січня 1661 року єзуїтами. Це три перші університеті України.На відміну від західних радянські університети автономії не мали. Відмінна була й структура радянських університетів від західних, зокрема відсутністю богословських й медичних факультетів. Останні після 1917 відокремлено від університетів і перетворено на самостійні інститути. У Донецьку створено університет у 1965 р., Сімферопольський відновлено у 1972 р., наслідком чого чисельність університетів в УРСР зросла з 7 до 9. Усі вони перейшли з республіканського до загально-союзного підпорядкування Міністерству вищої освіти СРСР.

До університету приймають осіб віком до 35 років на основі (як і до інших високих шкіл) конкурсного іспиту. Перевага надається особам, що по закінченні середньої школи мають 2-річний стаж праці на виробництві (до якої прирівнюється перебування на військовій службі). Особливими привілеями користуються співробітники КДБ йміліції, яких приймають без іспитів, якщо вони мають бодай початок вищої освіти з свого фаху, або за наявності тільки середньої — за полегшеним іспитом поза конкурсом.

Навчання, залежно від факультету, триває 4-6 років, на вечірніх і заочних відділах — 5-6, на так званих загально-технічних факультетах (в Ужгороді й Чернівцях) — 3 pp. До 1967 університети мали «загально-наукові» факультети з скороченою програмою до 2-3 pp.; деякі з них були філіями поза осередком університету (у Горлівці при Донецькому, у Рівному при Київському університеті). Після ліквідації цих факультетів філії в Горлівці й Рівному існували ще до кінця 1960-их pp. під назвою заочних відділів, 1968 відкрито (як заочний факультет, а потім відділ загально-технічного факултету) філію Ужгородського університету у Виноградові, ліквідовано 1978.

З самого початку встановлення Радянської влади в Україні система університетської освіти пережила не найкращі часи. Зокрема, примусова трасформація університетів на ІНО значно позначилися і на рівні виховної і наукової діяльності вищої школи в Україні.

ІНО — вищі педагогічні навчальні заклади, створені в УРСР, починаючи з Харківського (1920 року), на базі університетів і педагогічних закладів. Вони були покликані готували працівників освіти для загальноосвітніх і професійних шкіл усіх типів і виховних закладів.

В реальності ж, ІНО було створено фактично на руїнах усіх українських університетів, коли, замість цілої низки факультетів, в кожному українському університеті було утворено два-три факультети-покручі: соціального виховання (три-чотирирічні), професійної освіти (чотирирічні), інколи — робітничий факультет (трирічний).

Аж за 10 років, коли у 1930–1933 роках тепер уже на базі ІНО для підготовки професійних кадрів було створено інститути соціального виховання та інститути професійної освіти за принципом фахової орієнтації, університети поступово відродилися.

Радянська політика в ділянці університетської освіти виявляла виразне спрямування на національну дискримінацію й русифікацію. Поряд з існуючою відсотковою нормою, понад яку неможна було приймати до університетів євреїв, так само всілякими засобами обмежується й кількість українських студентів, супроти яких перевага надається росіянам, навіть приїжджим з РРФСР, супроти місцевих українців. Наслідком чого в університетах УРСР на 1965 було тільки 61% студентів-українців. А за даними «Українського Вісника» (ч. 7-8, весна 1974), існує інструкція, за якою до високих шкіл західних областей України заборонено приймати понад 25% місцевої молоді. Адміністративно-викладацький персонал українських університетів також великою мірою російський, навіть в університетах, найменше зросійщених, наприклад, уЛьвівському на 1950 українців було менше половини, в Ужгородському на 1959 — тільки 61%.

Особливо від кінця другої світової війни університети в Україні перетворилися на вогнища посиленої русифікації. Замість обов'язкових вступних іспитів з української йросійської мов, від 1954 українську поступово усунено й обов'язковою лишилася тільки російська мова. Планомірне усування української мови з викладання набуло прискорення з 1959 (на основі хрущовського закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям»), так що на 1970-і pp. українська мова тільки частково збереглася на українських відділах філологічних факультетів. Через те, що вчені звання централізовано надає Всесоюзна атестаційна комісія (ВАК) у Москві, кандидатські й докторські дисертації українські вчені зобов'язані писати російською мовою, навіть з української літератури й мовознавства. В університетських виданнях переважають, за малими винятками, російськомовні.

Васи́ль Васи́льович Ка́пніст - визначний російський і український поет, драматург і громадсько-політичний діяч кін. XVIII — поч. XIX ст.

Діяльність В. Капніста була пов’язана з Полтавщиною. Він був директором училищ і генеральним суддею Полтавської губернії. Друкуватися почав 1780 р. (»Сатира І»). Коло літературних інтересів В. Капніста дуже багатогранне: оди, елегії, п’єси, в яких він оспівав мальовничу природу України, життя і побут її народу (»Обухівка», »В пам’ять береста»).

Перу поета належить вірш на честь Полтавської битви. Його »Чижик» — переспів вірша Г. Сковороди »Ой ти, птичко желтобоко».

У своєму маєтку в Обухівці створив домашній театр, на сцені якого, зокрема, було поставлено його комедію у віршах »Ябеда» (1798, гостра сатира на бюрократію і суд). Ця п’єса входила до репертуару Полтавського вільного театру, який очолював І. Котляревський, а також Харківської трупи Д. Трощинського в с. Кибинцях Миргородського району.

В. Капніст — один із перших перекладачів російською мовою »Слова о полку Ігоревім», автор відомої »Оды на рабство» (1783), яку дослідники вважають протестом проти введення в Україні кріпацтва.

Перебуваючи свого часу на військовій службі, В. Капніст був добре обізнаний з військовою козацькою справою. Тому заміна українського козацького війська карабінерами викликала в нього обурення. 1788 р. він подав Катерині II проект »Положения, на каком может быть набрано и содержано войско охочих Козаков». На його думку, це мало бути незалежне від російського добровільне козацьке військо з командуванням зі старшин-українців, обраних козаками. Катерина II схвально поставилася до проекту, проте його реалізацію замість Лівобережної було перенесено на Південну Україну.

Бажаючи незалежності своїй Батьківщині, 1791 р. з’ясував можливості допомоги Україні (якщо вона повстане проти Росії) з боку Прусії. В Обухівці заснував гурток, члени якого обговорювали громадські й політичні справи, мріяли про повернення втраченої автономії, підтримував зв’язки з гуртком прогресивної молоді О. Палицина на Харківщині.

В. Каразін - український і російський учений, винахідник, освітній і громадський діяч, публіцист, визначний вітчизняний просвітник.

Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії.

Василь Назарович надавав великого значення освіті й вихованню жінки-матері – першої вчительки дитини. На його думку, дитина тільки тоді отримає добре виховання, коли грамотною і освіченою буде її мати. 
На думку педагога, вміння читати й писати принесе селянам добробут і процвітання, а освіта ж дворян – розвиток і престиж держави. У своїй статті "Чистая правда без малейшего украшения или увеличения” вчений звернув увагу на низький рівень учителів-іноземців і навчальних посібників, якими вони користуються. Говорячи про шкоду, якої завдають дітям такі горе-вихователі, В. Н. Каразін засуджував уряд за те, що в сучасній йому Росії нічого не робилося для підготовки й заохочення вчителів-росіян.

М. Максимович - (1804-1873) – учений-енциклопедист, фахівець у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, педагог, просвітитель, перший ректор Київського університету. 

Молодий учений багато часу віддавав також педагогічній діяльності: читав курси господарської ботаніки і садівництва (1825–1829) у Землеробській школі, курс природознавчої історії (1826–1833) в університетському «шляхетному пансіоні», курс ботаніки в університеті (з 1828), двічі на рік викладав ботаніку в Московській комерційній практичній академії. Його лекції вирізнялися науковою ґрунтовністю і новаторством, «новітністю філософських ідей і висновків», стрункістю викладу. У 1826 р. попечитель Московського навчального округу Д. І. Писарев запропонував йому посаду завідувача університетським ботанічним садом і гербарієм.

Це була особистість, що органічно поєднала в собі здібності до різних галузей науки: природознавства, фізики, біології, філософії, літератури тощо. Визнанням наукових і педагогічних заслуг М.О.Максимовича стало затвердження його в 1833 р. ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки Московського університету.

Пантелеймон Куліш – педагог-просвітитель, педагог-практик вчителював в дворянських школах, гімназіях. Багато зусиль приділяв самоосвіті – вивчив декілька мов, глибоко опанував слов’янські мови, був славістом. 
В ряді своїх творів приділяв увагу школі та освіті народу. 
Зокрема в творах “Викохуйте дітей”, “Рідне слово”, “Граматика”, “Слово до письменних” та в романі “Чорна Рада” та інших він настирливо вимагає освіти для народу. Школа повинна бути доступною дітям селян, сімейне виховання повинно бути поєднане з шкільним навчанням. 
Талановитий педагог вимагав поширення серед народу України, прилучення її – України – до передової світової культури. Він твердив, що школа повинна бути доступна для усіх дітей. Цю ідею педагог розглядає у вступі до букваря – “Граматики”. 
Куліш школу розглядає як таку, де б здійснювалось прилучення дітей до хліборобської культури. Це поєднує людину з природою, з рідною землею і виховує особистість так, “щоб вона твердо на своїй землі стояла”. 
Куліш невтомно працював на ниві просвітництва народу. Він засуджував таку освіту, яка веде до відчуження моралі від народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, що шкідливо. 
Наслідками такої освіти є дух виродження українців, коли українець зневажає все українське, зокрема – мову. 
Свої освітньо-педагогічні погляди П. Куліш висловлює і в підручнику “Граматика”, “Записки о Южной Раси”, у збірнику праць комісії для виведення пам’яток новітнього писемства, у спогадах про Т. Г. Шевченка, у поезіях із збірок “Досвідки”, “Хуторна поезія”, “Дзвін”, “Позичена кобза” та у романі “Чорна Рада”. 
Освітній ідеал П. Куліша – люди світлої душі, міцні здоров’ям, здатні зіпсоване по всій землі життя “исправить”, люди здатні змінити світ. 
В багатьох своїх творах (“Чорна Рада”, “Рідне слово”, “Заспів”) П. Куліш розглядає проблеми поширення освіти серед свого народу. Публіцистичні твори були спрямовані на те, щоб піднести освітній рівень українців. Він надіявся на те, що допомогти людям саме освітою об’єднати народ, допомогти йому з допомогою освіти усвідомити свій підневільний стан і виробити собі кращу долю. 
П. О. Куліш мріє про той час, коли українська освіта буде на рівні європейської. 
Вітчизняна школа, на його думку, не повинна бути ізольована, а в ній має втілюватися розумне і гармонійне і гармонійно поєднуватися українська культура з європейською. Це значно підніме рівень духовного життя українського суспільства.