Теорія аграрних відносин та аграрна політика

• природнокліматичними умовами виробництва;
• рівнем доходів населення й особливостями споживчого ринку;
• наявними земельними ресурсами та їх розподілом на території країни;
• ментальністю сільського населення, зокрема його ставленням до колективних чи індивідуальних форм господарювання.

     У період заглиблення ринкових відносин в Україні метою намічених аграрних структурних перетворень є:

- створення умов для  стабільного виробництва продуктів  харчування для населення, сировини для вітчизняної промисловості;

-   збільшення експортного  потенціалу і вихід на зовнішні  ринки;

- формування умов для  розв’язання соціальних проблем  сільського населення.

     Для досягнення цієї мети планувалось використати такі засоби:

• зміну структури форм власності, що дасть змогу сформувати багатоукладну економіку;
• механізацію і автоматизацію технологічних процесів, що підвищить продуктивність праці в аграрному секторі, доходи сільського населення;
• формування ефективної виробничої та соціальної інфраструктури;
• удосконалення ринкового механізму і його важелів: фінансово-кредитних, цінових та інших для посилення конкурентоздатності підприємств;
• упровадження комплексу маркетингу, систематичне наукове консультування суб’єктів підприємницької діяльності в АПК при проходженні продукції від виробника до споживача;
• державна підтримка національного аграрного товаровиробника і його захист.

На аграрну структурну політику України впливають як об’єктивні так і суб’єктивні чинники. З поміж об’єктивних чинників вирізняються:

1. Високий  природноекономічний потенціал  аграрного сектора. Україна є прадавньою землеробською державою на яку припадає третина чорноземів світу. Її природні умови і ресурси загалом сприятливі для розвитку сільського господарства: переважно рівнинний рельєф, достатня кількість вологи і тепла у період активної вегетації дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури і розвивати всі галузі тваринництва. Крім того, Україна має достатньо високий рівень господарського освоєння території, розвитку інфраструктури, зокрема комунікативної.

Аналізуючи економічний  потенціал аграрного сектора  слід пам’ятати, що в Україні історично  сформувався тип селянина, який має багатовіковий досвід обробки землі, розведення худоби, бажання до сільськогосподарської праці та бажання і вміння працювати самостійно.

2. Особливості  регіональної організації ведення  аграрного виробництва. Структура сільськогосподарського виробництва загалом відображає їх природу й економічну специфіку. Враховуючи на значні територіальні природні та соціально-економічні відмінності в Україні, можна дійти висновку: аграрна політика тут має диференційований характер. Аграрне районування, здійснене науковцями, дає змогу виділити мінімум дев’ять соціально природних комплексів системи сільського господарства, з вираженими відмінностями: Західно-Поліський, Західно-Лісостеповий, Правобережно-Лісостеповий, Лівобережно-Лісостеповий, Північно-Степовий, Південно-Степовий, Карпатський, Кримський; специфічний регіон, не пов’язаний із зональним районуванням – Приміський АПК.

Регіональні параметри  організації аграрного виробництва  визначаються природними і соціально-економічними умовами, а також економічними функціями, які вони виконують у складі територій вищого ієрархічного рівня. Основу формування спеціалізації сільського господарства становить місце країни у світовому поділі праці, місткість і структура внутрішнього (національного) ринку, а також соціально-економічні та природні умови. Із сегментів світового ринку найбільший інтерес для України, принаймні, на близьку перспективу, викликають країни СНД, близького Сходу, ЄС. Найбільш конкурентноздатними виявилися такі галузі сільського господарства, як зерновиробництво (пшениця, ячмінь), вирощування продукції олійних культур (соняшник, озимий ріпак).

Найбільшою місткістю  відрізняється національний ринок продукції сільського господарства. За умови поліпшення загального економічного становища і підвищення платоспроможного попиту населення, він може спожити практично всю продукцію сільського господарства рівня 1986 – 1990 років, окрім цукру, виробництво якого традиційно майже в 2 рази перевищує внутрішні потреби і залежить від постійної експортної підтримки.

Регіональна спеціалізація  повинна визначитись з урахуванням  і зазначених чинників, і місцевих природних (рельєфу, клімату, ґрунтів), соціально-економічних умов (щільность населення, форм та розмірів землекористування).

3. Нерозвиненість  ринкового організму. Важливою проблемою формування ринкового суспільства є проблема підготовки кадрів для ринку, здатних мислити сучасними економічними категоріями. Забезпечити зростання виробництва і підвищення добробуту селян, як засвідчує досвід ринкових країн, можна досягнути лише шляхом створення конкуренції в економіці, що ґрунтується,  як про це думають реформатори на приватній власності. Вона, на їх думку, дозволила б включити ринковий механізм розподілу інвестиційних ресурсів і оборотних засобів для сільгоспвиробництва і включити конкуренцію як локомотив прогресу.

Ще один важливий напрям аграрної реформи – можлива приватизація землі та реструктуризація сільськогосподарських підприємств. У нашій країні створення ринку землі дасть змогу запровадити іпотеку землі. Проте існування ринку землі буде мати і побічні негативні результати. Тому ці  процеси мають бути чітко і законодавчо врегульованими.

4. Вплив держави  на формування структури аграрного  сектора. Зміна власності на землю з державної на приватну, там де це є доцільно,  спричинює необхідність реструктуризації КСП і створення на їх основі приватних комерційних аграрних формувань. Приватних тому, що водночас із приватизацією землі відбувається паювання майна КСП, вихід частини його членів зі своїми земельними і майновими паями. Юридичними формами таких підприємств можуть бути товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, фермерські господарства і кооперативи, приватні підприємства. Перед проведенням такої реорганізації спочатку треба прорахувати всі її наслідки, а вони можуть бути самими різними. Тому важливо спочатку проаналізувати як свій так і закордонний досвід вибрати вже опрацьовані практикою найкращі результати.

Втручання держави в аграрну економіку повинне здійснюватись через створення для національних виробництв сприятливого конкурентного середовища та підтримки вітчизняного товаровиробника, та саме головне, збереження та поліпшення якості землі.

Важливим державним  заходом є пошук коштів для  сільського господарства на виробництво матеріально-технічних ресурсів (сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин, розвиток насінництва і племінної справи).

У структурній політиці держави велика роль належить суб’єктивним чинникам. Компетентність суб’єктів підприємницької діяльності, їх готовність до вирішення нових завдань, знання, здатність до ризику роблять успішним завершення аграрних реформ. Успіх структурної політики в аграрному виробництві залежить і від добору ініціативних, кваліфікованих керівників підприємств, їх систематичної підготовки і перепідготовки.

Звідси в характеристиці розмаїття форм власності треба  враховувати внутрішні закономірності кожної із форм через які реалізують себе відповідні форми господарювання. Як бачимо вище, були перераховані основні фактори, що впливають на результати виробництва і соціальну сферу. Однак вони можуть або «працювати», або ні. Все впирається у специфіку аграрних форм виробництва або технологічний спосіб виробництва на землі. Тому розглянемо його більш детально.

Аграрне виробництво в громадських господарствах

На межі 30-х років  ХХ століття  у  колишньому СРСР було створена юри-

дична форма одержавленого  сільського господарства у формі  державних підприємств (радгоспів) і колективних господарств (колгоспів). Суть усуспільненого сільського господарства виявилася не у високому технологічному рівні виробництва, що потребує регулювання аграрним сектором, а в безпосередньому державному управлінні виробництвом за принципом феодального маєтка. І це було нормальним явищем, якщо враховувати, що починаючи з 1929 р. відбулась зміна головного укладу в економіці від державно-капіталістичного до натурального.

На відміну від теперішньої  ситуації, коли все було переорієнтовано  на ринок, що на ділі проявилось у безглуздій відмові участі держави у цьому процесі та втручанні в нього, на випадок складних ситуацій (посуха, великий врожай і т.п.), ми отримали дві крайності – від надмірного втручання в справи сільгоспвиробника до повного невтручання в ці процеси зараз. При цьому є і спільне. Це нерозуміння реформаторами різниці в реальному та формальному усуспільненні.

Колгоспи і радгоспи в радянські часи становили собою  великі сільськогосподарські підприємства із призначеним і підзвітним державним органом управління керівництвом. Радгоспи – класичні державні підприємства у сільському господарстві. Колгоспи юридично вважалися колективними господарствами, але суто формально. Їх неземельні фонди належали колективу, фонд оплати праці формувався, як частина чистого доходу підприємства, а найвищим органом управління були загальні збори. Отже, і радгоспи,  і колгоспи за організаційно-виробничим характером практично не відрізнялися один від одного. Крім того рівень їх укрупнення виявився настільки високим, що значно переріс «ефект від масштабу» виробництва, що мало наслідком одну із причин високих витрат виробництва.

Усуспільненим формально сільськогосподарським підприємствам земля передавалася державою у безоплатне і безтермінове користування, отже, для використання без будь-яких фінансових зобов’язань (податків, орендної плати) і на невизначений термін. Проте будучи власником землі, держава мала право перерозподіляти землю між підприємствами, вилучати її для несільськогосподарських потреб. За десятиріччя радянської влади колгоспи і радгоспи багаторазово об’єднувалися, роз’єднувалися, трансформувалися.

Держава була не тільки монопольним  власником землі, як основного фактора аграрного виробництва, а також централізовано розподіляла інвестиційні ресурси і значною мірою оборотні засоби для сільгоспвиробників, встановлювала виробничі завдання. Водночас, із планом виробництва та структурою посівних площ, поголів’я худоби, колгоспи і радгоспи отримували планові завдання для купівлі сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, будівельних матеріалів тощо. Вільного ринку ресурсів не існувало. Отримати їх громадські господарства могли тільки через відпущені для цього ліміти (фонди).

Оскільки держава була власником не тільки засобів виробництва, а й виробленого продукту, то і розподіляла його через створений для цього механізм. Основну частину продукції колгоспів і радгоспів закуповували державні органи за встановленими державою цінами. Дуже часто закупівельні ціни не покривали навіть затрат виробництва.

Наприкінці 90-х років  було проведено декілька, як виявилось пізніше, непродуманих експериментів у системі закупівель сільськогосподарської продукції від колгоспів і радгоспів, що виявилося у дозволі на реалізацію частини виробленої продукції за «договірними цінами». Однак без рівноважних цін і ринкових структур громадські господарства не могли ним скористатися. Незначний, з причини низького попиту населення, і непристосований для реалізації продукції великими підприємствами, «колгоспний ринок» такої проблеми розв’язати не міг. Експеримент показав, що суспільство і його частина село – це єдиний живий організм і реформи в ньому треба проводити комплексно з урахуванням усіх чинників, що на нього впливають.

У ті часи сільськогосподарські підприємства, крім виробничих функцій, виконували і соціальні. Вони утримували майже всю соціальну, виробничу інфраструктуру, газо-, водо-, теплопостачання, дитячі садочки, заклади освіти та охорони здоров’я. Значення місцевих органів влади було мінімальним, а їх вплив на господарства, де вони розташовувалися, незначним.

Усе вище означене і багато інших факторів, наприкінці 80-х початку 90-х років минулого століття призвело до чергового загострення аграрної кризи. Причини, що зумовили цю ситуацію в галузі, полягають у диспаритеті цін, браку капіталу, лібералізації цін і гіперінфляції. Остання засвідчувала інвестиційний клімат і робила інвестиції, зокрема з 1993 по 1995 р.р., справою дуже ризикованою. Розрахунки за поставлене зерно, згідно з держзамовленням, уряд відстрочив. Реальні ціни, які господарства отримували за продукцію, становили тільки частку реальних цін у період збирання врожаю. Внаслідок цього, продуктивність колективних господарств з 1990 до 1997 років знизилась на 60%. Слід відзначити, що виробництво не єдиний параметр для вимірювання неефективності сектора.

Велике значення має  і продуктивність праці. Так, досвід Східної Німеччини засвідчує, що тільки через три роки після об’єднання валове сільськогосподарське виробництво зросло не набагато, зате зайнятість працівників знизилась на 25% від рівня 1959 року при зростанні продуктивності праці.

В Україні громадські господарства розвивались у зворотному напрямі. Якщо валове виробництво сільськогосподарської  продукції у 1990 році знизилось на 60% від рівня 1990 року, то зайнятість навіть збільшилась. Отже, знизилась продуктивність праці. Розмір підприємства, як засвідчила практика, не становить ще вирішального чинника ефективності виробництва. Значно більший вплив мають трансакційні витрати.