Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Противники здійснення в Україні аграрної реформи головну причину всіх негараздів у цій сфері вбачають у здійсненні трансформацій діючих форм власності та господарювання на селі, в порушенні принципів функціонування колгоспно-радгоспної системи, у відмові від методів державного регулювання, які існували за радянських часів. Про це, наприклад, пише академік                       О. М. Онищенко. В спростуванні зазначеного вище положення, він приводить, на перший погляд, переконливі тези, що нібито заперечують викладеному вище                       [81]:

1. Падіння показників сільськогосподарського виробництва розпочалося у 1990-91 р.р., і склало, порівняно з попереднім роком, відповідно, 3,7 і 13%. Тобто ще до проведення будь-яких заходів щодо реформ на селі. Найвищих темпів падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції набуло у 1994 році (16,5% порівняно з попереднім роком), коли у здійсненні цих заходів робилися лише перші, незначні кроки.

2. Передання земель, використовуваних  недержавними сільськогосподар-ськими підприємствами у колективну власність і визначення в цих землях земельних часток членів цих підприємств, а також визначення майнових паїв у колективному надбанні не могло мати і не мало негативного впливу на процес сільськогосподарського виробництва, тим більше, що ці заходи на початковому етапі аграрних перетворень не сприймалися селянами як реальність, існували лише на папері та на життєдіяльність підприємств не впливали.

3. Не можна віднести  до заходів, що зумовили падіння  обсягів виробництва сільськогосподарської  продукції, і передання у власність громадян, зокрема селянам, земельних ділянок, що перебували в їхньому користуванні та розширення ними землекористування за рахунок земель господарств суспільного сектора. Особисті селянські господарства хоча і знизили вихід продукції в розрахунку на 1 га всіх використовуваних ними земель, але, по-перше, це відбулося в результаті дії головним чином структурних чинників, про що вже йшлося раніше, і, по-друге, зниження цього показника у них було значно меншим, ніж у господарствах суспільного сектора, в результаті чого різниця між цими формами господарювання за цим показником зросла на користь господарств населення, основними складовими яких є особисті селянські господарства. Без розширення землекористування ОПГ падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції у країні було б більшим, порівняно з тим, яким воно виявилося.

4. Реформування господарств суспільного сектора у підприємницькі структури практично розпочалося з осені 1995 – весни 1996 років, коли падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції вже досягло 35% порівняно з 1990 роком. Як уже зазначалося, процес реорганізації цих господарств зокрема КСП, до початку 2000 року здійснювався відносно повільно: було реорганізовано менш як 10% КСП. Досвід засвідчив, що реорганізовані господарства не стали господарювати гірше, ніж не реорганізовані.

5.  Поки що не  виправдовує сподівання щодо розвитку фермерства, але не через неефективність цієї форми господарювання, а умови, в яких вони створювались і функціонували в Україні. Оскільки фермерські господарства до 1999 року використовували менше 3% сільськогосподарських угідь, вплив їх на динаміку виробництва валової продукції сільського господарства був мізерним.

Усе це так, але дія негативних побічних сторін проведення її на селі почала проявлятися зразу ж з початком реформ у народному господарстві в цілому. І зрозуміло чому. Адже аграрний сектор – це частина живого організму і зміни в будь-якій його частині не могли не зачепити і ту частину, у даному випадку аграрний сектор, в якому реформи ще не починались. Що ж це за сили?

По-перше, це вплив розірваних технологічних зв’язків з колись єдиним народногосподарським комплексом колишнього СРСР  як величезного ринку збуту продукції та зав’язаності виробників на спеціалізації випуску окремих видів продукції, до якого тепер уже додалися порушення більш вузьких зв’язків усередині сільськогосподарського комплексу України. По-друге, спроба посилення переходу до ринку без урахування наявності старих (доринкових) продуктивних сил. По-третє, неможливість масового розвитку селянських (фермерських) господарств як альтернативи старим формам власності (на розвитку яких наполягали представники МВФ), за відсутності елементарних умов для їх розвитку, тобто асоційованого виробництва. По-четверте, як результат трьох попередніх моментів, коли кожна із форм власності опинилася сама зі своїми проблемами щодо виробництва так і подальшої реалізації виробленої продукції. Це стало однією з ілюстрацій відсутності в Україні єдиного пануючого укладу, який, перетворившись у спосіб виробництва, підпорядкував би своїй дії всі інші уклади. Останнє дозволило б установити та налагодити економічні та технологічні зв’язки в одну чітку систему, що працює під безпосереднім впливом домінуючого, у даному випадку хоча б приватнокапіталістичного укладу. Крім того, сільськогосподарське виробництво, як ніяке інше, виявилось консервативним до змін і тому наступні законодавчі та нормативні акти в розвиток альтернативних форм господарювання  нічого за суттю змінити вже не могли.

У цьому випадку більш перспективний та цікавий для нас був би досвід Китаю, який нічого не змінюючи у формах власності на землю і господарюванні, одержав уражаючих результатів. Після відомого Пленуму ЦК КПК 1978 р., у цій країні було взято курс на посилення економічних інтересів селян до праці. Без передачі землі в приватну власність, кожна сім’я отримала в особисте користування, в середньому, по 0,44 га землі. Продукція, яка на ній вироблялась, у певній частині, спочатку продавалась державі за гарантованими цінами, а залишки могли вільно реалізуватися на ринку. Великі ж колективні господарства зберігалися. Відбулась тільки переорієнтація їх функцій на забезпечення селянських господарств необхідними умовами функціонування як-то: засобами виробництва та умовами функціонування у вигляді необхідних для селянських господарств (забезпечення їх розсадою, ремонтом сільськогосподарського інвентарю та обладнання тощо).

Результати такого реформування були вражаючими. За перші десять років з 1979 до 1989 р.р. виробництво сільськогосподарської продукції зросло в 1,9 рази. У наступні роки показники стабільно продовжували зростати. Так, з 1990 до 2001 рр. воно збільшилось у 1,7 раза, обсяги всіх видів продукції, особливо тваринницької: м’яса всіх видів, у розрахунку на душу населення – майже в 2 рази, молока – у 2 рази, яєць – у 2,7 раза. Причому, подібну систему господарювання Китай збирається зберегти до першої половини ХХІ ст.[81]

Дивно, але автор, що навів  подібні факти далі чомусь наполягає на необхідності зміни форм власності на землю на приватну форму. Хоча вже апробована практикою подібна модель господарювання, де ключову роль відігравали б ОПГ, могла б безболісно бути задіяна і в Україні, і на базі кооперування перерости в ще більш ефективні агроформування – фермерські, кооперативні, акціонерні, а для іншої частини населення перетворитись у форму естетичного задоволення, спілкування з природою тощо. Причому, без тих болісних стагнацій і потрясінь, в які воно потрапило у результаті розпочатих реформ в Україні і, безпосередньо, в сільському господарстві.

ТЕМА 3. Механізм функціонування аграрного ринку

План

1. Потреби та їх задоволення в умовах функціонування аграрного ринку.

2. Виробничі фактори та їх взаємодія в аграрній сфері.

3. Проблеми формування ринку землі та сільськогосподарської продукції та їх особливості в умовах сучасної України.

4. Попит та пропозиція в аграрному секторі. Рівноважна ціна.

У своїй праці «Принципи економікс» А. Маршалл визначив предмет економічної науки, як науку про багатство, з одного боку, а з іншого – як науку про дію людини в суспільстві, яка відноситься до зусиль, які вона здійснює для задоволення своїх потреб, що піддаються виміру в одиницях багатства, або його загального еквівалента, тобто грошей.[59]

Якісно новим положенням, яке дозволило суттєво  розширити рамки науки про багатство, тобто політичної економії, стало введення вченим у предмет дослідження відносин попиту та пропозиції. Звідси, А. Маршалл спочатку поставив завдання дослідити відносини попиту і їх вплив на формування ціни, потім – відносини пропозиції і, нарешті, їх взаємодію, як рівноважної ціни.

Подібна постановка проблеми дозволила посилити практичну значимість напрацювань політичної економії через формування найбільш значних загальних практичних положень, які отримали свою деталізацію вже в конкретних економічних науках. Не є винятком з цього правила і аграрна економіка. Тому, спочатку слід нагадати вже з’ясовані загальнотеоретичні аспекти аграрних відносин з боку політичної економії, потім визначити спонукальні мотиви людей в цій галузі і, нарешті, розкрити ту специфіку, яка притаманна тільки аграрному сектору.

Звідси, спочатку досліджується сторона попиту, потім пропозиції з характеристикою відміченої специфіки як першої так і другої сторони. Потім особливість їх дії у такій сфері діяльності людей як аграрна з наступним дослідженням взаємодії попиту і пропозиції, що має результатом формування зрівноваженої ціни.

1. Потреби та  їх задоволення  в умовах  функціонування аграрного ринку

Сторона попиту в умовах ринкової системи є однією з проблем, яка спочатку у нерозвинених системах визначається специфікою самих потреб та їх задоволенням, що визначає сам характер діяльності. З розвитком суспільств відбувається зворотний процес, коли діяльність людей та її характер визначає аспекти задоволення. Причому, самі потреби не є чисто ринковим феноменом і відносяться до всіх форм господарювання як доринковий, ринковий та постринковий типи господарств. Тому, розгляд відносин попиту можливо здійснити за умови визначення зв’язку між потребами та діяльністю людей, деталізувавши їх в умовах ринкового суспільства.

Діяльність людини в  умовах ринку можна визначити, як намагання її урізноманітнити потреби, привернути до себе увагу та бажання визначити себе, як такого. Це проявляється, в першу чергу, в особливості задоволення нагальних потреб, як, наприклад, в їжі. З прогресом людства потреба швидко задовольняється і стає все в більшій мірі, демонстрацією стану людини через різноманіття продуктів харчування, які вона споживає з особливістю смаків особи та ін. Таким чином, споживання людей, на відміну від тваринного світу, характеризується постійно зростаючим різноманіттям вишуканості та потреб, які визначається кліматом, періодом року, модою та ін.

Слід відмітити, що споживання людей постійно вдосконалює процес їх діяльності, розмаїтість якої викликає швидке зростання попиту на працю людей відповідної професії. Важливу роль, особливо в останньому аспекті, відіграє теорія споживання, яка, однак, не складає основу економічної науки, а тільки доповнює наші знання в науці про потреби. Тому, дослідження проблем попиту спочатку буде проводитися в найбільш загальних рисах і доповнюватися в ході наступного аналізу.

У відносинах попиту важливу  роль відіграє, безпосередньо, градація споживчого попиту. При цьому, необхідно враховувати закон спадної корисності, що визначає ціну попиту, до якої можна додати вплив коливання корисності грошей, як особливої форми товару. Шкала попиту індивіду, попит ринку, закон попиту і відношення попиту на конкурентні товари, а, також, еластичність потреб, формують вартість, яка, в кінцевому підсумку, визначає ціну попиту.  

Виходячи з особливостей аграрної сфери, і, особливо, продуктів сільсько-господарського виробництва та їх значимості в житті людини, еластичність на них буде завжди жорсткою, так як вони будуть задовольняти попит, який відкласти або замінити на інші, неможливо. Тільки після задоволення таких (першочергових) потреб, таких, як їжа та предмети першої необхідності, споживач може переключитися на задоволення інших, менш важливих потреб.

Потреби, через їх задоволення, формують вартість, яка визначає, безпосередньо, ціну споживання. При чому, для деяких товарів, співвідношення між ціною та корисністю речі, буде утворювати споживчий надлишок. Однак, при всьому розмаїтті потреб людей, ціна попиту буде залишатися основою, яка визначає спонукальні мотиви споживача.

Стосовно попиту на сільськогосподарську продукцію, виходячи з курсу мікроекономіки, слід відмітити декілька факторів, які, безпосередньо, на попит впливають.

По-перше, ступінь необхідності блага для  споживача. Так, потреба в їжі, відпочинку та інших першочергових благах, як було відмічено раніше, є нееластичною, але така, що в розвинених суспільствах швидко задовольняється.

По-друге, присутність на ринку товарів-субститутів. Відносно потреб у харчуванні, тут має місце вибір покупцем тих чи інших товарів у задоволенні потреб, коли споживач може вибирати найбільш необхідні для нього блага. Однак, цей вибір буде визначатися третім аспектом.

По-третє, питома вага цієї покупки в доході споживача, тобто, виходячи з можливостей  його власного бюджету. Звідси, в нерозвинених (доринкових) системах, значні кошти споживача йдуть на придбання продуктів першої необхідності, тобто, харчування, які в бюджеті споживача займають левову частку. В розвинених (ринкових) системах – її питома вага значно нижча. Тому, замість частини хліба, картоплі, олії та інших дешевих продуктів харчування, споживач переключається на придбання більш якісних, таких як м'ясо, сири, риба тощо, значно зменшуючи частину споживання перших, тобто саме тут проявляється дія на ринку товарів-субститутів. Для нерозвинених країн, навіть з підвищенням цін на традиційні товари, попит на них на них не тільки не знизиться, а, навпаки, зросте (закон Гіфена).

По-четверте, фактор часу. Попит на продукт у зв’язку із більшим часовим проміжком є незначним, так як попит на сільськогосподарську продукцію є нееластичним, а тому можливість для придбання іншого блага в зв’язку з підвищенням ціни на перше – значно обмежена.[59]

Сільське господарство – особлива галузь економіки. Тут виробляється величезна кількість продукції і чинники, які впливають на величину попиту, є різні. Тому при визначенні попиту на сільськогосподарську продукцію надзвичайно важливе значення має її призначення. Продукцію аграрного виробництва становлять споживчі товари (продукти) та сільгоспсировина (ресурси). Споживчі товари слугують для безпосереднього задоволення людських потреб. Сировина використовується для виробництва іншої продукції. Деякі види сировини отримують унаслідок вирощування (льон, цукрові буряки, соняшник), інші – в процесі виробництва продуктів харчування (шкіра, вовна, віск).