Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Сильнішими були зв’язки ОПГ із третьою сферою АПК, зокрема, споживчою кооперацією і колгоспними ринками, що реалізували товарну продукцію тих господарств. Зв’язки ОПГ з підсобними господарствами виявлялися у заготовці товарної продукції індивідуального виробництва, забезпеченні сільських мешканців садово-городнім реманентом, хімікатами, добривами та ін.

Отже, відтворювальні процеси  в ОПГ багато в дечому залежали від рівня його зв’язків з іншими галузями АПК. Однак міжгалузеві  зв’язки ОПГ загалом розвивалися  слабо. Тому процес відтворення здійснювався за рахунок внутрішніх ресурсів. Наприклад, відтворення продуктивної худоби здійснювалось із самих господарств. ОПГ повністю забезпечували себе органічними добривами, більшою частиною саджанців плодових дерев, насінням городніх культур. В ОПГ вироблялася значна частина дрібних знарядь праці, перероблялись деякі продукти та ін. Власники ОПГ здебільшого самі ремонтували будинки і господарські будівлі, заготовляли паливо. Отже, місце ОПГ слід визначити на стику трьох сфер АПК.

ОПГ у більшості країн  Східної Європи характеризуються як важлива індивідуальна стратегія виживання селянства. На початку ХХІ століття ОПГ стало в Україні найпоширенішою формою самозайнятості – 78,2% від усіх зайнятих у сільській місцевості. Площа сільськогосподарських угідь у них зросла з 2,6 млн.га в 1990 році до 6,1 – 1999 і 15,6 млн. га у 2008 році, а виробництво валової продукції – відповідно 44,6; 43,1 і 56,1 млрд. грн.                       [64]

         Уже наприкінці минулого століття ОПГ стали основними виробниками картоплі – 97%, овочів – 84%, плодово-ягідних культур – 82% та понад 2/3 тваринницької продукції, і все це при ефективному використанні землі, хоча тенденція зростання обсягів виробництва в даному секторі в останні роки, припинилась, а в тваринництві почала змінюватись на протилежну, через невигідність виробництва продукції тваринництва, селяни почали зменшувати поголів’я тварин, особливо корів, а, відповідно, й виробництво продукції. Якщо, у 1999 році в ОПГ, як було сказано вище, вироблялось 60,7% валової продукції сільського господарства держави, в тому числі – 51,8% рослинництва та 69,6%  тваринництва, то у 2009 році – вже 55,2% валового виробництва, та, відповідно, рослинництва – 53,7% та тваринництва – 57,4%.[64] І це не дивлячись на відсутність на суттєвої допомоги з боку держави.

У радянські часи та в період незалежності України підходи до соціально-економічної мережі ОПГ були діаметрально протилежні. Згідно з одним поглядом, ОПГ – основна приватна форма господарювання, де працюють ефективні власники і підприємці, на думку інших вітчизняних економістів, – це форма господарства, якій властива самоексплуатація, самовиживання, можливість існування навіть за умов збитковості виробництва. ОПГ «паразитує» на громадському секторі виробництва, а його ефективність досягнута надмірною працею в процесі надмірного робочого дня.

Ці діаметрально протилежні підходи, на наш погляд, доцільно поєднати. Насправді, висока ефективність ОПГ значною  мірою досягнута завдяки громадському господарству, про що яскраво свідчать вище наведені статистичні дані.

На думку ряду вітчизняних  економістів, у тривалій перспективі ОПГ як форма господарювання зазнає глибоких трансформацій. Досить часто реформовані КСП без вказівок «згори», перетворюються у придатки підсобних господарств. Селяни, отримуючи земельні паї після ліквідації КСП, в середньому 2-3 га, дійсно опиняються без стратегічної перспективи розвитку як самостійні господарства, так як такі площі обробити лопатою та сапою неможливо. Вони вимушені приєднувати отримані паї вже до існуючих власних ОПГ та створювати, тим самим, селянське дрібнотоварне господарство. Ці «нові» ОПГ, у більшості випадків не маючи власної техніки та іншого необхідного обладнання, змушені або здавати отримані паї в оренду, або звертатися за необхідною технічною та консультаційною допомогою до інших форм господарств.  Звідси КСП, перетворені в ОПГ, в умовах України часто виступали як структури доринкового типу, що не підпорядковувались інтересам  дрібнотоварних господарств, а нав’язували їм свою волю, маючи різні стратегічні економічні інтереси.

Фермерські  господарства

Першим плодом зусиль міжнародних експертів була орієнтація України на стимулювання приватної ініціативи та розвиток фермерства. Дійсно світовий досвід доводить, що сімейне фермерство є найбільш ефективною формою господарювання. Виходячи з рекомендацій міжнародних вчених, в Україні було організовано 35 тисяч фермерських хазяйств.

Вони,  згідно зі статтею 1 Закону України «Про фермерське господарство» «… є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства відповідно до закону».

Сучасні фермерські господарства, на думку Є.Й.Майовця, класифіку-ються за такими ознаками [53]:

1. Розмір ферми.
2. Відносини земельної власності.
3. Характер зайнятості.
4. Ступінь використання найманої праці.
5. Організаційно-виробнича форма підприємства.

Розмір ферми. Це головна ознака класифікації фермерських господарств. У світовій практиці господарювання існують суттєві розбіжності стосовно середньої величини ферм (від 4 тис.га в Австралії до 1,2 га в Японії). Всі ферми Західної Європи за величиною їх земельної площі, зайнятості та бізнесу, можна поділити умовно на великі, середні та малі. Найбільше великих ферм розміщено в Голландії, Великобританії, Данії. Тут частка великих ферм становить 55 – 70%. У Німеччині та Франції розподіл ферм за цими групами рівномірний – третина на кожну групу. В Італії й Іспанії суттєво великий відсоток припадає на малі ферми – 70 - 80%.

Отже, у Південній Європі переважають малі ферми, у Північно-Західній – великі.

Часто великі ферми, зокрема, у США та Великій Британії, реєструються як компанії, однак, таких небагато. Великі ферми – це спеціалізовані високопродуктивні підприємства, що виробляють яйця, м'ясо птиці та свинину. Нерідко вони вертикально інтегруються з підприємствами, які переробляють і збувають продукцію.

Однак земельна площа  не може повністю охарактеризувати справжній  розмір ферми. Різні напрями спеціалізації господарства вимагають різної кількості земельних ресурсів. Неоднаковими будуть результати діяльності, ефективність. Неправомірно порівнювати за земельною площею, скажімо, пасовищне скотарське господарство і тепличне. Тому в Європі, зокрема, для оцінки розмірів ферми, вироблений спеціальний показник – європейська одиниця розміру (ЄОР).

До введення в обіг євро за одиницю виміру бралося господарство, річний прибуток якого дорівнював 1200 ЕКЮ. Якщо дотримуватися цієї величини, то можна дійти висновку, що найпоширенішими, близько 40%, в Європі були ферми, річний чистий прибуток яких не перевищував 2400 ЕКЮ.

Відносини земельної  власності. Фермери можуть господарювати на власній або орендованій землі. В країнах Європейського співтовариства понад 2/3 фермерських господарств мають власну землю. Орендованою землею найчастіше користуються молоді фермери, які не мають належних коштів на придбання землі. Все більше практикується форма, коли фермер на додаток до власної земельної ділянки долучає орендовану.

Характер зайнятості. Праця у фермерських господарствах визначається особливостями аграрного виробництва. Сільське господарство, як уже зазначалось, чутливе до зміни погодних умов, спалахів хвороб тварин і таке інше, тобто є ризикованим видом бізнесу.

За цих умов багато дрібних фермерів не ризикують розширювати  виробництво, а починають займатися  водночас побічною діяльністю. Тому в  основі класифікації фермерських господарств  може міститися поділ її власників на тих, у кого ферма є джерелом основного доходу, і тих, хто підробляє в іншій сфері.

Ступінь використання найманої праці. Основна форма сучасного світового аграрного виробництва – сімейна ферма. На малих фермах використовується переважно праця сім’ї. На великих фермах широко використовується наймана праця, хоча такий підхід неоднозначний. Взагалі, наймані робітники можуть використовуватися на фермі постійно або сезонно.

У країнах Західної Європи у зв’язку з існуванням великої кількості дрібних ферм наймана праця використовується в середньому на 15%, у США цей показник становить 30%, а в Японії наймана праця взагалі не використовується.

Організаційно-виробнича  форма підприємства. Ферми можна класифікувати за формою організації виробництва. З цього погляду всі підприємства можна розділити на сімейні, колективні та корпоративні (несімейні). Перші – ведуться силами однієї сім’ї. Другі – передбачають колективне володіння засобами виробництва, спільне здійснення виробництва, управління і розподілу виготовленого продукту. В деяких країнах колективні ферми ще зберігаються, але їх роль незначна і маргінальна.

Корпоративні несімейні  господарства не дуже поширені, але  їх кількість зростає там, де існує  підтримка держави.

Кожне фермерське господарство має в своєму розпорядженні три  види основних ресурсів – капітал, земля і праця. Позитивні кінцеві підсумки будуть досягнуті при ефективному поєднанні всіх ресурсів, що передбачає ефективне управління ними.

В Україні на початку 2006 року налічувалось 42,5 тис. фермерських господарств, з середнім розміром кожного 84,6 га сільськогосподарських угідь, враховуючи той факт, що в Україні фермерам надано ділянки із земель запасу, до яких включено найгірші землі. В цих господарствах було зайнято 0,7% сільськогосподарських працівників (у середньому 4 особи на 100 га), виробляється близько 3% валової продукції. Якщо чисельність господарств за період з 2000 по 2005 рік зросла на 10%, то земельних угідь – на 58% і чисельність тих, хто працює – на 80%. Майже в 2,5 раза збільшилось виробництво валової продукції в зіставних цінах, переважна частина якої – 95% припадає на галузь рослинництва.

У 1999 році фермерські господарства, як вже було сказано вище, виробляли 1,0% валової продукції сільського господарства держави, в тому числі – 1,6% рослинництва та 0,3%  тваринництва, то у  2009 році – 5,0% валового виробництва, рослинництва – 7,1% та тваринництва – 1,7% і це при суттєвому збільшенні землекористування в розрахунку на одне господарство та незначному зменшенні їх загальної кількості.

Але на 100 га сільськогосподарських угідь фермери у 2008 році виробили продукції на 149, а у 2009 році – на 126 тис. грн., тоді як сільськогосподарські підприємства – на 246 і 241, а особисті селянські господарства – на 358 і 360 тис. грн.

Фермерські господарства зменшили, також, виробництво валової продукції проти того рівня, який забезпечували на цих землях сільськогосподарські підприємства. Так, у 2008 і 2009 роках фермерами було вироблено валової продукції – відповідно 57% і 49% проти виробленої продукції сільськогосподарськими підприємствами на цих землях у 1990 році, тоді як у сільськогосподарських підприємствах – 95 і 92%, особистих селянських господарствах – 72 і 72%. У рослинництві фермери перевищили рівень виробництва, який забезпечували колгоспи і радгоспи у 1990 році, а, тваринництво, відповідно, вони розвивають недостатньо, що пояснюється низкою ефективністю галузі.[64]

Подібний результат можна було очікувати і без експерименту. Адже відомо, що у світовій практиці фермерство найбільш успішно функціонує при освоєнні вільних земель в умовах добре розвинутої інфраструктури виробництва, і саме головне, налагодженого технічного сервісу, фінансування, збуту продукції та технічного обслуговування. Така інфраструктура в Україні відсутня. Тому його масове впровадження в  умовах глобальної кризи та бюджетного безгрошів’я неможливе.

Звідси напрошується закономірне питання як закордонним консультантам,  так і нашим економістам. Чому вони не звернули увагу на ефективно працюючу частину аграрного сектору – присадибне господарство колгоспників (ОПГ) та після ретельного вивчення його досвіду роботи не розробили принципи його організації та взаємодії з великими сільгосппідприємствами з наданням йому допомоги та одночасним «вмонтуванням» у систему сучасного народного господарства. Тим більше, що у світовій практиці вже є успішний досвід Китаю.

Зараз можна констатувати одне, що перспективи подальшого розвитку фермерства в Україні досить туманні та в перспективі їх слід скоріше пов’язувати з розвитком та поглибленням усебічної фермерської кооперації.

в) попередні  результати аграрної реформи та її оцінки

Результативність трансформацій  форм власності та господарювання залежить не лише від того, виправдані вони чи ні, вчасно проводяться чи не вчасно, вдало чи невдало здійснюються в організаційному плані тощо. Результати їх зумовлюються неминучими реформами в системі економічних механізмів функціонування підприємств – у ціноутворенні, фінансуванні, кредитуванні, оподаткуванні, матеріально-технічному забезпеченні тощо. У зв’язку з цим у чистому вигляді виокремити результати від здійснених перетворень форм власності та їх вплив на форми господарювання – справа досить непроста.

Частина економістів стверджує, що на початковому етапі кардинальних змін у стратегії розвитку можливі значні втрати в економічному та соціальному аспекті, як-то зниження обсягів виробництва і його ефективності, зростання безробіття, у тому числі в аграрній сфері. Однак практика реформ це не підтверджує, наприклад, досвід сучасного Китаю.

В Україні втрати в  аграрному секторі в період його трансформування виявилися надзвичайно великими і продовжувалися аж до 2000 року. З року в рік зменшувалися обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. Так, у 1999 році її було одержано у 2 рази менше порівняно з 1990 роком. Майже всі сільськогосподарські підприємства стали збитковими, як і виробництво всіх видів сільськогосподарської продукції, крім зерна і насіння соняшника. Знизилися врожайність усіх сільськогосподарських культур. Скоротилися площі посіву цукрових буряків, льону. Поголів’я великої рогатої худоби зменшилося в 2,3 раза, свиней – в 1,9, овець і кіз – у 4,5 раза. Знизилася продуктивність тварин. Збитковість виробництва продукції тваринництва в цілому склала майже 50%.