Вплив "Я-концепції" на можливicть самореалізації особистості

У свою чергу Джеме  виділяв емпіричне пізнавальне "Я" і чисте "Я" як елементи свідомості. Між ними існує єдність і боротьба протилежностей.

Відомий психоаналітик 3. Фройд вважав внутрішнім джерелом розвитку "Я" особистості суперечність між його реальним та ідеальним компонентами (боротьба "Его" та "Супер-Его").

Представники гуманістичної  психології описують феноменологію  особистості, тобто те, як людина сприймає, розуміє і пояснює себе, реальні  події свого життя.

Проблеми розвитку "Я-концепції" та виховання широко висвітлював Р. Берне. Автор чітко доводить, що властива процесам самосвідомості концептуальність знаходить вираження у систематизованій "Я-концепції" (А. Маслоу, К. Роджерс).

За своїм змістом "Я-концепція" може бути позитивною, негативною, амбівалентною.

А. Маслоу вбачає внутрішню  суперечність у невідповідності  реального рівня саморозвитку індивіда, його можливому рівню. В результаті суб'єкт шукає нові способи поведінки, які дозволяють йому більш самоактуалізуватися. У своїх концепціях саморозвитку особистості як прагнення до самовияву Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід. Роджерс підкреслює здатність людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття "Я", оскільки кожна людина вирішує: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути? Образ "Я", складається в умовах особистісного життєвого досвіду[7,с. 130].

У сучасних психологічних  дослідженнях підкреслюють роль образу "Я" як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначають, що саме образ "Я" забезпечує самототожність (індентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції Я-концепції виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - "я хочу", усвідомлення своїх можливостей - "я можу", вимогливості - "мені потрібно", цілеспрямованості - "я прагну".

Індивіди з різними "Я-концепціями" не однаково сприймають світ: правильно чи неправильно, спотворено, наприклад: "Я-реальне" і "Я ідеальне" не збігаються. Це спричинює незадоволення, розчарування. Від задоволення рівня домагань у досягненні особистості залежить формування важливого компонента її свідомості - самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне ставлення до себе, і узгодженість свого надособистісного та ідеального "Я". Мотивація досягнення, будучи домінуючою для людини, є також важливим регулятором її розвитку.

Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи. Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі "Я" ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання перебуває у стані формування, то у студентів спостерігають значні зрушення в напрямі особистісної сталості "Я-концепції". Самосприйняття в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісній оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім'ї [11,с. 124].

Ідентифікація — це спосіб пізнання, при якому встановлюється подібність об'єктів шляхом знаходження  спільного та відмінного в їх ознаках.

Людина переконує себе, коли є певне протиріччя дій, суджень, коли треба подолати сумніви, прийняти рішення, реалізувати його. Самопереконання може виявлятися в формах самовиправдання та самонавіювання.

Під час розвитку людини рефлексивна свідомість є на різних рівнях і в різних формах. Як властивість  індивіда, рефлексивність - це здатність відображати не лише свій образ "Я", а й усвідомлювати сутність своєї взаємодії з іншими людьми. У сфері саме міжособистісних взаємин рефлексія є важливим компонентом моральності поведінки індивіда. На думку В .А. Роменця, це явище післядії, в ньому прояснюється сутність діяння.

Рефлексія розуму, сумління часто відстає від актів вибору. Акт, дія вибору зумовлені рішенням волі, післядія - рефлексією, самооцінкою  правильності вибору рішення.

Саморозвиток має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виокремити систему психічних процесів, пов'язану із самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, які виникають як продукти цих процесів. Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять до змісту самосвідомості як Ті серцевина. Спочатку вони постають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне уявлення про власне "Я". Однак будь-який об'єкт пізнання, а також людина в цій ролі є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не зумовлює кінцеве, абсолютно завершене знання. Не досить чітко усвідомлюючи те нове в собі, що з'явилося, людина ніби із запізненням його "відкриває" і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об'єктивному його вияву.

Самопізнання відображає суб'єктивне уявлення про себе. Внаслідок  цього уявлення людини про саму себе не завжди адекватне. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед іншими людьми та перед собою свою поведінку (навіть і тоді, коли вона прагне правильно усвідомити власні спонуки й суб'єктивно цілковито щира), аж ніяк не завжди відображають ці спонуки, що реально зумовлюють її дії.

У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об'єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню - окремі аспекти особистості, конкретні властивості, які виявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість загалом, - розрізняють два види самооцінки: а) загальну, під якою розуміють загальну недиференційовану самооцінку особистості; б) часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості [6,с. 144].

Ще однією підставою  для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика, як адекватність. Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. У свою чергу неадекватна самооцінка щодо еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою.

Самооцінки людини формуються під впливом різних чинників. Це й порівняння образу реального "Я" з образом ідеального "Я", тобто  з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це й привласнення людиною тих оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, насамперед від свого найближчого оточення. І, нарешті, це успішність дій людини — як реальна, так і уявна.

Отже, процес розвитку самореалізації особистості і вдосконалення її якостей відбувається через ускладнення форм її психічної діяльності внаслідок невпинної активної взаємодії з навколишнім світом. Цей процес є тривалим, складним. Поява нових психічних утворень відбувається шляхом подолання особистістю внутрішніх суперечностей, які постійно виникають.

"Я-концепція" —  це оцінно-пізнавальна система,  що переживається і більш-менш  усвідомлюється індивідом. На  її основі складається ставлення  індивіда до себе та до інших,  що спирається на особистісну  самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру. Е. Фромм наголошує: "Моє власне "Я" повинно бути таким самим об'єктом моєї любові, як й інша людина. Ствердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності й знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить лише інших, він загалом не може любити". Отже, образ "Я" постає як регулятор взаємин, міжособистісних стосунків людини.

1.2. Самореалізація особистості. Дослідження психологів питання щодо самореалізації особистості.

Питання самореалізації особистості традиційно пов'язуються з гуманістичною психологією, у  якій даний термін є центральним. Звернімо увагу на представленість  ідеї самореалізації у вітчизняній психологічній науці. Аналіз дає змогу відкрити глибокі й змістовні філософсько-психологічні підвалини даного явища. Єдине, що слід враховувати при цьому, - достатньо нечасте вживання терміна "самореалізація".

"В основі прагнення  людини до самореалізації,- зазначає Д. О. Леонтьев, - лежить не завжди усвідомлюване прагнення до безсмертя, яке може усвідомлюватися в різних формах як прагнення підвищити знання, покращити умови життя людей, передати іншим знання та досвід, відкрити людям сенс тощо". Таким чином, ми маємо справу із сутнісним, вихідним компонентом життя особистості, причому таким, що не може існувати в межах буття людини [17,с. 98].

Реалізувати вдалі прагнення  можна лише вийшовши за ці межі, але "вихід за межі індивідуального  буття для окремого індивіда - лише шляхом приєднання до чогось більшого, що не закінчить свого існування з фізичною смертю індивіду". Але що являє собою це "приєднання"? Ще О. Ф. Лосев зазначав: "Особистість, якщо вона є, взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і діючою". Отже, "особистість є завжди виявленням". При цьому вираження не є просто функцією особистості, а її необхідним базисним атрибутом. Як бачимо, за О. Ф. Лосєвим, особистість є, перш за все, виразною формою.

Виразне буття є завжди синтезом двох класів, одного - зовнішнього, очевидного і іншого — внутрішнього, осмислюючого, такого, що припускається. Вираження є завжди синтезом чогось внутрішнього і чогось зовнішнього. За думкою філософа, у вираженні особистості представлена тотожність її зовнішнього і внутрішнього.

Це виявляється, наприклад, у тому, що, сприймаючи особистість  суто зовнішньо, ми ніби охоплюємо і  внутрішнє, те, що виявляється в зовнішньому. "Сам термін вираження вказує на деяке активне само перетворення внутрішнього в зовнішнє". Ця драматична єдність зовнішнього і внутрішнього становить, власне, життя особистості, її розвиток. Саме виражальна активність людини викликає життєвий рух особистості, у якому вона стикається із зовнішнім світом, насамперед соціальним.

Таким чином, перед нами ніби три буття особистості: "внутрішнє буття" - сутнісне, смислове ("первообраз" - за Лосєвим), "зовнішнє буття" - вигляд, лик, поведінка, особливості і світ зовнішній - простір буття. Вона становить єдину рухливу цінність.

По-перше, вираження як наслідок особистісної активності - це й є ніщо інше, як реалізація її внутрішньої сутності (виражена - отже, така, що стала реальною). Тим самим самореалізація наділяється всезагальною і обов'язковою якістю життя особистості. Можна, звісно, говорити про її ступінь у житті конкретної особистості, але хибний пафос гуманістичної психології тут зникає.

По-друге, суттєвим є розуміння  позиції особистості щодо довкілля. Для О. Ф. Лосева існує не просто чужий, суто об'єктивний зовнішній світ, а "зовнішній світ буття особистості". Людина не протистоїть світу, а ніби огортається ним, і це - вже її світ.

Такої думки дотримується і С. Л. Рубінштейн: людина не протистоїть  світу, а перебуває всередині  світу, і її життєдіяльність протікає в її світі. Саме вираження (реалізації внутрішнього) зумовлює дуже важливе перетворення, що й робить зовсім унікальним процес існування особистості [17,с. 98].

Вираження і його вища особистісна форма - втілення - породжує принципово нову форму співіснування  людини і оточуючого її світу. Втілення (упредметнення в термінології діалектичного матеріалізму)- це закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил у предметі, перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметне зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння. Саме результатом процесу діяння є те, що як уже вказувалося, світ перестає бути перед і проти людини, перетворюється на її світ.

Потреба самореалізації дійсно є сутнісне і тотальне людською якістю, але вона існує не у формі підвищення уваги до себе, болісної рефлексії і самовдосконалення, а у формі прагнення щось створити, залишити слід у чомусь, або в комусь. Це розуміння, як легко бачити, повністю відповідає контексту думок С. Л. Рубінштейна про те, що саморозвиток і самовиховання особистості полягають не в якійсь ізольованій медитативній "роботі над собою", а в активній реальній зовнішній діяльності.

Це ключовий пункт  нашого дослідження: реальність мотиву самореалізації особистості - це її прагнення  до втілення і творчої діяльності щодо, практично, будь-чого (тут, щоправда, існує багато етичних питань, але це вже - інша, етична, реальність), а зовсім не прагнення до самовдосконалення та досягнення успіху як соціального визначення. Останнє, хоча й дуже важливе, повинне підпорядковуватися першому, а не навпаки, у цьому випадку матимемо не самореалізацію, а соціальну адаптацію, а отже, не розвиток і ускладнення, а інволюцію і спрощення особистості [17,с. 98].

Процес упредметнення  має не лише соціальне джерело - сутнісні сили суспільно-індивідуального суб'єкта, а й соціальну "адресу". Більше того, "адреса" процесу упредметнення - нескінченність. Тут, на наш погляд, "схоплено" надзвичайно суттєвий момент: повноцінна самореалізація обов'язково передбачає комунікативний аспект у важливих вимірах усвідомлення існування іншого як "адресата" того, що створюється особистістю, прогнозування розвитку взаємодії, відповідальність.