Вплив "Я-концепції" на можливicть самореалізації особистості

Отже, по-справжньому  важливим є не кількість і сутність "внесків" в особистість інших  людей, а здатність її, приймаючи ці внески, долати їх у власній активності, у якій переплавляються і перетворюються ці внески. Тобто, фактично, сутність проблеми вирішує саме процес самореалізації.

Беручи до уваги погляди  В. А. Петровського в їх "чистому" вигляді, можна досить легко зробити висновок, що, наприклад, професійна самореалізація вчителя або вихователя полягає у прагненні здійснити якомога більше впливів на особистість учня і залишити "багато" відображеної суб'єктності.

Повертаючись до аналізу  філософсько-психологічних підвалин явища самореалізації, зазначимо, що в гуманістичній психології зовсім не розглядається питання виникнення і змісту того, що повинне самореалізуватися — внутрішнього світу особистості [17,с. 98].

За А. Маслоу, самореалізація - це процес, який дає змогу людині стати тим, ким вона може стати; та він обмежується цим, зовсім не звертаючи увагу на психологію того, хто самореалізується. Між тим, у контексті нашої проблеми цей аспект не можна ігнорувати як просте теоретичне обмеження, що випливає з методологічної позиції автора. Виявляється, що розуміння особливостей самореалізації та її мотивації дуже пов'язане з тим, як розуміти зміст того, що реалізується.

Вітчизняна філософсько-психологічна традиція виходить із суперечливої єдності  опредметнення - розпредметнення. Якщо опредметнення є втіленням (самореалізацією) людини, внаслідок чого виникає твір, то розпредметнення являє собою зворотний процес - це активність, яка приводить до розкриття людиною предметної сутності об'єкта, присвоєння її і перетворення у своє - психічне. "Розпредметнення, - зазначає Г. С. Батищев, - це універсальний "перекладач" природи і предметних форм культури на "мову" сутнісних сил суспільної і такої, що спілкується з іншими індивідами, людини, тобто на суб'єктивну "мову" самих здібностей як живої культури". Те, що процеси (опредметнення і розпредметнення) відбуваються одночасно, означає, що самореалізація супроводжується прогресивною зміною внутрішнього світу особистості, його розвитком [21,с. 126].

Із цього зрозумілою стає теза: самореалізація відбувається лише в такій діяльності, яка передбачає відкриття (розпредметнення) нових якостей, перспектив. Тобто - передбачає розвиток і розширення усвідомлення через вплив «Я –концепції».

Виявляється, самореалізація не є процес-вектор, спрямований від внутрішнього світу особистості і такий, що полягає в розгортанні цього світу. Самореалізація виступає процесом "кільцево-спіральної" природи: чим більшим є внутрішній особистісний потенціал особистості, тим вірогідніше і активніше відбувається самореалізація, причому зміст її дає змогу відкривати, "проникати" в глибини оточуючого, "огортаючи" ним себе, присвоюючи його й перетворюючи у свій потенціал. І це виводить самореалізацію на вищий ступінь: процес виявляється дійсно нескінченним, але лише тому, що нескінченним є світ, у якому живе особистість, і необхідним є її прагнення пізнати, перетворити цей світ, залишити власний відбиток.

Розглянуті теоретичні положення суттєво уточнюють  вихідну проблему: самореалізація особистості (а отже, і її мотивація) є "природною" і тотально-всезагальною якістю (ознакою) будь-якої особистості. Не може стояти питання про її додаткове формування. Більше того, виявляються відомими й основні механізми цього процесу. Тож проблема полягає в тому, що люди далеко не завжди розкривають (а отже - і формують) усі свої сутнісні сили - якості, залишаючись навіть неосвіченими щодо власного потенціалу  [17,с. 101].

Важливими є погляди  українського психолога Т. М. Титаренко. "Моє "Я" як синтез скінченого і  нескінченного, - пише вона, - спочатку існує реально, потім, для того, щоб рости, воно проектує себе на екран уяви, і мої мрії, фантазії, химерні марення розкривають мені безмежність, нескінченність можливого. Моє "Я" містить у собі силу-силенну потенцій, воно є необхідністю і тим, чим я можу стати". Але це "можливе" реалізується завжди лише дуже частково.

Що ж є обмеженням? З одного боку, "Я" обмежує саме себе: "Існує небезпека надмірного розростання сфери можливого, коли за імажинітарними побудовами не залишається часу для їхньої реалізації. Так "Я" поступово перетворюється на суцільний міраж через брак почуття реальності... Людині слід усвідомлювати свої внутрішні межі, природні границі, щоб даремно не тішити себе калейдоскопом можливостей".

Зауваження це, на наш погляд, доволі цінне: самореалізація має ґрунтуватися на внутрішніх базисних особливостях людини. Уточнюється думка А. Маслоу про те, що самореалізація - процес, у ході якого людина мусить стати тим, ким вона може стати. Виявляється, що кожна людина не може стати ким завгодно, детермінація все-таки існує, і вона являє собою не що інше, як сукупність класичних "внутрішніх умов" (С. Л. Рубінштейн), від анатомо-фізіологічних до психологічних. Однак це ще не все [15,с. 103].

Самореалізація детермінується також і зовнішніми особливостями життєвих обставин. Аналізуючи "буденне" і "екзистенційне" буття особистості, автор фактично відстежує механізми самореалізації особистості на різних рівнях ЇЇ існування. Приваблює неоднозначність і складність позиції дослідниці.

З одного боку, "людина залишається в межах безпосереднього", не розвивається, не зростає. Підкреслюється "вульгарність обивателя", його застиглість  і "рослинність" такого життя. Ніби доцільно й логічно обґрунтовується  необхідність у цьому житті свят, карнавалів, обрядів, гри - всього того, що дає змогу самореалізуватися людині, залишитись особистістю. Це — традиційна й розповсюджена точка зору. Але Т. М. Титаренко йде далі, і тоді виявляється, що "сірі будні є тим фундаментом, який забезпечує змогу поступового виходу з полону ситуативності, прориву до справжньої свободи".

Є спокуса розглядати "вчинок" як акт самореалізації особистості, і так воно і є  за логікою так званого "вчинкового підходу", що доволі активно розробляється  деякими українськими авторами, які вважають себе послідовниками В. А. Ромснця. "Вчинок істини", "вчинок краси", "вчинок добра", "вчинок екзистенції" тощо - так виглядають дискретні моменти існування особистості, у яких вона дійсно зростає і самореалізується. Ми не аналізуватимемо теоретичних поглядів В. А. Роменця, хоча вони заслуговують на увагу. Принаймні, у нього ми не зустрічаємо перерахованих форм учинку, та й не можемо зустріти, адже його уявлення було дещо іншим, ніж те, що експлікується в цих формах.

Важливою характеристикою  самореалізації особистості є креативність. Д. О. Леонтьев обґрунтовує ключове значення творчості в самореалізації, спираючись на трирівневу модель структури особистості, розроблену Г. С. Батищевим. Зміст кожного рівня тут - особливості потреб, що домінують. "Третій рівень - це потреба в упредметненні, у втіленні своїх сутнісних сил, своєї живої діяльності в предметних внесках... [17,с. 98].

Потребу в самореалізації можна ототожнити з третім рівнем погребової структури і стверджувати, що самореалізація справді здійснюється через конкретні потреби цього рівня (потреба у творчості, в особистісному спілкуванні, у соціально-перетворюючій діяльності, у материнстві тощо)".

З твердженням Д. О. Леонтьева  можна згодитися лише частково і  з уточненнями. Він пише: "... Критерій самореалізації - предметна реальність соціально значущого внеску, здійснюваного суб'єктом". Звісно, продукт творчості (самореалізації) завжди має соціальну значущість, оскільки його поява означає зростання особистості, що творить, а також вплив на суспільство в цілому. Але якщо цей вплив розглядати як безпосередній, дуже мало доведеться визнавати самореалізування особистостей. З цієї точки зору ми обмежуємо здатність людини до самореалізації колом виключно обдарованих особистостей.

У дослідженнях Д. Б. Богоявленської висвітлено взаємозв'язок креативності і самореалізації особистості. Два рівні активності людини — це рівень суб'єктної дії та рівень особистісної дії - є неоднорідними. Тому вона розрізняє два рівні дії особистості: рівень дії соціального індивіда і рівень творчої дії. При цьому рівень дії соціального індивіда відповідає цілеспрямованій діяльності, де мета виступає як усвідомлення бажаного результату. Але результат визначається положенням індивіда серед людей. У розвиненій формі творча дія приводить до породження самої мети, тобто на цьому рівні здійснюється цілепокладальна діяльність, а дія набуває породжуючого характеру і втрачає форму відповіді.

Механізм самореалізації особистості, на наш погляд, у своїх  принципових моментах відповідає креативності. Ключовим тут є момент цілеспрямування. На нашу думку, особистість починається з власної постановки мети і відповідального переживання цього явища. Якщо мета не зовнішньо задана, то вона завжди моя (особистісна), завжди породжуючи (креативна) і така, що реалізує особистість і, водночас, розвиває, "вирощує" її: таким чином, особистісна дія - це і є, власне, самореалізуюча і саморозвиваюча дія.

Отже, суб'єкт (особистість, що самореалізується) не лише сам ставить  мету, а й перетворює її в життєву  задачу, для чого сам переструктуровує власний внутрішній світ. Таким чином, він стає "причиною своїх відносин зі світом, із суспільством; є творцем власного життя, створює умови свого розвитку; долає деформацію власної особистості".

І. Головаха досліджує  самореалізацію в контексті життєвої перспективи особистості і розглядає її як "цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв'язку програмованих і очікуваних подій, з якими людина пов'язує соціальну цінність і індивідуальний сенс свого життя". Перспектива особистості, зауважує дослідник, є найважливішим фактором її розвитку і самореалізації. Життєва перспектива не задається особистості, а створюється нею, змінюється і уточнюється протягом життя, проходячи у своєму плині напружено-кризові моменти, відмінні альтернативи на життєвому шляху особистості.

Виділяється система  характеристик потреби в самореалізації: потреба в самореалізації належить до розряду вищих потреб; вона є  якісною характеристикою особистості; дана потреба актуалізує потенційні можливості особистості; вона сприяє розвитку особистості; потреба в самореалізації підтримує внутрішній стан напруження індивіда, вона має суперечливу природу; потреба в самореалізації існує у варіанті "для інших", тобто має соціальний характер; потреба в самореалізації - це цінність; вона має постійний, безперервний характер, потреба в самореалізації володіє здатністю цілеспрямованого формування в процесі оволодіння тією чи іншою діяльністю [21,с. 136].

Отже, нібито маємо суцільний  конформізм і знеособлювання. Продовжуючи яскраво характеризувати даний тип особистості, дослідниця зазначає: "Вони (ці особистості) вміють застосовувати свій хист, вчасно орієнтуватися в мінливих обставинах, заощаджувати гроші та вигідно вкладати їх у цінні папери. Ці люди вже досягли успіху або, не без підстав, збираються досягти його, їхній адаптованості можна позаздрити, їхнє існування здається майже гармонійним.

Таким чином, існує дискретність життєвого шляху людини: буденне ("без учинкове") існування переривається "вчинком" і потім знову повертається до буденності, якісно змінивши особистість при цьому.

1.3. Вплив "Я-концепції"  на можливість самореалізації  особистості. 

Теоретико-методологічний аналіз природи феномену “Я-концепції” як наукової категорії засвідчує, що вона є міждисциплінарним об'єктом психолого-педагогічних, суспільних, медико-біологічних та багатьох інших наук. Складність та багатогранність Я-концепції обумовлюється її сутністю, змістом, структурою та методами вивчення. У вітчизняній та зарубіжній психологічній літературі існує різноманітність концепцій щодо вивчення проблеми Я, а саме: інтроспективні (характеризують розмежування “Я” та самосвідомості), психоаналітичні (зорієнтовані на з'ясування неусвідомленої мотивації), персонологічні, трансперсональні та онтологічні (зазначають роботу з особистісними переживаннями, почуттями та стосунками), поведінкові та когнітивні (розкривають раціоналістичний зміст психічної діяльності), інтеракціоністичні, функціональні та гуманістичні (вказують на те, що Я-концепція особистості виникає в процесі соціальної взаємодії як обов'язковий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке та самостійне набуття, що накладає відбиток на всі життєві прояви людини з самого дитинства і до глибокої старості).

В Українській психології дослідження самосвідомості особистості та її структурних утворень пов'язані з іменами таких провідних науковців як М.Й. Боришевський, Т.М. Титаренко, П.Р. Чамата, В.О. Васютинський, С.В. Васьківська, Т.В. Дмитрова, Т.М. Яблонська, І.Д. Бех, В.А. Роменець, О.В. Шевченко та інші. Зокрема, П.Р. Чамата, який започаткував українську психологічну школу з проблем самосвідомості, досліджував образ “Я” в контексті розвитку самосвідомості дитини. І.Д. Бех обґрунтовував ідею про роль середньої та вищої школи у формуванні позитивної Я-концепції молодого покоління; З.С. Карпенко досліджувала апріорне або ноуменальне Я [6, с. 125]; В.А. Роменець, В.І. Юрченко обґрунтовували Я-вчинок [13; 19] тощо.

У психологічній літературі “Я” вивчається як неповторність особистості, як результат виокремлення людиною себе з навколишнього середовища, як “потенційний регулятор” психічної діяльності особистості, як певний “морально-світоглядний стрижень особи” тощо [11, с. 156]. Але як би не визначала наука поняття “Я”, воно завжди має подвійне значення, ще І. Кант зазначав, що самосвідомість самого себе має в собі подвійне “Я”:

1) “Я” як суб'єкт  мислення, рефлексивне Я, виконує  роль активного, діючого, екзистенціального  Я та 

2) “Я” як об'єкт  сприйняття і внутрішнього почуття, саме воно є феноменальним, категоріальним Я або ж образом “Я”, Я-концепцією [5, с. 78].