Социальни аспекти освити людей з обмеженими можливостями здоровя

Відбулися радикальні зміни  і в методиці освіти, особливо наприкінці XIX — на початку XX ст. Це виявилось  у відмові від панівних століттями схоластичних і утвердженні дидактико-виховних методів, вироблених видатними гуманістами-мислителями і педагогами Я.-А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, К. Ушинським та ін.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає  передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.

Соціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства  або окремих його сфер.

На її особливості  впливають рівень розвитку і потреби  суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену.

Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.

Функція взаємодії  освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта — це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Виховна функція  системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей. Коли, наприклад, Російська монархія для свого зміцнення запровадила західну систему підготовки державних чиновників, то одержала й неочікуваний результат — вільнодумство і студентські заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Виховна функція системи  освіти має й відносно самостійний  аспект — забезпечення соціального  контролю, нагляду за дитячою, підлітковою  і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обов'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих «неблагополучних» сімей.

Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.

З точки зору теорії конфлікту  різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі. Наприклад, у США в 70—80-ті роки XX ст. деякі батьки вимагали заборонити використання в школі навчального матеріалу, в якому, на їх думку, відображені расистські, антиамериканські, антисемітські та антихристиянські настрої, а також відверто виражений інтерес до сексу. Внаслідок цього було переглянуто й складено наново підручники. Іноді виникають конфлікти, пов'язані з вибором цінностей прй складанні навчальних планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання «єресі». Єрессю називали теорію Дарвіна, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «мавпячим процесом».

Функція загальноосвітньої  підготовки. Деякі дослідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, «розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.

Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів — Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.

Тривалий час ця функція  була побічною для системи освіти, в лоні якої до XIX ст. у кращому  разі розвивалися гуманістичні та схоластичні  науки. Природничо-наукове знання еволюціонувало не тільки поза системою освіти, а часто  і поза межами офіційної науки. Інституційно науково-дослідна функція оформилася в епоху промислової революції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Саме в цей час розпочалися інтенсивні дослідження в галузі природничих наук.

Загалом реалізація цієї функції зосереджена у вищій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу вищих навчальних закладів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фундаментальних, а згодом — і прикладних дослідженнях.   

Отже, система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання) [14].

Специфічність процесу  соціалізації людей у системі  освіти полягає в тому, що він  відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, з допомогою певного  кола осіб (педагогів), у спеціальних  закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає в своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності, виконує багато інших соціальне важливих функцій.

Організована освіта як соціальний інститут, як підсистема суспільства склалася історично. Щодо причин виникнення освіти існують різні думки. Одні виходять з визначальної ролі соціально-економічних причин, матеріального виробництва, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. З огляду на різні думки можна вважати, що система освіти постала внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності.

Сьогодні однією з важливих проблем освіти у суспільстві із складною стратифікаційною структурою є її доступність для ряду соціальних груп, що мають невигідні стартові умови. Серед них особливе місце займають діти з обмеженими функціональними можливостями. Одним із основних конституційних прав громадян з інвалідністю, проголошених державою, є право на освіту. У статті 53 Конституції України говориться, що «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам».

У всьому світі, у т.ч. й в Україні, тривалий час  панувала «сегрегативна» модель навчання громадян з інвалідністю, що передбачала навчання цих осіб у спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах. Така модель штучно позбавляла інвалідів можливостей перебувати у звичайному оточенні, серед своїх однолітків, які не мають проблем зі здоров`ям. Протягом останніх років за рекомендаціями ЮНЕСКО у багатьох країнах світу (у першу чергу, високорозвинутих) було змінено модель навчання інвалідів із «сегрегативної» на «інклюзивну», що передбачає організацію спільного навчання інвалідів та осіб без інвалідності у загальноосвітніх навчальних закладах шляхом створення необхідних умов для такого навчання (індивідуалізації та адаптації навчальних планів (програм) до потреб і можливостей осіб з інвалідністю, пристосування основного та додаткового навчального обладнання, забезпечення архітектурної доступності до навчального закладу тощо) [ 41].

Інклюзивне/інтегроване навчання інвалідів та осіб без інвалідності має свої переваги:

• не розділяє інвалідів та їх однолітків;
• дає уявлення про те, які проблеми можуть мати інваліди, та виховує повагу й толерантість суспільства до інвалідів; допомагає молодим інвалідам набути впевненості у собі у реальних умовах, що не відірвані від дійсності;
• допомагає інвалідам оцінити свої здібності, навички та можливості більш реалістично;
• витрати на таке навчання відносно невисокі порівняно із навчанням у спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах.

Питання щодо необхідності переходу до інклюзивного навчання осіб з інвалідністю у вітчизняній системі освіти знайшло своє відображення у положеннях Національної доктрини розвитку освіти (затверджено Указом Президента України від 17.04.2002 р. №347), Міжгалузевої комплексної програми «Здоров`я нації» на 2002-2011 роки (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. №14), Комплексної програми освіти та фахової підготовки інвалідів, проекту Закону України «Про освіту осіб з обмеженими можливостями здоровўя (спеціальну освіту)».

Однак, незважаючи на поставлене перед системою освіти завдання — змінити усталену модель навчання та виховання інвалідів у спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах на якісно нову модель інклюзивного/інтегрованого навчання, — достатніх (реальних) умов для цього до теперішнього часу в Україні ще не створено, хоча в окремих регіонах країни наявні певні досягнення в інтеграції осіб з інвалідністю до загального освітнього процесу.

1.3. Освіта як механізм  інтеграції людей з вадами  здоров`я

Забезпечення  права на освіту людей з інвалідністю – є однією із найболючіших проблем. Без належної освіти вони приречені залежати від соціального захисту, невзмозі забезпечити себе самостійно.

Законодавством  закріплена негативна практика існування  в середніх школах переважно інтернатної  системи, що призводить до ізоляції дітей від родини. Родина стоїть перед неймовірним вибором – віддати перевагу можливості для дитини отримати освіту чи виховуватись в сім’ї. Це дуже важкий моральний вибір. З огляду на дотримання прав людини – і те, й інше має бути гарантовано державою.

Очевидними  проблемами тут є:

-  відсутність  розроблених механізмів розвитку  та фінансування системи інклюзивної/інтегрованої освіти;

-  відсутність  освітніх державних стандартів  та програм для дітей з розумовою  відсталістю (окрім дітей з  легкою розумовою відсталістю);

-  реалізація  людьми з інвалідністю права  на отримання вищої освіти;

-  відсутність  на законодавчому рівні механізмів  контролю за дотриманням ВНЗ  вимог доступності до відповідної  інфраструктури. Інша перешкода  – існуючий список медичних протипоказань, затверджений МОЗ;

-  відсутність  системи підготовки кадрів та  адаптованості мережі дошкільних  установ за наявності норм, які  передбачають створення спеціальних  програм у галузі дошкільної  освіти.

Окремо проблема стоїть для дітей із психічними вадами. Починаючи з того, що їх не приймають до дошкільних закладів, а в спеціалізованих – відсутні спеціалісти, що можуть працювати з ними (яскравий приклад – визнання МОЗ патології у вигляді «аутизму», у той же час – відсутність затверджених програм роботи з такими дітьми та проходження спеціалізованої підготовки педагогів та психіатрів).

Останнім часом, переважно за ініціативи недержавних  організацій, почали піднімати питання інтегрованої освіти. [69]

Інтегроване навчання - це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, яка передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу.

Соціальна складова забезпечення процесу інтегрування молоді з обмеженими функціональними можливостями є визначальним чинником реалізації філософії незалежного життя, дослідниками якої виступали Дж. Деркенсон, Ж. Де Джонг, Н. Кюнк, В. Вольфенсбергер та ін.