Конституційні гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні

- здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;

- громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.

Взаємозв'язок прав людини і прав громадянина підкреслюється тим, що вони у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті, наприклад, у Декларації прав людини і громадянина 1789 p., що входить до складу конституційного законодавства сучасної Франції, або в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України             1996 p.

Розгляд прав людини разом із правами громадянина — підстава для:

- визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

- встановлення відповідності законодавства країни правам людини.

У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не скрізь.

Сучасна типологія прав і свобод, а відтак, і обов'язків, — досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією є поділ прав на позитивні і негативні.

Таке розрізнення прав засновано на фіксації в них негативного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному — як свобода вибору, утворювана державою, а головне — здатність людини досягти своїх цілей і обов'язок держави надавати громадянину ті чи інші соціальні блага.[31]

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника політичного життя). Ці права охороняють особу від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань і обмежень. Негативні права — основа індивідуальної свободи. Наприклад, майже весь зміст Білля про права 1791 р. (США) спрямовано на огородження особистості від різного роду несправедливих і небажаних наслідків утручання з боку уряду. Термін «не повинен», що стосується уряду, є майже у всіх статтях цього документа. Так, перша стаття (поправка) Білля про права говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань».

Негативні права вважаються основними, абсолютними. Вони з'явилися історично раніше, ніж інші права, і розвивалися як група прав на незалежність від влади (свобода віри, свобода віросповідання і свобода совісті; право на особисту свободу; право на придбання і недоторканність приватної власності; свобода пересування по території усієї держави; таємниця і недоторканність листування; свобода слова і свобода думки та об'єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелічені права називають ще «правами свободи», «правами громадянських свобод» або «громадянськими свободами і правами». [2]

Вони відрізняються від «політичних свобод і прав», під якими розуміється право на участь громадян у владі (активне і пасивне виборче право, право громадян брати участь в управлінні справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо). Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не залежить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного розвитку країни.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, забезпечувані державою. Це — економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо.

До обов'язків держави входить здійснення постійної створюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.

У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало місце у переважній більшості так званих «соціалістичних» держав за часів тоталітарних режимів.[3]

Деякі буржуазні держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права. Вони керувалися переконанням, що зазначені в Пакті права не є суб'єктивними, тому що не можуть бути захищені в суді. Ці міркування не позбавлені сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобов'язання для держави вдосконалювати внутрішнє законодавство і прагнути, щоб реально перетворитися на соціальну правову державу.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

• особисті (громадянські);
• політичні;
• економічні;
• соціальні;
• культурні;
• екологічні.

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 p.

 

1.2 Характеристика основних прав і свобод людини передбачені Конституцією України

 

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватись і опріч останніх (таємниця листування, виконання законів тощо).

Уся система прав і обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини-з іншого.

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. В результаті одні й ті самі права та свободи одночасно належать до двох або й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, можуть бути досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика.[3]

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов'язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов'язків.

1. Громадянські права  і свободи людини (це статті: 25 — право на громадянство; 27 —  право на життя; 28 — право на повагу гідності; 29 — право на свободу і власну недоторканність; 30 — право недоторканності житла; 31 — таємниця листування, недоторканність особистого життя; 33 — свобода пересування; 34 — свобода думки і слова; 35 — свобода світогляду; 40 — право звертання до органів державної влади; 48 — право на гідний життєвий рівень; 49 — право на безпечне для життя середовище; 51 — право на свободу сім'ї; 52 — право на дітей; 55 — право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 — право на відшкодування збитків; 57 — право захисту своїх прав і обов'язків; 58 —  право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 — право на правову допомогу; 60 — право невиконання незаконних розпоряджень і наказів; 61  — право індивідуального характеру відповідальності;   62   —   принцип   презумпції   невинуватості;   63   —   право підсудного на захист).

2.  Політичні права  і свободи громадян України (статті: 63 — право на свободу об'єднань; 38 — право участі у керівництві  державними справами; 39 — право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3.   Економічні,   соціальні   та   культурні   права   й   свободи   людини   і громадянина  (статті:   41   —  право  на приватну  власність;  42 —  право  на підприємницьку   діяльність;   13   і   41   —   право   на   користування   об'єктами державної та комунальної власності; 44 — право на страйк; 43 — право на працю; 45 — право на відпочинок; 46 — право на соціальний захист; 47 — право на житло; 49 — право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування).

4.  Конституційні обов'язки  людини і громадянина (статті: 65 —  захист Вітчизни, шанування державних символів; 66 — обов'язок берегти природу та культурний спадок; 67 — обов'язок платити збори і податки; 68 — обов'язок дотримуватись Конституції України і законів України, не зазіхати на права, свободи, честь та гідність інших людей).

Класифікація конституційних прав, свобод і обов'язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права  й свободи;

2)  політичні права  і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і  свободи;

5) культурні права та свободи. [23, c.29-31]

Конституційні права та свободи в Україні — це встановлені Українською державою й закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними й соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Права і свободи людини та громадянина, закріплені в Конституції України, не є вичерпними.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму й справедливості, служать всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства й держави, функціонуванні всього державного й політико-правового механізму. Вони сприяють також підвищенню рівня загальної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації.

Права й свободи людини та громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи й обов'язки мають певні юридичні особливості:

- вони виникають на основі не загальних правовідносин, а безпосередньо правовідносин, передбачених конституцією;

-   вони виражають  насамперед і безпосередньо відносини  та обов'язки громадянина й  держави;

-   вони не припиняються  й не виникають раз по раз, а діють постійно;

-   їх зміст і обсяг  для всіх громадян однакові;

-   їх реальність  забезпечуються не стільки індивідуальними  зусиллями окремого громадянина, скільки державним і суспільним  ладом.

Права, свободи й обов'язки людини та громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть демократії, яка існує в країні, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається перш за все на державу (статті 3, 15, 30, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.[24]

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101).

Певні функції у створенні умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян.

Конституція України надає право самій людині (особі) активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55).

Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство — стійкий політико-правовий зв'язок людини з державою, у відповідності до якого на неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза ними.

Громадянство створює взаємні права та обов'язки для людини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін — обсяг прав, обов'язків і відповідальності держави та громадянина. [26, c.29]