Конституційні гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні

Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються у межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми Дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Такою є сутність співвідношення норм конституційного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, та міжнародних документів про права людини.

Аналіз статей розділу II Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права та обов'язки, пов'язані зі шлюбно-сімейними відносинами. В Основному Законі цю статтю розміщено серед тих, де зафіксовано права, які у вітчизняній і нерідко зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, що випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права часом зараховують до категорії природних.

Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнародних документів про права людини визначив зміст II розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти і прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є стороною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги до національного права, зокрема до змісту Основного Закону.

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські 5 політичні права).

Принагідне зазначимо, що деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовано більш актуально і юридичне точно, як-от ст. 38 Конституції, яку можна порівняти зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (саме з них складається Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність у міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої порушенням щойно зазначеного права. На думку цих експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складності для різноманітної економічної діяльності.

Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Конституції положення ст. 23, де, зокрема, записано: "Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". У науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Основного Закону цитованого положення тісно пов'язана з іншим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними". Зазначене положення може бути застосовано тоді, коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосувати положення розділу II Основного Закону через прогалини в конституційному тексті. І тоді вирішальне слово належатиме Конституційному Судові України.

Наведене положення ст. 23 Конституції України практично збігається за текстом з положенням першого абзацу статті Основного Закону ФРН 1949 р. Характерно, що Конституційний Суд ФРН визначив це положення як таке, що доповнює інші конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення згаданого положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не виписані в цьому тексті. У такий спосіб діє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст. 54 чинної Конституції Угорщини, де записано, що „кожен має невід'ємне право на... людську гідність". І за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції України "кожен має право на повагу до його гідності". Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на загальну свободу.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист. У ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесено так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішою щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовано в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще з XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".

У теорії і практиці включення статей Загальної декларації прав людини ООН 1948 p. виникло питання, якою мірою нова Конституція України рецептувала у своєму тексті відповідні положення цього важливого міжнародного документа.

У процесі розробки нової Конституції України після проголошення незалежності нашої держави одразу виникло концептуальне питання: якій моделі закріплення положень Декларації надати перевагу — типовій, відповідно до якої весь текст Декларації повинен увійти до змісту розділу II Конституції України, чи примірній, відповідно до якої, положення Загальної декларації можна враховувати, виходячи з особливостей даного історичного етапу розбудови держави.

За основу закріплення прав людини в Конституції України 1996 р. взято другий варіант моделі — примірний. Про це свідчить зміст розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", до якого включено відповідні статті, в яких переважно відображається зміст основних положень щодо прав людини, закріплених у Загальній декларації.

Аналізуючи зміст цього розділу, можна зробити висновок про те, що конкретні статті Декларації використано у Конституції по-різному: текстуально, вужче за змістом, ширше за змістом, семантичне, взагалі відсутні у повній логічній послідовності, нарешті, відповідно чи не відповідно до системи прав і свобод людини, запровадженої у Конституції України. Зрештою, важливим є питання щодо гарантії прав і свобод людини. Так, у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність із відповідними статями Декларації. Наприклад, можна порівняти тексти 21, 27, 35 та інших статей Конституції, які тотожні зі статтями 1, 3 та 18 Декларації.

Слід зазначити, що не всі положення Декларації увійшли до тексту відповідних статей розділу II Конституції України. Зокрема це стосується статей 24, 29, ЗО, 31, 32, 34, 36, 38, 40, 41, 43, 46, 51, 53, 54 та 62, до яких не включено як окремі положення, так і певні важливі частини Декларації.

Такий висновок можна зробити, якщо порівняти зазначені статті Конституції України з відповідними статтями Декларації: 2, 3, 11, 12, 16, 17, 18, 19, 21, 22, 24, 26 та 27. Загальна їх кількість становить 47 % від обсягу Декларації.

Отже, загальний обсяг прав і свобод, викладених у розділі II Конституції, вужчий порівняно з Декларацією.

З другого боку, Конституція України розширила межі обсягу прав і свобод людини, викладених у Декларації. Це стосується, зокрема, положень статей 22, 23, 37, 40, 42, 44, 56, 57, 56, 59, 60, 61, 63 та 64 Конституції України (31 % від загальної кількості статей розділу II Конституції).

Положення деяких статей Декларації дістали своє закріплення не в одній, а у багатьох статтях Конституції України. Так, ст. 12 Декларації відображена в статтях 30, 31, 32 та 51 Конституції.

У той же час у розділі II Конституції України взагалі немає деяких важливих статей, які є у Декларації, зокрема це стосується статей 6, 7 та 28.

Як правило зміст статей розділу II Конституції України має той самий смисловий, семантичний характер, що і статті Декларації.

Вступаючи на посаду, будь-який Президент не може передбачити, що може відбутися у державі і суспільстві за час його перебування при владі, а тому він об'єктивно не може бути гарантом прав людини.

Конституція має нести гарантії у собі самій, а гарантами Конституції мають бути, як зазначалося, самі громадяни.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають актуальне значення, їх розв'язання допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в суспільстві і державі багато в чому визначатимуть реальність нормозастосування та й самої Конституції.

ВИСНОВКИ

1. Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм. Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:  інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства; мораль суспільства, що переважає у даний період; мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).
2. Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України: 1) громадянські права й свободи; 2)  політичні права і свободи; 3) економічні права й свободи; 4) соціальні права і свободи; 5) культурні права та свободи.
3. Відповідно до Конституції України кожний громадянин України зобов'язаний: захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України; шанувати її державні символи; не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки; сплачувати податки та збори, встановлені законом; неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
4. Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина - це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, захист і охорону зазначених прав, є запорукою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.
5. Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.Система прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.
6. Питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають актуальне значення, їх розв'язання допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в суспільстві і державі багато в чому визначатимуть реальність нормозастосування та й самої Конституції.