Конституційні гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні

Розрізняють загальний (конституційний) статус людини і громадянина; спеціальний (родовий) статус певної категорії громадян; індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейний стан і т. ін.; статус іноземців і осіб без громадянства, осіб із подвійним і потрійним громадянством; галузеві правові статуси (кримінально-процесуальний, адміністративно-процесуальний та ін.); статус фізичної особи тощо.

Загальний, конституційний статус — єдиний і однаковий для всіх громадян держави. Він не залежить від конкретних обставин, тобто є базовим, вихідним, а всі інші — похідними від нього, такими, що доповнюють його.

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна з галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; у цілому ж права та свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави й особи включає:

-   норми  Конституції  України,  пов'язані з  визначенням  належності до громадянства та  регулюванням відносин з приводу  громадянства;

-   норми Конституції, що закріплюють загальні принципи  статусу особи  (рівність громадян,  обов'язок держави щодо особи тощо);

-   юридично закріплені  в усіх без винятку галузях  права України, права, свободи та  обов'язки.

Під конституційним статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи й обов'язки людини та громадянина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та соціальними цінностями, благами, а також користуватися свободою дій і поведінки в межах Конституції та інших законів.

Конституційний статус громадянина — це поняття, яке відображає тільки те, що властиве всім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, що стосується конкретних осіб або груп осіб.

Основи правового статусу людини та громадянина як загальний інститут конституційного права містять в собі такі інститути конституційного права:

-   громадянства України;

-   загальної правосуб'єктності  громадян України;

-   основних принципів  статусу людини та громадянина;

-   основних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків;

-   гарантій прав  і свобод;

-   правового статусу  іноземців;

-   права притулку.

Перелічені інститути (елементи) об'єднує те, що норми, які їх утворюють, регулюють зв'язки й відносини між державою в цілому та її громадянами і відносини між державою й особами, які не є її громадянами. Однак кожен інститут (елемент) виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян у суспільстві та державі.

Основні принципи статусу людини та громадянина визначені в Конституції України. До них належать:

- принцип закріплення  в національному праві прав  і свобод, установлених нормами міжнародного права;

- принцип  невідчужуваності  та  непорушності  основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (стаття 21);

- принцип рівності конституційних  прав і свобод громадян (стаття 24);

- принцип єдності прав  і обов'язків людини перед суспільством (ст. 23);

- принцип гарантованості прав і свобод людини та громадянина(ст. 22).[24]

Поділ прав і обов'язків на права й обов'язки людини та права й обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського та політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства - лише з тими, хто, як і вона, належить до певної держави.

Правосуб'єктність - це визнана державою в законодавстві здатність індивідів і організацій бути суб'єктами права, учасниками правовідносин. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність. її зміст, зумовлений соціально-політичними факторами, визначають правові акти держави.

Правоздатність — це здатність фізичної особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускаються правом даної держави. Основним принципом, з якого виходить право розвинених країн, є принцип рівної громадянської правоздатності незалежно від статі, майнового стану, кольору шкіри, раси та ін. Правоздатність набувається з народженням і зникає зі смертю людини. За життя вона може бути обмежена судом (наприклад, заборона займатись якоюсь професійною діяльністю).

Дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати та здійснювати громадянські права, створювати для себе громадянські обов'язки й виконувати їх.

В Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає з повноліттям, тобто при досягненні ним віку 18 років. Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, встановленому законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 років, а також малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.[33, c.71-74]

Головним елементом правового статусу є основні права й обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи й відповідальності. Права, свободи й обов'язки людини та громадянина — основоположна частина Конституції України.

Основні обов’язки людини і громадянина – це закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній людині й громадянину, аби він діяв певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов’язки є складовою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.

Важливим елементом взаємодії держави, права і особи виступають конституційні обов'язки. В обов'язках виражаються як особисті, так і загальні інтереси. Під конституційними обов'язками розуміють такий тип поведінки людини, здійснення якого забезпечує нормальне життя суспільства і держави. їх небагато, але кожен з них має дуже велике значення. Причому, в залежності від змісту, деякі обов'язки є обов'язками кожної людини, що проживає в Україні, інші - тільки громадянина України (наприклад, захист Вітчизни).

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя  це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України - необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Стаття 23 Конституції України, закріплюючи право людини на вільний розвиток своєї особистості, наголошує, що такий розвиток забезпечується виконанням обов'язків усіма членами суспільства.

Кожен громадянин повинен неухильно додержуватися Конституції та законів України, поважати права і свободи інших (ст.68 Конституції України), не заподіювати шкоду  природі,     культурній     спадщині,     відшкодовувати збитки (ст.66), шанувати державні символи України (ст.65), сплачувати податки, щорічно подавати декларації про майновий стан та доходи (ст.67 Конституції України). [24]

Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна людина має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. При цьому даний принцип впроваджується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди перевищують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'язків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єктами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встановлює, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи». Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. [25, c.112-116]

Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

 

 

РОЗДІЛ 3

СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНО – ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

 

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права - конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.

Таке становище характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження демократичного курсу приймають певні зобов'язання. І хоч у міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, проте конституційна практика деяких держав з різних причин не сприймає цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції щодо міжнародно-правових зобов'язань, у тому числі у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило, принцип: "lex pastarioris derogot leji prsori" (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встановлюючи основи політико-правової системи держави, кореспондує з міжнародним правом, яке базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що згідно з Конституцією України на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсильних норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощуються процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного і міжнародного права.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві? Дія права, як відомо, полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), у результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.