Конституційні гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні

До організаційних гарантій можна віднести матеріально-технічне забезпечення суду та інших органів захисту прав людини і громадянина, загальну ефективність судової та правоохоронної діяльності, рівень кваліфікації суддів та працівників правоохоронних органів тощо.

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина — це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав і свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх захисту та охорони. За критерієм їх змісту серед правових гарантій можна виділити: матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи та заборони); процесуальні (положення, які визначають процес реалізації матеріальних гарантій); організаційні (положення, які, зокрема, визначають систему судових і власне правоохоронних органів, інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування, встановлюють їх функції, повноваження їх посадових осіб).[25;c.96]

Окремим, специфічним видом правових гарантій е юридична відповідальність, її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов’язків, що кореспондують зазначеним правам та свободам. А крім того, вона також виконує функцію забезпечення виконання обов’язків людини і громадянина, які є складовою частиною правового статусу людини і громадянина.

За критерієм рівня їх правового визначення правові гарантії поділяються на міжнародно-правові і національні, конституційні, галузеві та інші.

Міжнародно-правові гарантії встановлені, у чинних міжнародних договорах, обов’язкових для України. У свою чергу, вони також є матеріальними (скажімо, можливість звернення до Європейського Суду, встановлена Європейською конвенцією з прав людини), процесуальними (наприклад, доступний для кожного порядок такого звернення), організаційними (система і організація діяльності Європейського Суду).

Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, у яких визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх посадових осіб по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина.

Так, Верховна Рада України відповідно до Конституції України визначає відповідними законами права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я, екологічної безпеки, правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва (частина 1 ст. 92), визначає правові засади вилучення об’єктів права приватної власності (пункт 36 частини 1 ст. 85), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, здійснює через нього парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує його щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (пункт 17 частини 1 ст. 85, ст. 101).[24]

Основним Законом на Президента України покладено обов’язок бути гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, обстоювати права і свободи громадян (ст. ст. 102 і 104), на Кабінет Міністрів України — вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 ст. 116), на місцеві державні адміністрації — забезпечувати додержання прав і свобод громадян на відповідних територіях (пункт 2 ст. 119). Ст. 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії. На прокуратуру покладено здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121) [24].

У ст. 22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму.

Інші правові гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина містяться у багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково — галузевими. Вони розглядаються при аналізі конкретних конституційних прав та свобод.[22;c.30]

Ці правові гарантії мають різні форми. Вони складаються із норм, які регулюють порядок реалізації тих чи інших можливостей людини і громадянина, встановлюють відповідальність за неправомірне обмеження конституційних прав і свобод або містять засоби стимулювання посадових осіб до належної поведінки. Загалом ці норми є дещо розрізненими, часто не узгодженими з відповідними нормами Конституції України та інших законів. Частково це є проявом відсутності належних політичних, економічних та інших загальних гарантій їх здійснення, частково — відсутністю чітких концептуальних засад розвитку вітчизняного законодавства.

Сьогодні Україні потрібна нова система законодавства, її основою мають стати Конституція України як базовий закон прямої дії і міжнародні договори, в яких визначаються стандарти прав людини. Стрижнем усіх законів України — належать вони до політичної, економічної, екологічної чи будь-якої іншої сфери життєдіяльності суспільства — мають бути положення Конституції і вказаних міжнародних договорів. Адже права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Для того, щоб правові гарантії забезпечення прав і свобод людини і громадянина мали системний вигляд, що має забезпечити їх дієвість, у законах України мають бути чітко, конкретно, детально визначені:

1. зміст усіх прав та свобод людини і громадянина та їх гарантій, у тому числі доступний та ефективний порядок захисту порушених прав та свобод, їх відновлення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. ст. 55—63, пункт 1 частини 1 ст. 92);
2. повноваження відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб по забезпеченню конкретних прав людини і громадянина (ст. 19);
3. юридична відповідальність зазначених органів і осіб за невиконання чи неналежне виконання своїх повноважень, а також відповідальність громадян за невиконання своїх конституційних обов’язків (ст. ст. 19 і 68, пункт 22 частини 1 ст. 92);
4. підстави, на яких окремі права людини і громадянина можуть бути обмежені, а також відповідні органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, які мають право застосовувати такі обмеження, процедура їх обмеження, відповідальність вказаних органів і осіб за порушення підстав і порядку обмеження цих прав і свобод (ст.ст. 19, 21-23, 26, 30-39, 41-46, 48-50, 53-54, 64 та інші статті Конституції України).[24]

За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення можна виділити такі правові гарантії реалізації прав та свобод людини та громадянина:

1) державні гарантії, які  забезпечуються державою в особі  органів державної влади, у тому  числі суду, органів місцевого  самоврядування, їх посадових осіб (приклади таких гарантій, зокрема, передбачених Конституцією України, були наведені вище).

Найбільш ефективно гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина можуть забезпечуватися державою, яка має можливості застосовувати як заохочувальні, так і відповідні примусові заходи, у тому числі юридичну відповідальність — конституційну, кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, матеріальну тощо;[3; c.30]

2) міжнародні гарантії, які  забезпечуються міжнародними інституціями (міжнародними судовими установами  та відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна);

3) гарантії, які забезпечуються  державою за участю відповідних  об’єднань громадян (політичних  партій, профспілок, громадських організацій  споживачів тощо);

4) гарантії, які забезпечуються  державою за участю самих громадян  шляхом реалізації останніми передбаченого ст. 55 Конституції України права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних („захисних”) прав.

Спеціальні („захисні”) права передбачені ст. ст. 55—63 Конституції України. Вони гарантуються державою кожній людині і щодо них, відповідно до вказаних статей, а також ст. 64 Основного Закону, не можуть встановлюватися жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини відносяться: право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина, право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і до міжнародних інституцій.     

2.2. Юридичні обов’язки громадян-складова частина правового статусу особи

 Українська держава формувалась протягом багатьох століть у складних історичних та соціально-економічних умовах. Лише з розпадом СРСР з'явився шанс побудувати незалежну Україну. 16 липня 1990 р. була прийнята «Декларація про державний суверенітет», 24 серпня 1991 р. «Акт проголошення незалежності України» і 28 червня 1996 р. — Конституція України. Нарешті українці здобули довгоочікувану можливість жити самостійно, не залежачи ні від кого, переконані, що їх права і свободи будуть дотримані. Нова Конституція, спираючись на норми міжнародних актів (зокрема, Загальної декларації прав людини. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права), розширила права і свободи людини і громадянина, також прийнято багато інших законів стосовно цього питання.

Незважаючи на те, що наша Конституція визнана однією з найдемократичніших у світі, незважаючи на велику кількість нормативних актів, які надають громадянам права і свободи, реально у більшості ці права, на жаль, є лише декларативними. [35,c.93-95]

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1)на відміну від суб'єктивного права юридичний обов'язок це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим  людям.  Необхідність  встановлення  обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, по скільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3)  виконання обов'язку  забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання  обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас, основи правового статусу особи (конституційний статус особи)  визначають лише  права, свободи і обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, в силу цього, називаються основними правами, свободами і обов'язками людини і громадянина.

Положення людини в суспільстві, як відомо, визначається соціальними нормами. Воно називається суспільним статусом людини. Частину суспільного статусу особи становить її правовий статус. Він стосується винятково її якості людини та громадянина, зв'язків особи тільки й саме з державою, а не з суспільством в цілому. [2, c.35-39]

Правовий статус особи визначається як юридично закріплене положення особи в державі й суспільстві. Він являє собою систему визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Права та свободи являють собою соціальні можливості громадянина, які визначаються й забезпечуються державою; обов'язки — тільки соціальні можливості, які виражають претензії держави до громадянина, його поведінки.