Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

Уперше загін донський козаків прибув в Україну на допомогу повстанцям вже у березні 1648 p.

Протягом 1649-1654 pp. Б.Хмельницький надіслав до Москви 10 повноважних посольств. Москва за цей час направила в  Україну не менше 15 посольств і  окремих посланців. 
За роки виснажувальної війни, не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б.Хмельницький, козацтво, український народ все більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 p. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Прагнучи добитися від  царя реальної військової допомоги у  боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Так, нарешті, рішення  Земського собору від 1 жовтня 1653 p. і  Переяславської ради від 8 січня 1654 p. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Правове оформлення  переходу України під протекторат  московського царя.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвідношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівноправні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків».

За договором 1654 р. залежність України  від Росії зводилася лише до права  царя одержувати грошову данину і  контролювати зовнішні зв'язки України. І не дивно, що чимало вчених розглядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекторат— різні явища.

Значення договору 1654 р. Цей договір  — значна подія в історії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

Виходячи з цих принципів, можна  прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне  державне утворення, українська державність  стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі.1 не випадково П. Орлик писав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Московській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу  використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

В дійсності Російській державі  було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже  трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота  царя від 27 березня 1654 р. завершувалася  наказом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

8. Форма державно –  правових зв’язків України з Росією за договором 1654 р.

До сьогодні науковці-дослідники дають  суперечливі, часто категорично  протилежні, оцінки історичного значення Переяславського договору 1654 р. внаслідок:

1. відсутності його офіційного  тексту, збереглась лише чернетка  у московському архіві;

2. переслідування різної остаточної  мети договору обома його сторонами  - Україна передусім прагнула  військового союзу з Росією проти Польщі, а Росія, як свідчать статейні списки посла В.Бутурліна, вже під час переговорів стала на позицію включення України до складу Російської держави;

3. нерозмежування деякими вченими  державно-правової форми відносин  України і Росії за договором та їх реального втілення у життя, а також змін, що відбулись невдовзі після 1654 р., тобто фактичних політико-правових наслідків;

4. давності науково аналізованих  державно-правових подій.

Тож, розкриваючи суть договору 1654 р. і даючи його історично-юридичну кваліфікацію, деякі дослідники, зокрема М.Грушевський, вважають, що за ним Україна увійшла у підданство до Росії як васальна держава. Притому, Україна уклала договір з Росією як вільна держава, як визнаний суб`єкт міжнародного права, її залежність від Росії зводилась лише до права царя отримувати грошову данину і контролювати зовнішні зносини України. Вони розцінюють ці обмеження як номінальну (тобто формальну, юридичну, а не фактичну) протекцію царя над Україною – В.Липинський вважав щорічну данину за військову допомогу царя нормальною умовою протекції і визначав цей договір як звичайний мілітарний союз, а М.Грушевський визнавав право ведення зовнішніх зносин, яким володіла тодішня Україна, прерогативою самостійної держави. На відміну, радянська історико-правова наука стверджувала, що Україна воз`єдналась з Росією і увійшла до її складу як самоврядна автономна територія. На сьогодні це твердження науково спростовано, - якби Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б.Хмельницький у промові на Переяславській Раді не пропонував би народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур – турецького султана, кримського хана, польського короля і російського царя;очевидно, що українське суспільство одностайно воліло перебувати під протекторатом єдиновірної йому православної Росії. Окрім того, у всіх документах, що оформляли договірні відносини між Україною і Росією, відсутній термін “воз`єднання”, а використовуваний на сьогодіні термін “входження” не має однозначного змісту, так як може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу держави як адміністративно-територіальна, у кращому разі – автономна, одиниця.

 

 

 

 

 

 

 

 

9. Українська  держава у 1654- 1659 рр., її суспільний  устрій.

Звільнення  з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а, отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлуатації.

Феодали. Основна маса земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. У такий спосіб класс феодалів поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів, діставав шляхетні права, старшина ставала пануючим кла сом. Феодали (старшина та шляхта)привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів — за

ними закріплювалося виключне право на зайняття промислами (поташним, пивоварним. млиновим), а також оптовою торгівлею. Б.Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їх привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 p. православна церква в Україні була відновлена в своїх правах. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване становище православного духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформовано військо України. Тому після 1654 p. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську. Звідки, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — "воинского звания человек".

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого населення, як і раніше, складали селяни (посполиті). "После войны Богдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайные пописались в казаки, а бедные остались в мужиках", тобто посполитими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам і наполяганням козацької старшини, які були чітко відображені у статтях Б.Хмельницького. Разом з тим слід відмітити таке нове явище як збільшення прошарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна масса селян, яка брала участь у війні, спроміглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Ці покозачені селяни набули право на володіння землею і на особисту свободу.

Міське  населення. Після 1654 p. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади і більшість городян одержали особисту волю. Основну частину населення міста складали міщани. "Ті, що не пристали до козаків, пішли у міщани". Тому часто термін "городяни" визначає саме цю частину населення міста. Термін "міщани" поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б.Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісникам різні пільги.

 

 

 

 

 

10. Політичний  устрій України у 1654-1659 рр. Взаємини України і Росії.

Політичний  устрій. Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654pp. Гетьман Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.

За наявності  великих повноважень та впливу гетьман  не був єдиновладним правителем. Як такий, він, перш за все, був важливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і,насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Влада полкової організації поширювалася й на, так  звані, ратушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо  полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністративної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими  статтями чисельність реєстрового  війська складала 60 000 чоловік. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які билися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи складали королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 p. Відбувається зростання значення православної церкви. Зміцнення єдиної православної віри було ідеологічним обгрунтуванням народно-визвольної війни.

Судові  органи. Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися "по своїм попереднім правам".

Взаємини  України і Росії. Найважливіші для України положення договору1654 p. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 p. Росія зобов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 p. один із військових підрозділів Росії — загін чисельністю 3 тис. чоловік, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський. А втім, це трапилося не без відома Б.Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Польщею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: "По челобитью гетмана