Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

- формувалося і виходило  на політичну арену зі значним запізненням;

- значно вищий рівень  експлуатації і вкрай безправне  становище;

- надзвичайно високий  ступінь конкуренції на виробництві;

- невисокий рівень  політичної організації

Свої характерні риси мала й буржуазія:

- невелика частка, власне, українців у структурі буржуазної суспільної верстви. Яхненки, Семеренки, Харитоненки, Терещенки — ось і весь національний компонент в середовищі торгово-промислової еліти;

- орієнтація підприємців  не на розширення ринку вільної  торгівлі, а на монополію держави.

Селянство. У середині XIX ст. царський уряд усвідомив, що гальмом у розвитку капіталістичних відносин є прив’язаність селянина до землі і свого поміщика. Гордіїв вузол певною мірою розв’язала аграрна реформа від 19 лютого 1861 року. Саме в цей день російський цар ухвалив низку законодавчих актів, які започаткували процес звільнення селян від кріпосної залежності. 

двірським селянам надавалася особиста свобода, але без землі і викупних платежів. Положення про двірських селян передбачало їх дворічний термін роботи на користь поміщика, за що вони отримували продукти харчування, одяг, місце для проживання. Лише після цього їм надавався статус „сільських обивателів”;

- селяни   дрібнопомісних   власників могли   звільнятися   без   землі. Дрібнопомісними вважалися поміщики, що мали менш ніж 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Кріпосники цієї категорії мали право наділяти селян наділами, меншими за мінімальний розмір;

- на кріпосних та посесійних робітників також поширювалася чинність Маніфесту від 19 лютого 1861 року. Вони отримували присадибні і польові угіддя лише в тому разі, коли користувалися ними до реформи. В іншому разі наділ землі вони не отримували;

- удільні та державні селяни. Перші — звільнялися в 1863 році з дещо більшим наділом, ніж поміщицькі селяни. За державними зберігався дореформений розмір наділу, навіть тоді, коли він був меншим за мінімальний по губернії. В Україні державні селяни становили майже половину загальної кількості селян.

 

30. Формування  робітничого класу в Україні у другій пол. ХІХ ст. Фабричне законодавство.

Робітничий клас України  формувався як складова частина загально-російського  пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським  робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; надзвичайно важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді у пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.

Процеси соціального  розшарування перешкоджали консолідації української нації. Ворожою силою щодо українства виступала більшість поміщицтва в Україні, передусім російського і польського походження. Та й клас дворян-поміщиків, який у Наддніпрянській Україні разом із членами родин налічував на той час 275 тис. осіб, був пережитком феодально-кріпосницької епохи. Зростали питома вага і значення у складі української нації інтелігенції, яка також не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас, виступала проти соціального і національного гніту, то друга частина, численніша, прислуговувала обом імперіям: Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість національно-свідомої української інтелігенції жила і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкуючись із народними масами, вона докладала багато зусиль для зростання національної свідомості.

Фабричне законодавство — закони, постанови і розпорядження щодо режиму праці на фабриках, зав. й ін. підприємствах; під цією назвою діяло в дорев. Росії, а в СССР фабричне законодавство було частиною трудового права.

1917 Тимчасовий уряд Росії, а в Україні Українська Центральна Рада видали низку актів Ф. з., якими запроваджено поступові закони на зразок зах. про охорону праці: заборона нічної праці для підлітків і жінок, утворення фабрично-заводських комітетів. III Універсал Укр. Центр. Ради запровадив 8-годинний день праці та встановив держ. контроль над виробництвом. Утворені на поч. революції в березні — квітні 1917 фабрично-заводські комітети мали розробляти тарифи зарплатні для укладення нових колективних договорів, дбати за поліпшення умов праці й брати участь у роб. контролі. Спершу комітети були неполіт., згодом частина їх підпала під вплив большевиків, а ін. намагалися зберегти свою незалежність від партії навіть після больш. перевороту; саме з них набиралися діячі «роб. опозиції». У січні 1918 больш. уряд ухвалив злиття їх з профспілками (див. Робітничий контроль).

Контрольним органом за виконанням фабричне законодавство в царській Росії була фабрична інспекція (з 1882), яка однак діяла лишена приватних підприємствах. В Україні були дві округи фабричної інспекції: Київ. (охоплювала 7 укр. губ.) і Харківська (2 укр. губ.) з старшим фабричним інспектором та губернія «присутствієм» у фабричних і гірничих справах як контрольними установами на чолі. Фабрична інспекція продовжувала діяти і за Центр. Ради. У березні 1919 раднарком УССР перетворив її на роб. інспекцію.

 

 

 

 

31. Адміністративно  – територіальний устрій та  система управління українських  земель у складі Російської  імперії на початку ХХ ст.

Щоб скористатися багатствами України  і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території  до складу Російської імперії, необхідно  було замкнути українців у міцні  лещата російського адміністративно-територіального  устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими  зразками. Колишні козацькі полки  Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.

Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією.

На початку XIX ст. було створене Малоросійське  генерал-губернаторство, до складу якого увійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали  складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже  необмежену владу й насамперед займалися  військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції.

Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські  справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.

Історичний факт. У всіх ланках губернської адміністрації процвітали казнокрадство й хабарництво. Коли Микола І захотів дізнатися, хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише київський губернатор Іван Фундуклей. «Не бере, бо дуже багатий» — так пояснив цар його поведінку.

 

 

 

 

 

32. Виборчі  закони Російської Імперії у  1905-1907 рр.

Найвпливовіші загальноросійські партії початку XX ст.

Назва	Дата утворення	Ідеологія	Соціальна база
Російська соціал-демократична партія (РСДРП)	Виникла 1898 р., 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків	Ортодоксальний марксизм, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату	Російські й зрусифіковані  промислові робітники
Партія соціалістів-революціонерів (есери)	Утворилася на рубежі 1899—1900 рр.	Поєднання марксизму  й народницьких ідей	Селянство
Конституційно-демократична партія (кадети)	1905 р.	Виступала за конституційну  монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей	Прихильники реформаторського шляху політичного переустрою Росії
«Союз 17 жовтня» (октябристи)	Жовтень 1905 р.	Виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію	Консервативні кола, противники реформ і революції
«Союз руського народу»	1905 р.	Націонал-шовінізм, антисемітизм

 

В умовах революції, що розгорнулася, перед російською соціал-демократією  встало питання про стратегію  й тактика партії, її єдності.

На той час у РСДРП  складалося понад 8 тис. чоловік. Об'єднаного союзу не вийшло. Більшовики провели  з'їзд у квітні 1905 року. Меншовики в цей час зібрали конференцію, на якій були присутні представники 7 партійних організацій.

Більшовики поставили  перед собою завдання зімкнення  всіх лівих сил за принципом "Нарізно  йти, разом бити" для того, щоб  підготувати маси до збройного повстання. Вони вважали, що союзником пролетаріату в буржуазно-демократичній революції може бути тільки селянство, оскільки аграрне питання - головне питання буржуазно-демократичної революції. У чинність цього з'їзд висунув гасло конфіскації поміщицьких, казенних, церковних, монастирських і питомих земель, негайної організації селянських комітетів для проведення революційно-демократичних перетворень в інтересах селянства.

Програма октябристів  містила наступні вимоги:

- збереження єдності й неподільності Російської держави у вигляді конституційної монархії;

- загальне виборче  право;

- цивільні права, недоторканість  особи й власності;

- передача державних  і питомих земель у державний  фонд для продажу безземельним  і малоземельним селянам;

- розвиток місцевого самоврядування; воля робочих союзів і страйків;

- безстановий, незалежний  від адміністрації суд;

- підйом продуктивних  чинностей, розвиток системи кредиту,  поширення технічних знань, розвиток  залізниць;

На чолі партії став Олександр  Іванович Гучков.

33. Державна дума як орган влади. Діяльність української громади у І та ІІ Державних думах.

Державна дума Російської імперії (рос. Государственная дума Российской империи) — законодавчий орган Російської імперії, який з'явився в результаті революції 1905—1907. Дума була нижньою палатою парламенту, верхньою палатою була Державна рада Російської імперії. Всього було 4 скликання Державної думи. Державна дума була першим представницьким органом влади в Росії за всю її історію.

Державну думу першого  скликання часто називають Першою державною думою, другого скликання — Другою думою, і т. д.

Перше засідання Державної  думи відбулося в Таврійському палаці Санкт-Петербургу. 
З 478 депутатів Держдуми I скликання було: 
кадетів (див. Конституційно-демократична партія) — 179, 
автонгомістів (члени польських, українських, естонських, латиських, литовських і ін. етнічних груп) — 63, октябристів — 16, безпартійних — 105, трудовиків — 97, 
соціал-декемократів — 18. Головою було обрано кадета С. Муровцева, секретарем — князя Д. Шаховського(теж кадета). Перша дума працювалапарп 72 дні. Розпущена Миколою ІІ за намір скасувати приватне землеволодіння. р Державна дума II еппрацювала з 20 лютого по 2 червня 1907 року (одну сесію). 1 червня 1907 прем'єр-міністр Столипін П. А. звинуватив 55 депутатів в змові проти царської сім'ї. Дума була розпущена указом Миколи II від 3 червня.

Державна дума IIІ скликання  працювала з 1 листопада 1907 р. по червень 1912 року. Розпущена указом Миколи II.

Державна дума IV скликання  працювала з 1912 року по 6 жовтня 1917, коли її розпустив Тимчасовий уряд у зв'язку з підготовкою до виборів в Установчі збори. Остаточно ліквідована 31(18) грудня 1917 декретом Радою Народних Комісарів Радянської Росії, згідно з яким розпускалися канцелярія Думи та її Тимчасовий комітет.

У Думі першого скликання 45 делегатів сформували власну фракція, що отримала назву Українську парламентську  громаду. Головою її був адвокат  і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг; серед членів були: Володимир Шемет та Павло Чижевський — від Полтавщини, Микола Біляшевський та барон Федір Штейнгель — від Києва, Андрій В'язлов — від Волині. Українська парламентська громада мала свій друкований орган — «Украинский Вестник», редактором якого був Максим Славинський, а секретарем — Дмитро Дорошенко. У виданні журналу взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші. 
Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою фрації