Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

велел государь быть в Киеве ратным людям для  бережения отъ приходу

отъ приходу поляковъ и всякихъ воинских людей".

 

У 1654—1656 pp. під  час спільних воєнних дій Росії  та України протии Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віденського перемир'я всупереч умовам договору 1654 p. та протестам з боку Б.Хмельницького. Але у червні 1657 p. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами.

 

В 1656 p. цар порушив  свій союзницький обов'язок, уклавши  у жовтні перемир'я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому великого смутку, але не зменшив його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України. Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на ненадійність укладеного перемир'я, почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

11. Україна,  її територія та суспільний  устрій після смерті Б. Хмельницького.

 

Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути,  анархії, міжусобиць і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і, врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і поверталась у склад Речі Посполитої як автономія  під назвою Велике князівство Руське, до якого входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки; карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків (або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5 православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам. Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).

Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького  у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини:Правобережну (Велике князівство Руське) і Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк;а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.

 

 

 

 

 

 

 

12. Політичний  устрій України періоду Гетьманщини.

Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України  демократичних традицій військово-козацької  системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

— розчленованість українських  земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;

— цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його "дружбою з царем" (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

— недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у  тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем"; усвідомив ціну "союзу" з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13. Суспільний  устрій України періоду наступу  на її автономію.

Внаслідок масового обурення українського народу політикою Правління  гетьманського уряду, здійснюваною жорстокими і брутальними засобами, у 1750 р. імператриця Єлизавета погодилась поновити посаду гетьмана, яким був призначений Кирило Розумовський (1750-1764) – українець за походженням, наближений до царя, рідний брат фаворита, а згодом морганатичного (з лат. – “обмежувати”; означає - нерівний шлюб особи царської (королівської) сім`ї з особою нецарського роду, притому така особа та діти від цього шлюбу не отримують прав престолоспадкування) чоловіка імператриці Єлизавети – Олексія Розумовського.

Та у 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано, що завершило гетьманську епоху, і управління Україною знову було доручено вже ІІ Малоросійській колегії (1764-1786) у складі 8 членів – 4 представників вищих офіцерських чинів російської армії, дислокованих в Україні, і 4 представників генеральної старшини (1 з яких граф Олексій Безбородько був писарем-канцлером при президенті колегії та водночас головним комендантом усіх козацьких військ України), на чолі з президентом графом Петром Румянцевим, якого водночас було призначено генерал-губернатором Малоросії, а, по суті, він управляв Україною одноосібно. Відновивши Малоросійську колегію, Катерина ІІ мала на меті остаточно ліквідувати автономію України – в інструкції Румянцеву вона наказала скасувати усі відмінності у державному устрої України і зрівняти її з іншими імперськими провінціями та витравити в українців самоусвідомлення себе як народу, притому було рекомендовано дотримувати такого методу управління Україною – розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Колегія розпочала втілення цієї політики з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного потенціалу та збільшення податкових надходжень у царську казну. За правління колегії відзнаки Української державності – прапор, військові печатки, гетьманські клейноди, гармати тощо - було відіслано до Москви; ця акція символізувала позбавлення України автономного статусу у складі Росії. Колегія долучилась також до реалізації сумнозвісного указу Катерини ІІ 1775 р. про ліквідацію Запорізької Січі.

У другій половині 18 ст. російський абсолютизм розпочав наступ на полковий устрій – за маніфестом Катерини ІІ 1765 р. його було скасовано на Слобідській Україні під приводом, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії; цю акцію підготувала Канцелярія з управління слобідськими полками, яку хоч і було ліквідовано у 1743 р., та вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству. А у 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і на Лівобережній Україні і у 1782-1783 рр. там було уведено губернський поділ відповідно до російського “Установлення про губернії” 1775 р. Тож внаслідок остаточної ліквідації у 1783 р. полково-сотенного устрою в Україні поширилась російська система органів влади і управління,  в силу чого відпала потреба у ІІ Малоросійській колегії, і вона була ліквідована у 1786 р. Згодом на основі губерній було утворено 5 намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське і Катеринославське) з повітами замість сотень. А у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії:Чернігівську і Полтавську (до того вони утворювали Малоросійське генерал-губернаторство) і Слобідсько-Українську (на території 5 полків колишньої Слобожанщини).

Судові органи. Значну частину справ розглядав Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. У 1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і 3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано – до його складу увійшли 12 членів, які обирались козацькою старшиною:2 генеральних суддів і 10 депутатів від полків, а у 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду. Спершу Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини – до 1786 р.

Руйнуванням Запорізької  Січі було завдано значних втрат  збройним силам Росії, що вона особливо відчула у війні із Туреччиною. У 1784 р. російський уряд утворив із рядових запорожців Бузьке козацьке військо, поселене між Бугом і Дністром, у 1791 р. його було перейменовано на “військо вірних чорноморських козаків”, очолене “великим гетьманом” Потьомкіним, по смерті якого у 1792 р. воно було переведене на Кубань – на землі між Азовським і Чорним морями, де установилась нова форма організації чорноморських козаків, які проживали у селах-станицях, де вели індивідуальне господарство.

З 1721 р. Синод, у складі якого було багато українців, як вищий орган церковного управління, заснований замість скасованого патріархату, став призначати усіх вищих ієрархів України. З 1728 р. в Україні, як і у Росії, проводилась політика обмеження прав церкви – гетьман обмежив церковну земельну власність, заборонивши передавати церквам землі світських феодалів, а у 1780 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14. Влада гетьмана  в Україні періоду Гетьманщини.

Після смерті Б. Хмельницького  значно ускладнилася зовнішньо- і внутрішньополітична  ситуація в Україні. Відчутними стали болючі соціально-економічні проблеми, породжені тривалою війною. Проливши море крові, щоб позбутися польського гніту, селяни і рядові козаки потрапили в ще страшнішу залежність власних можновладців, стали іграшкою в їхніх руках. А ті прагнули влади і багатства, не гребуючи будь-якими засобами, і, що особливо небезпечно для долі України намагалися при цьому спертися на збройні сили інших держав. 
 
Усе це породжувало суспільний розбрат, інтриги, чвари, безліч гетьманів і гетьманчиків, які нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток своїх чужоземних володарів, і призвело до загострення соціальних антагонізмів, послаблення єдності, до жорстокої міжусобної боротьби між окремими гетьманами за гетьманську булаву. Цим уміло скористалися Росія, Польща, Туреччина, Кримське ханство, у них своїх володарів не було щоб підкорити Україну своїй владі. Унаслідок цього було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, започатковану повстанням Б. Хмельницького, і тривало подальше спустошення вже сплюндрованого краю.

Недарма трагічний період в історії України, пов'язаний з  третьою чвертю XVII ст., дістав назву  Руїна. Термін Руїна історики взяли  із численних народних переказів  та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства — ці перлини польської корони — перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів. Для наступників Б. Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку народних мас. Уже перше питання про гетьманського наступника не вдалося розв'язати без ускладнень. Прагнучи заснувати в Україні власну династію, Б. Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте козацька старшина, прагнучи влади, не бажала запровадження олігархічної форми правління. У 1657 р. спочатку регентом недосвідченому і хворобливому юнаку, а незабаром і гетьманом України Старшинська Рада обрала сподвижника Богдана, генерального писаря Івана Виговського. Головним своїм завданням він вважав побудову незалежної й територіально об'єднаної України. Не пориваючи з Москвою, старався відвести татар від орієнтації на Польщу й особливо шукав тісного зв'язку зі Швецією. У жовтні 1657 р. в Корсуні було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Б. Хмельницького. На його основі незалежна Українська держава мала сягати від Вісли до Березини. Причому шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору.