Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

В галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням  господарством органами повітів, міст та сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сейму. Безпосередній нагляд за повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим та розпорядчим органом сейму.

У 1862 p. було видано державний  закон про місцеве самоврядування. На його підставі у 1866 p. було прийнято галичанський крайовий закон про громади. Згідно з цим актом створювалися повітові громади (гмини), які територіальне збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади виступали повітова рада як керівний і повітовий комітат, і як виконавчий орган. Головою повітового комітату, звичайно, був повітовий староста (на свою посаду він заступав тільки після затвердження імператором). Повітові органи самоврядування перебували під повним контролем органів урядової адміністрації.

Реформа міського самоврядування посилила роль буржуазних елементів  в політичному житті міста. 14 жовтня 1870 p. було видано окремий статут для  міста Львова, який діяв до 1933 р. В  Австрії аналогічні статути було надано 33 містам, в тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат. Львівська та Чернівецька міські ради та їх магістрати, як і всі інші установи Австро-У горської монархії, виключали можливість участі в їх роботі представників трудового населення міста.

Зміни в системі державного апарату торкнулися і органів  суду. Згідно з новим законодавством верховна судова влада, тобто право  помилування, пом'якшення покарання  та звільнення від судового переслідування, належала монарху, причому всі суди повинні були діяти від його імені. Це зумовлювалося прагненням скасувати вотчинний суд, який діяв іменем окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди, перетворити усі суди на державні і, отже, зміцнити державну владу і домінуючу роль пануючого класу в цілому. Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом. Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки об'єктивні і справедливі рішення.

26. Організація  органів самоврядування на західноукраїнських  землях часу австрійського панування.

Ще одним  заходом щодо збереження Австрійської імперії стало надання деяким національним краям незначних прав по управлінню місцевими справами. Поряд з органами державної адміністрації в Галичині та Буковині в другій половині XIX ст. виникли також органи крайового і місцевого самоврядування.

У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І, з метою зміцнення своєї влади у Галичині та Буковині, створив тут Галицький та Буковинський крайові сейми. Вибори до цих установ проходили за законом, який забезпечував інтереси панівних верств, і були нерівними для окремих соціальних груп населення. До складу сейму за посадою входили так звані вірилісти (митрополити, єпископи, ректори університетів). Виборче право також не було загальним і рівним. Усі виборці поділялися на чотири курії: курія великої власності; торгово-промислових палат; міської буржуазії та сільська курія. Кожна з них окремо обирала строком на шість років депутатів до сейму.

Якщо перші  три курії обирали своїх депутатів  безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській курії були двоступеневі. Спочатку кожні 500 виборців обирали одного представника, який потім голосував за того чи іншого кандидата в депутати. Тому, наприклад, по другій курії на одного депутата в середньому припадало 39 виборців, а по четвертій — майже 8 800 виборців.

Крім того, до виборів  допускалися селяни і міщани, які платили податки не нижче 8 крон, через це сільська і міська біднота були позбавлені виборчих прав.

Виконавчим  органом сейму був крайовий комітет, який складався із 8 членів (на Буковині — із 4 членів), що вибиралися із числа депутатів сейму. На чолі комітету перебував маршалок (він же голова галицького сейму), що призначався імператором, як правило, із числа польських магнатів; його замісником, за звичаєм, був львівський уніатський митрополит. Буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їх замісниками призначалися буковинські православні митрополити. Взагалі до складу комітету галицького сейму, як правило, входили польські поміщики та представники великої польської буржуазії і, як поступка, — обирався один українець. Відповідно в буковинському сеймі переважали румунські магнати.

Діяльність  сеймів була підпорядкована центральній  владі, тому їх постанови хоч і  мали характер дрібних актів, однак набували чинності лише з санкції імператора, який мав право скликати і закривати засідання сеймів, в будь-який час розпустити один з них чи обидва і призначити нові вибори. У свою чергу сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами. В 1862 р. було прийнято галичан-ський крайовий закон про громади, згідно з яким повітовою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До складу повітової ради входили представники від поміщиків, промисловців та купців, які сплачували не менше 400 крон прямих податків, і представники від міських та сільських рад. Повітова рада обиралася строком на п'ять років і мала виконавчий орган — повітовий комітет, який складався з голови (ним був зазвичай повітовий староста), заступника голови і п'яти членів та їх заступників. У такий спосіб органи самоврядування потрапляли під контроль з боку державних органів (адже старости призначалися міністром внутрішніх справ та намісником монарха і могли зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам або недоцільності).

В містах і  селах обиралися міські та сільські ради. Виконавчими органами цих рад були управи (в більших містах — магістрати), на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад відносилися питання господарського характеру. Право розпуску повітових, міських і сільських рад належало наміснику. Вони могли оскаржити свій розпуск перед міністерством внутрішніх справ, але подача скарги, як підтверджувала практика, ніколи не припиняла виконання рішення намісника. І навпаки, як свідчать інтерпеляції депутатів сейму, були випадки, коли під покровительством повітового старости і всупереч волі селян війт і ради виконували свої функції вісім, десять, дванадцять і більше років.

Основними адміністративно-територіальними  одиницями Закарпаття були жупи: Ужанська, Бережанська, Угочанська та Мармарошська. Очолювали їх наджупани, що призначалися королем із числа аристократії. Виконавчі органи очолювали піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати, ними управляли начальники комітатів, секретарі, землеміри, збирачі податків, касири та ін.

Найнижчими адміністративними  одиницями були села, які мали виконавчі  органи — сільські управління на чолі зі старостою, що обирався на один рік. Сільські управління підпорядковувалися безпосередньо начальнику комітатського управління.

27. Джерела  та основні риси права на  західноукраїнських землях періоду  австро – угорського панування. Конституція Австрії 1867р.

У 1772—1786 pp. тривав процес заміни польського законодавства австрійським. Правові положення, обов’язкові  на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали «накази і закони для всіх», «вироки», «мандати» та інші правові акти. Вони друкувалися польською і німецькою мовами. На цих же двох мовах друкувався «Провінціяльний звід законів» (Львів, 1827—1861 pp.), пізніше названий «Загальний вісник місцевих законів».

Західноукраїнські землі  стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. був затверджений і набув чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на всій території Австрійської імперії вводився у дію новий цивільний кодекс, що являв собою модернізований варіант попереднього кодексу.

У Північній Буковині цивільний кодекс набув чинності з 1 лютого 1816 р.

Австрійським цивільним  законодавством закріплювалися найважливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики залишалися власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з земель, що належали селянам.

У сімейному праві  Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого звичаєвого права  на західноукраїнських землях чинною була норма, відповідно до якої, за тим з подружжя, хто пережив іншого, зберігалося право користуватися усім майном. Такий порядок був поширений і в селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і якщо ці спори не були врегульовані пізнішими законами.

Цивільний кодекс став базою  подальшого удосконалення цивільного законодавства. Проте лише у 1811 р. після декількох переробок цивільний кодекс був затверджений патентом від 1 червня і з 1 січня 1812 р. уведений у дію на території усієї Австрії. На Тернопільщині він набув чинності лише з 1 лютого 1816 p., бо вона з 1809 до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Джерелом кодексу слугували  пандектне право, прусське цивільне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Австрійський цивільний кодекс, будучи компромісом буржуазного і феодального права, в середині XIX ст. явно застарів.

Окремі положення цивільного кодексу наприкінці першої половини XIX ст. замінили надзвичайними актами — так званими новелами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов’язань та ін.

Австрійський цивільний  кодекс 1811 р. діяв з деякими змінами на території Галичини і в період її приєднання після Першої світової війни до складу Польщі.

Ще до проведення кодифікації  цивільного права в 1763 р. в Австрії  був затверджений кодекс вексельного  права, чинність якого в 1775 р. поширювалася на Галичину, де раніше вексельні справи регламентувалися звичаєвим правом.

Робота з кодифікації  кримінального права розпочалася  в середині XVIII ст. У 1768 р. в Австрії був затверджений кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша стосувалася процесуального, а друга — матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою. Так, у Калуші в 1775 р. суд засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було «заговорений» навколишніх ланів.

Кримінальний кодекс 1803 р. передбачав застосування смертної кари за державну зраду, вбивство, підроблення грошей і підпал. Однак здебільшого імператор, користуючись правом помилування, заміняв смертні вироки позбавленням волі, що в умовах розкладу кріпосного ладу і зростання капіталістичних відносин мало забезпечити популярність абсолютній владі і зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 p., виконано лише 448, а решта замінили позбавленням волі на різні строки.

Австрійська конституція складалася з п'яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив закон про імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конституційний закон про загальні права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про заснування імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне виборче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів  і палати представників. До першої палати входили потомствені представники великих дворянських родів, які володіли значним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї палати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх було більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, поляків — 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавалися. Так, прем'єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських мільйонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон з кожного за призначення їх членами палати панства.

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особистості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщиків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини заходом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

28. Суспільний  лад підросійської України кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

Суспільні відносини на Україні після ліквідації Гетьманщини пройшли швидку адаптацію до суспільного ладу Російської імперії, набравши, зрештою, ідентичних форм. Серед соціальних груп виділялося чотири основні верстви: Дворянство. Серією загальних і спеціальних законів першої половини XIX ст. українське дворянство було урівняне в правах із російським. Простежувалася й інша тенденція — російське дворянство систематично нарощувало свою земельну власність на українських територіях, насамперед на Правобережній Україні.

Буржуазія та робітничий клас — дві верстви, які, формуючись одночасно, перебували в стані ворожнечі одна до одної. Як одна, так і інша, істотно відрізнялися від західноєвропейських аналогів. Робітництво на Україні мало свої особливості: